Діди морози — на порозі...
- Кримінал
- 94
- коментар(і)
- 10-01-2022 09:53
Напередодні Нового року Нестор Іванович Кутній вирішив підробити на своїй, уже не новій, але ще добротній іномарці.
Клієнтури не бракувало. Попросився навіть дядечко з ялинкою.
Кутній спочатку відмовив. Ще й присоромив:
— Хто вже у цю пору ялинку ставить?
— Клопоти були, — спохмурнів власник новорічної красуні.
І вже зібрався йти.
Однак водій авто його перепинив:
— Зачекайте. Шнурок є?
Чоловік не втямив:
— Навіщо?
— Значить, немає. — І Кутній буркнув: — Ялинку треба перев’язати.
Але й так невеличке деревце запхнули до багажника. Лише кінчик стримів зовні.
Зрештою рушили.
Нестору Івановичу кортіло поцікавитися «клопотами» пасажира, проте так і не насмілився. Все чекав, що той сам заведе про це мову. Але він усю дорогу промовчав. Уже коли приїхали на місце, розраховуючись, чолов’яга озвався:
— Дякую, що послухали.
І «скромняга» заспішив до під’їзду.
Нестор Іванович захлопнув дверцята і завів двигун.
Аж тут дівчина перед автівкою. Жваво руками махає.
Гарненька. Говірка.
— Підвезіть, га. У подружки застрягла. І додому треба. А автобуси так ходять, як не ходять. Та й холодно. Іще сніг січе. Хух!
Кутній розсміявся. Пожартував:
— Треба вже було лишатися Новий рік святкувати!
Дівчина серйозно відказала:
— Не можу. Вдома киця голодна.
— Ну, це серйозно!
А пасажирка несподівано сказала:
— А мене Жанною звати.
Кутній здивовано подивився на дівчину. По хвилі відказав:
— Гарне ім’я. І рідкісне! А мене звуть Нестором Івановичем. Але можна просто...
— Не-естором! — хихикаючи, прощебетала Жанна.
«От вертихвістка», — зніяковіло, подумав Кутній і не знайшовся на жартівливу відповідь. Вдивляючись у дорогу, ніби заклопотано мовив:
— Щось швидко темніє.
— А я жах, як темряви боюся! Просто жах! — сказала Жанна і в тому ж дусі вела далі: — А ще в під’їзді лампочок немає. Доведеться сходами навпомацки йти. Щоразу, дістаючись до рідної квартири, думаєш: чи не чатує на тебе десь тут маніяк?
Усміхаючись, Нестор Іванович (без будь-якого умислу) запропонував:
— Я тебе проведу. Маю ліхтарика.
Жанна радісно заплескала в долоні:
— Ура-ааа! Ви — сміливий чоловік! І джентльмен!
— Та що там... — почервонів Кутній.
Мешкала Жанна на третьому поверсі.
Біля дверей Кутній поспішив розпрощатися. І вже рушив назад.
Однак дівчина грайливо його зупинила:
— Може, зайдете до квартири? Пригощу вас чаєм. Або кавою. За ваш, так би мовити, подвиг!
Нестор Іванович завагався. Затупцяв на місці.
«І хочеться, і колеться», — з посмішкою подумала Жанна і пішла в наступ:
— Ну ж бо! Я маю віддячити! Ви нічого такого не подумайте...
— Та я нічого не думаю. Просто...
— Що — «просто»?
— Ну... Якось не зручно.
— Хі-хі! — розсміялася дівчина. А відтак зіронізувала: — Ваша дружина не знатиме, що ви зі мною... пили чай. Тим більше, я ж не якась там повія. — І Жанна, примруживши очі, кокетливо протягла: — Хоча ви... дядечко нічогенький! Хі-хі!
Останні слова цієї шелихвістки збурили чоловічі інстинкти. Кутньому, котрий ні разу (за п’ятнадцять років подружнього життя) не зрадив дружині, нараз забажалося юного дівочого тіла.
І він мовчки переступив поріг чужої квартири.
Жанна запросила гостя до вітальні. Увімкнула телевізор-плазму. Запропонувала:
— Будь ласка, ось крісло. — І грайливо додала: — Або розташовуйтеся на софі. А я — на кухню. Вам чай? Каву?
Нестор Іванович спантеличено забелькотів:
— Чай. А можна — каву. Якщо не важко. Будь ласка. Кгм...
— Хі-хі!..
Тацю з кавою і печивом Жанна принесла з деякою затримкою. Прикметно, що вона повернулась у махровому рожевому халатику.
І все щебетала:
— Мені смакує гаряча кава. А вам? Вам смакує? Чого ви мовчите? В машині ви були куди сміливіші. Хі-хі!
Кутній ніяково здвигнув плечима. Ця балакуча молода особа водночас вабила до себе і наганяла жаху. Чому? Бо Нестора Івановича пекуче вразила думка: а що, коли при поверненні додому, дружина якимось чином дізнається про зраду? Вона ж така пронира! По очах читає, наче телепат!
— Пийте каву, — відвернула від думок Кутнього Жанна, повільно-спокусливо розстібуючи верхні гудзики халатика.
А коли оголилися пругкі груденята, Нестор Іванович мимоволі потягся до дівчини.
Та позаду раптом пролунало:
— А це що таке?
Кутній різко повернув голову на голос.
На порозі стояли двоє молодиків.
— А х... хто це? — затинаючись, пробелькотів невдаха-ловелас.
— А ви хіба не бачите? — іронічно спитала в таксиста Жанна. — Це — діди морози! Хі-хі!
— А-а... чому вони не... як його... Не в костюмах?
Один із неочікуваних «гостей» нараз гаркнув:
— Я спитав: що тут відбувається?
Жанна просльозилася:
— Цей дядько мене згвалтував.
Кутній збліднув. Мову відібрало. Дійшло, що все це декорація. Його, як хлопчика, підставили.
Як з’ясувалося, один із прибулих виявився чоловіком Жанни.
Потім Кутнього били. Забрали гроші. А ще виставили захмарний рахунок.
Мусив Нестор Іванович Кутній звертатися до поліції. Виявилося, що Жанна і її спільники давно промишляють у подібний спосіб. І лише Кутній першим наважився звернутися до правоохоронців.
А вдома Нестора Івановича настирливо допитує дружина-«телепатка»...
Клієнтури не бракувало. Попросився навіть дядечко з ялинкою.
Кутній спочатку відмовив. Ще й присоромив:
— Хто вже у цю пору ялинку ставить?
— Клопоти були, — спохмурнів власник новорічної красуні.
І вже зібрався йти.
Однак водій авто його перепинив:
— Зачекайте. Шнурок є?
Чоловік не втямив:
— Навіщо?
— Значить, немає. — І Кутній буркнув: — Ялинку треба перев’язати.
Але й так невеличке деревце запхнули до багажника. Лише кінчик стримів зовні.
Зрештою рушили.
Нестору Івановичу кортіло поцікавитися «клопотами» пасажира, проте так і не насмілився. Все чекав, що той сам заведе про це мову. Але він усю дорогу промовчав. Уже коли приїхали на місце, розраховуючись, чолов’яга озвався:
— Дякую, що послухали.
І «скромняга» заспішив до під’їзду.
Нестор Іванович захлопнув дверцята і завів двигун.
Аж тут дівчина перед автівкою. Жваво руками махає.
Гарненька. Говірка.
— Підвезіть, га. У подружки застрягла. І додому треба. А автобуси так ходять, як не ходять. Та й холодно. Іще сніг січе. Хух!
Кутній розсміявся. Пожартував:
— Треба вже було лишатися Новий рік святкувати!
Дівчина серйозно відказала:
— Не можу. Вдома киця голодна.
— Ну, це серйозно!
А пасажирка несподівано сказала:
— А мене Жанною звати.
Кутній здивовано подивився на дівчину. По хвилі відказав:
— Гарне ім’я. І рідкісне! А мене звуть Нестором Івановичем. Але можна просто...
— Не-естором! — хихикаючи, прощебетала Жанна.
«От вертихвістка», — зніяковіло, подумав Кутній і не знайшовся на жартівливу відповідь. Вдивляючись у дорогу, ніби заклопотано мовив:
— Щось швидко темніє.
— А я жах, як темряви боюся! Просто жах! — сказала Жанна і в тому ж дусі вела далі: — А ще в під’їзді лампочок немає. Доведеться сходами навпомацки йти. Щоразу, дістаючись до рідної квартири, думаєш: чи не чатує на тебе десь тут маніяк?
Усміхаючись, Нестор Іванович (без будь-якого умислу) запропонував:
— Я тебе проведу. Маю ліхтарика.
Жанна радісно заплескала в долоні:
— Ура-ааа! Ви — сміливий чоловік! І джентльмен!
— Та що там... — почервонів Кутній.
Мешкала Жанна на третьому поверсі.
Біля дверей Кутній поспішив розпрощатися. І вже рушив назад.
Однак дівчина грайливо його зупинила:
— Може, зайдете до квартири? Пригощу вас чаєм. Або кавою. За ваш, так би мовити, подвиг!
Нестор Іванович завагався. Затупцяв на місці.
«І хочеться, і колеться», — з посмішкою подумала Жанна і пішла в наступ:
— Ну ж бо! Я маю віддячити! Ви нічого такого не подумайте...
— Та я нічого не думаю. Просто...
— Що — «просто»?
— Ну... Якось не зручно.
— Хі-хі! — розсміялася дівчина. А відтак зіронізувала: — Ваша дружина не знатиме, що ви зі мною... пили чай. Тим більше, я ж не якась там повія. — І Жанна, примруживши очі, кокетливо протягла: — Хоча ви... дядечко нічогенький! Хі-хі!
Останні слова цієї шелихвістки збурили чоловічі інстинкти. Кутньому, котрий ні разу (за п’ятнадцять років подружнього життя) не зрадив дружині, нараз забажалося юного дівочого тіла.
І він мовчки переступив поріг чужої квартири.
Жанна запросила гостя до вітальні. Увімкнула телевізор-плазму. Запропонувала:
— Будь ласка, ось крісло. — І грайливо додала: — Або розташовуйтеся на софі. А я — на кухню. Вам чай? Каву?
Нестор Іванович спантеличено забелькотів:
— Чай. А можна — каву. Якщо не важко. Будь ласка. Кгм...
— Хі-хі!..
Тацю з кавою і печивом Жанна принесла з деякою затримкою. Прикметно, що вона повернулась у махровому рожевому халатику.
І все щебетала:
— Мені смакує гаряча кава. А вам? Вам смакує? Чого ви мовчите? В машині ви були куди сміливіші. Хі-хі!
Кутній ніяково здвигнув плечима. Ця балакуча молода особа водночас вабила до себе і наганяла жаху. Чому? Бо Нестора Івановича пекуче вразила думка: а що, коли при поверненні додому, дружина якимось чином дізнається про зраду? Вона ж така пронира! По очах читає, наче телепат!
— Пийте каву, — відвернула від думок Кутнього Жанна, повільно-спокусливо розстібуючи верхні гудзики халатика.
А коли оголилися пругкі груденята, Нестор Іванович мимоволі потягся до дівчини.
Та позаду раптом пролунало:
— А це що таке?
Кутній різко повернув голову на голос.
На порозі стояли двоє молодиків.
— А х... хто це? — затинаючись, пробелькотів невдаха-ловелас.
— А ви хіба не бачите? — іронічно спитала в таксиста Жанна. — Це — діди морози! Хі-хі!
— А-а... чому вони не... як його... Не в костюмах?
Один із неочікуваних «гостей» нараз гаркнув:
— Я спитав: що тут відбувається?
Жанна просльозилася:
— Цей дядько мене згвалтував.
Кутній збліднув. Мову відібрало. Дійшло, що все це декорація. Його, як хлопчика, підставили.
Як з’ясувалося, один із прибулих виявився чоловіком Жанни.
Потім Кутнього били. Забрали гроші. А ще виставили захмарний рахунок.
Мусив Нестор Іванович Кутній звертатися до поліції. Виявилося, що Жанна і її спільники давно промишляють у подібний спосіб. І лише Кутній першим наважився звернутися до правоохоронців.
А вдома Нестора Івановича настирливо допитує дружина-«телепатка»...
(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні