«Пишаємося, що ми — родина такого Чоловіка та Батька…»

Сьогодні у ЗМІ часто зустрічаємо історії про героїв-захисників, котрі віддали власне життя за Україну та європейські зміни у державі. Одні сплачують заради цього найвищу ціну, а хтось спаплюжує шляхетність патріотів, продовжуючи мислити матеріальними вигодами, зводячи усе, що відбувається, до власного «шкурного інтересу». Прикро, що доводиться усвідомлювати це зараз у боротьбі за сучасну Україну і майбутнє українців. І тим частіше хочеться розповідати про героїв, які уособлюють оте краще у житті, омріяне, тепер, на превеликий жаль, скроплене кров’ю.
Ця тема усім нам болить, бо на війні ми втратили багато кращих земляків. Втрати торкнулися багатьох родин, трудових колективів, навчальних закладів. Тож не зайвим буде нагадати рідним і близьким загиблих, що нас багато — містян, здатних гідно оцінити подвиги земляків. І вже точно впевнена, що загиблого на Сході у січні 2015-го героя нашої публікації — заступника командира 10-го батальйону територіальної оборони Василя Карпенка — чимало людей пам’ятають саме таким, як розповіли про нього члени його дружної родини. Минулого тижня дружина та доньки Василя Васильовича отримали його посмертну нагороду — орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
— Орден — дуже важливий для нас, щоправда, ціна є занадто високою, — з цих слів розпочалося наше знайомство з Карпенками.
При зустрічі з дружиною Ольгою Анатоліївною та доньками Наталкою і Юлею мені подумалося: якими ж красивими роблять людей справжні щирі почуття. Після смерті Василя Васильовича у січні минає рік, а він, здається, й досі тут, поруч з рідними, яких любив понад усе, і які продовжують його любити не менше. Це справді відчутно — поруч із портретом батька, чоловіка, дідуся, кадрового військового, багато місяців поспіль стоять живі квіти. За словами дружини, він їх дуже любив. Тому у квартирі дуже багато зелених вазонів, які він дарував. Цього разу біля портрету загиблого — шість червоних гвоздик. Крізь них зі світлини дивиться на своїх дівчат їх герой. Ні, Герой — про свого батька і чоловіка вони говорять винятково як про людину з великої букви, і це — невипадково.
— Він завжди усім приходив на допомогу першим, що б не трапилося, — згадує коханого чоловіка Ольга Анатоліївна. — «Люба, мені треба допомогти, розумієш?» — завжди так казав. Іноді ми сварилися через це. У першу чергу робив щось для інших, вже потім — для себе. І загинув, врятувавши інше життя.
Будучи на пенсії багато років, колишній командир хімічного батальйону 30-ї бригади, підполковник у відставці Василь Карпенко, не міг байдуже споглядати за війною на Сході, тому пішов служити у 10-й добровольчий батальйон територіальної оборони.
— Ми дивилися новини, і він спочатку на Майдан збирався. Потім не витримав, що гинуть хлопці, і пішов у територіальний батальйон. Нас заспокоїв, що їхати вони нікуди не будуть, бо створені для оборони міста та області. Усі знали, що він не любив паперової роботи. Стріляти, кидати гранати, іншим армійським премудростям пішов навчати на полігон молодих бійців, передаючи накопичений за 25 років військовий досвід, — розповіла Ольга Карпенко.
— Про тата його підлеглі згадують, як про офіцера, який не роздавав накази, а навчав власним прикладом, — поділилася донька Наталія. — Якщо треба було смугу перешкод подолати, то він лягав і повз. І на нього рівнялися, мовляв: командир у поважних роках зміг це зробити, а ми що, не зможемо?! Зможемо!
Спочатку 10-й батальйон вирушив із Новограда до Запоріжжя, потім — у Херсонську область, на Арабатську стрілку. Там наші близько півроку захищали кордон, разом із прикордонниками.
— Він дуже любив дарувати мені квіти, — у пам’яті дружини Ольги Василь Васильович залишив багато чуттєвих моментів. — Любив мене і я його любила. Коли був на Арабатській стрілці, то передав мені передачу, а там — букет живих квітів, загорнутий у вологу хустинку, щоб не зів’яв по дорозі додому. Пишаюся чоловіком і ще пишаюсь, що я була його дружиною — такого Чоловіка.
Карпенки декілька разів дивилися інтерв’ю Василя Васильовича у новинах — тележурналісти часто приїздили на Арабатську стрілку та знімали сюжети про армію. Показували у новинах і наслідки негоди влітку, коли на Херсонщині звалило багато дерев та позривало дахи з будинків. Разом із батальйоном Василь Карпенко першим прийшов на допомогу з ліквідації наслідків. Вдячні мешканці досі це пам’ятають, а на честь підполковника, вже після його загибелі, у сільській школі в Стрілковому Генічеського району відкрили меморіальну дошку. До речі, ще одну дошку відкрили в Овручі, у рідній 4-й школі підполковника. Сім’я героя була на цьому відкритті. Скрізь, де були знайомі з офіцером Василем Карпенком, — їх постійно запрошують і чекають.
Василь Карпенко востаннє приїздив додому 23 грудня, напередодні дня народження дружини. Навіть тоді його викликали навчати бійців на полігоні — одразу потому батальйон відправили у зону бойових дій, на Донеччину. Там, під Волновахою, 17 січня добровольці зазнали втрат, натрапивши на ворожий блокпост. Офіцер 72-ї бригади, який зголосився показати безпечну дорогу, першим потрапив під кулю снайпера і загинув. У вантажівці, разом із Карпенком, був водій, якого підполковник прикрив, наказавши рятуватися з-під обстрілу. Мобілізованого хлопця було поранено, але він таки вижив. А його командир, викликавши вогонь на себе, після тривалої перестрілки був вражений мінометним вогнем. Останній дзвінок додому був напередодні, 16 січня.
— У нього ніби було передчуття, дзвонив разів п’ять увечері. Востаннє зателефонував о 22-й годині, а 17-го січня вже не було жодного дзвінка. Я стала хвилюватися, але пам’ятала його слова: «Якщо не дзвоню, отже, не можу подзвонити». Ввечері, о 18-й, мені прийшло повідомлення на телефон, що він з’явився у мережі. Я набрала, але було зайнято — це донька Юля перша додзвонилася. Слухавку взяв якийсь чоловік, представився старшим лейтенантом ДНР. Сказав, що батька взяли у полон. Коли набрала я, то запитала: «А Василя можна?» Але у відповідь почула: «Василя більше немає. Звертайтеся у військкомат, там розкажуть». Потім вони ще передзвонювали двом нашим зятям. Одні казали, що він у полоні, а інші, що його немає, мовляв, поминайте… Ті десять діб, поки його шукали, були нестерпними для нас усіх. Волонтери допомогли знайти й опізнати тіло.
З бійцем, котрому пощастило врятуватись у тій перестрілці, досі не вдалося поспілкуватися — надто важкі ті спогади для нього. Ось чому подробиць загибелі Карпенка його рідні знають обмаль. Впевнені на 100%, хіба що, у тому, що яким чином тоді б не склалася ситуація, він у будь-якому випадку рятував би не себе, а інших… Хоч і розуміють, що його вже немає, — досі з надією дивляться новини. А раптом він живий, у полоні? Німецька вівчарка Багіра теж, здається, досі чекає на свого хазяїна та кращого друга. А кіт, коли сім’я отримала звістку про загибель годувальника, понад тиждень не відходив від Ольги Анатоліївни…
— Батько був найкращою людиною, — говорять доньки. — І це не тому, що він наш, а тому, що такі справді рідко зустрічаються. Втрата для нас величезна. Він дуже любив дітей, онуків. Щоб піти погуляти з ними, одягав костюм, білу сорочку, голився і казав: «Йду гуляти з онуками — у мене свято».
Аби усе закінчилося якнайшвидше і більше ніхто не гинув в Україні, — про це мріють члени цієї сім’ї. Лише у їх під’їзді на вулиці Рибалка, 13, війна на Сході забрала чотирьох захисників. У кожної сім’ї тепер є власна історія про те, як вони живуть без своїх героїв. Головне для цих людей, аби пам’ять про загиблих не згасала.
P.S. Після смерті батько часто снився старшій доньці. Його вона не бачила, але постійно чула голос: «Натулечко, ти на мене чекай, я скоро повернусь». Невдовзі дівчина дізналася, що вагітна, хоча довгих 12 років після народження першого сина не могла завагітніти… Мрія Василя Карпенка таки має здійсниться — його оселя буде повнитися щасливим дитячим сміхом, і за великим столом збиратиметься дружна сім’я. Шкода, він не встиг, як мріяв, побудувати власний дім, але досяг значно більшого, аніж матеріальний добробут. І тепер з гордістю споглядатиме за рідними згори, надійно оберігаючи їх спокій.