Возвягль: майже Київ у поліських лісах?

Залишається сподіватися, що колись таки спливе неканонічний варіант опису подій того трагічного року і не тільки.
А поки, щоб приспати пильність возвяглян, послав Данило брата свого Шварна з малою дружиною біля міських мурів погарцювати, всі входи-виходи перекрити, щоб ніхто не втік і не побіг по допомогу. Сміялися городяни, бачачи, що Шварн має жменьку воїнів. Аж раптом — опа! Данило Романович з основними силами підійшов. І злякалися возвягляни і покидали зброю, здалися на милість переможців. А ті місто спалили, добро забрали, людей між собою розподілили і вдоволені поїхали додому, забувши про своїх союзників, забувши про похід на Київ.
Литва ж, побачивши, що договір недотриманий, ніхто їх не дочекався, а на місті міста лише головешки та безпритульні собаки, сильно образилися. Про Київ забули і давай грабувати володіння вчорашнього союзника. Союзник у боргу не лишився — швидко поставив пришлих на місце. Ось такий вийшов «екшен».
МАЙЖЕ КИЇВ У ПОЛІСЬКИХ ЛІСАХ
Що ж могло трапитися насправді? По-перше, рік, під яким вперше згадується місто, — 1257. Відомо, що Галицько-Волинський літописний список складався з більш ранніх літописів і в оригіналі був без дат. Часову прив’зку проставили пізніше по пам’яті. Здорово, правда! По-друге, з літопису випливає, що на той час Звягель був досить потужним торговим і політичним центром (що підтверджують розкопки Б.Звіздецького). Хіба таким містом стають за рік, за два, тим паче за місяць, день? Може, варто відмовитися від чергового кліше, адже за віком Звягель ненабагато молодший Києва, принаймні, за Житомир старіший точно. Та ми святкуємо рік смерті міста (а чим іншим можна вважати розповідь галицького літописця?)…
По-друге, минуло декілька років, як монгольське військо жорстоко помстилося руським князям за зухвале вбивство їхніх послів. Київ лежав у руїнах. Те ж спіткало інші культурні руські центри (Чернігів, Рязань, Володимир). А в ліса і болота Волині і Случанського Полісся кочівники не сильно палали бажанням лізти. Багато міст залишилися незайманими. Життя продовжується, люди сіють і жнуть, отримують надлишок, який треба кудись подіти. Закохуються, одружуються, народжують дітей, сподіваються на краще. І що їм із того, що в руїнах — князівські міста, церкви, палаци? Що їм із того, що військо розбито, держави більше немає, тисячі її громадян вбиті чи в полоні? Це там, далеко. Самі винні. Та й не таке бачили. А нас монголи не чіпають, ми продовжуємо жити. Та й чим ми не Київ? Із півдня по Случі — аж до Варязського моря, а суходолом через Подолію чи Волинь — до ляхів, угорців, німців та французів. Торгівля розвивається, місто багатіє (Б. Звіздецький стверджував, що на території тогочасного Возвягля могло мешкати понад десять тисяч чоловік. Такий показник ледве Новоград-Волинський перетнув лише на початку ХХ століття, та й то, завдяки плодовитості семитів). Саме в той час, як гриби після дощу, з’являються осередки іншої (не тільки київської чи галицької) державності — Чернатин, Білобережжя, Болохівська земля.
Зараз популярною є думка, що й Возвягль належав Болохівській землі. Може, це й так. Але особисто я думаю, що Возвягль — сам по собі. Ще одна поширена думка, що возвягляне надали перевагу монгольському пануванню над рідним, руським. Отже, воно того було варте. Виходить, що монголи були більш терпиміші, аніж свої князі та їх управителі. Зібрав, віддав раз у рік посильну данину кочівникам — і живи собі спокійно. Як свідчать археологічні розкопки, в межах південного городища не знайдено жодного сліду перебування тут монголів. А ось фантастична знахідка скарба, в якому були приховані перстень із зображенням великокняжого Тризуба, а також багаті жіночі боярські набори прикрас свідчать, що у тогочасному Возвяглі перебували Мономаховичі.
На щось сподівалися возвягляне. До останнього захищали безцінний тотем князівської влади. А скільки не розкопано ще й досі, а скільки лежить у приватних колекціях та музеях, зникло без сліду із плином років чи вивезено, як здобич, переможцями-галичанами?
На останок: як все ж таки Данило захопив місто? Досі не має реконструкції цієї події. Північний замок мав три потужних лінії валів плюс тин-клеті. Невже жителі, побачивши Данилове військо, і справді з остраху «наклали в штани» і бігцем побігли відкривати галичанам міську браму? Не берусь нічого стверджувати чи навпаки розвінчувати. Швидше за все, літописець підлестився до «хоробрих» Данила та Шварна, написавши, що звягляни «струхнули» і здалися на милість переможців. А ось що достеменно відомо, принаймні за розкопками південного городища, так це те, як галичани розправилися з «брехунами»: рубали на шматки і дітей, і жінок, і малих і старих, і складали штабелями. Значить дорогою ціною дісталася та перемога Данилу, багато його воїнів полягло при штурмі, якщо переможці так скаженіли, що розправилися люто зі вцілілими. Значить стійко оборонялися звягеляни, та сили були нерівні, допомога не прийшла (ніхто не зміг її покликати, ніхто не проскочив кордонів Шварна).
А галичани вдосталь наситивши свою лють кров’ю захисників і тих, хто довірив свій захист мурам та облозі міських дитинців, пустили, як годиться, півня міським будівлям — місто вщент згоріло. Міщани ж виявилися як трофей. Награбоване добро так обтяжило галицькі обози, що ні про який похід на Київ не могло бути й гадки. Ось на що купилися Литва і новгородці. А що ж отримав Данило Романович, знищивши місто? Видав наочний урок покарання тим, хто бавився в сепаратизм? Багату здобич?
Данила Галицького можна зрозуміти. Такі часи, такі нрави. Навіть рідні галицькі бояри не любили свого пана. Врешті-решт він мусив заснувати нову столицю — Холм — на щойно завойованих землях, настільки некомфортно він почував себе в Галичі. Там (у Холмі) і похований наш «злий геній». Краще пішов би собі всією армією (з Литвою та новгородцями) на Київ. Хто знає, як там би склалися його справи? А Возвягль існував би й далі, і хтозна, яких би досяг висот. Та це — лише припущення. Реальність же — в 1258 році, завдяки засновнику Львова та Хелма Данилу Романовичу Галицькому, — наше місто на довгі століття вкотре перестало існувати. І спливло на історичній арені аж за 250 років потому. Та це вже — інша історія іншого міста, іншого народу.
Сподіваюсь на конструктивну критику з боку істориків, крає­знавців, науковців. Я впевнений, реконструкцією, хай навіть і гіпотетично-фантастичною, займатися треба. Бо під лежачий камінь вода не тече...