Мрія — повернути сина з ворожого полону

Металургійний комбінат «Азовсталь», на території якого навесні 2022-го року точилися запеклі бої, став місцем незламності — майже три місяці українські захисники тримали тут оборону Маріуполя. Сьогодні «Азовсталь», як і все місто, перетворилися на руїни, а понад 2,5 тисячі військових, яких називають сталевими героями, потрапили в полон. За неофіційними даними, полонених з Маріуполя вдвічі більше.

З них досі вдалося повернути в Україну лише 500. Серед тих, хто залишається в неволі, — строковики ЗСУ з нашого міста: Олександр Загрядка та Кирило Рабчук. Молодим хлопцям, які боронили нашу землю, досі не вдається повернутися до рідних. На честь героїв Маріуполя називають вулиці, але батькам набагато важливіше, щоб їхніх дітей повернули додому.



Ми поспілкувалися з матір’ю одного з хлопців — Надією Шевченко. Її називають незламною мамою солдата, її сину Олександру в полоні виповнився 21 рік. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він проходив строкову службу у в/ч 3057 маріупольського гарнізону.



У липні прийняв присягу, а невдовзі одним із перших зустрічав рашистську навалу, під постійним бомбардуванням міста. І хоч кажуть, що строковики в українській армії не воюють, але тоді виводити солдатів «наказу не було».

Батьки намагалися знайти шляхи, аби врятувати сина з-під обстрілів Маріуполя, втім відповідь була категоричною: «Не стану дезертиром і залишуся обороняти місто». Згодом захисники припинили оборону за наказом і вийшли в російський полон.

Уже понад півтора роки сім’ї полонених живуть у нестерпному очікуванні. Страждають, мріють почути голос найріднішої людини. Із кожним телефонним дзвінком їхнє серце зупиняється: «Можливо, це — він?!»

Мати Надія Шевченко розповідає: «Вгризаєшся в повідомлення в батьківських чатах, де родичі полонених відчайдушно шукають крихти інформації. Передивляєшся кілометри відео і фото в надії, що промайне дороге обличчя. Відмовляєшся від антидепресантів, бо вони цементують твою душу. У серці утворився камінь, що не дає дихати, говорити, жити.

Обміни пережити найважче. Постійно уявляю голос: «Мамо, я в Україні!» А потім з’являються фото. Без нього. І списки. Без нього. І ти вмираєш, благаючи: «Господи, поверни мені його!» А потім збираєш себе до купи і живеш далі. До наступного обміну».

У ворожому полоні залишаються чимало строковиків із Житомирщини. Звягельський — Кирило Рабчук (перебуває в СІЗО у Камишині Волгоградської області), Владислав Сиротюк — з Городниці, Олександр Поліщук — із Чуднова, Андрій Січкар — із Бердичева.

Далі — історія Олександра Загрядка, розказана мамою.

Маріуполь був красивим і затишним

— Востаннє ми бачилися з Сашком торік, 11 липня, коли приїжджали з чоловіком на присягу, — розповідає мати Надія Шевченко. — Син дуже мріяв стати нацгвардійцем. Був суворий відбір, він його пройшов. Я дуже переживала, що служитиме в Маріуполі… Коли приїхали на присягу, то були приємно вражені: красиве місто, спокійне, затишне.

Коли почалася повномасштабна війна, і син час від часу виходив на зв’язок, то казав, що Маріуполя вже немає: жодного вцілілого будинку, усе знищено, скрізь розкидані трупи людей... Багато довелося побачити нашим дітям. Про ті жахіття він більше розповідав чоловіку.

Чому строковиків не вивели з-під обстрілів?

— Увесь час про це запитуємо, — каже Надія. — Відповідають: «Не було наказу».

До вторгнення з батьками комунікувала військова частина. Працювала гаряча лінія, куди писали запити й отримували інформацію. Коли захисники опинилися на «Азовсталі» — так само.

Сашко за місяць до виходу з комбінату потрапив у шпиталь. Потім туди влучила ракета, і зв’язок зник. Але комунікація з військовою частиною залишалася, тож мати знала, що син живий.

— З роботи в банку я звільнилася, — розповідає Надія. — Свій біль та події війни переживаю вдома. Нервова система не витримує. Спілкуюся з такими ж людьми, як сама, намагаюся бути корисною, допомагаю волонтерам і ЗСУ для Перемоги. Живу тим, щоб врятувати сина. Постійно їздимо з іншими батьками на акції в різні міста та у столицю, у координаційний штаб, виходимо з плакатами до офісу Президента, пишемо листи і звернення.

Полон

— 18 травня хлопці виходили з «Азовсталі», син набрав мене на телефон. Сказав, щоб не переживала, мовляв, усе добре. Уночі зателефонували з військової частини і підтвердили, що оборонців евакуювали. А потім почалася гонитва по колу в пошуку бодай якоїсь інформації...

Є патронажна служба, що опікується військовими: зниклими безвісти, загиблими, пораненими. Можна написати в Телеграм і запитати: можливо, хтось бачив мого сина?

Таким чином я дізналася, що з Оленівки, коли там стався теракт, Сашка перевели в Горлівку. 53 хлопці тоді загинули, понад сотню були поранені. Тіла загиблих повернули в Україну для поховання. Тих, хто вижив, розподілили по луганських і донецьких колоніях чи по СІЗО в росії.

Колишні полонені розповідають про тамтешню реальність. Наприклад, у СІЗО Таганрогу окупанти змушують бранців цілодобово стояти і дивитися в одну точку. Не можна глянути у віконце чи на побратима, заборонено розмовляти. Годують так, аби не померли. Катують, інколи до смерті. Пораненим не надають медичну допомогу.

Один із полонених, коли вийшов, просив дружину ніколи не готувати йому «щі» з кислої капусти на воді, як робили рашисти. Зараз він проходить реабілітацію, але досі не спить ночами… Українські командири переживають за полонених. Поранення і контузії теж даються взнаки.

Окупанти називають захисників злочинцями

У колонії в Горлівці спочатку приймали гуманітарну допомогу для полонених. Надія з іншими батьками збирали речі і передавали. На окупованій території через одного хлопця передавали повідомлення. У відповідь полонені прохали про теплий одяг (була зима). Батьки скидалися на бензин (з Маріуполя завезти допомогу в Горлівку коштувало 8 тисяч гривень), передавали шапки, рукавиці, шкарпетки, інші теплі речі та продукти.

«Намагалися відправляти стільки, щоб необхідного вистачало не лише сину, а й іншим, — розповідає Надія. — Для нас головне, щоб вони далеко від дому знали: ми про них дбаємо, намагаємося підтримати, не здаємося!

Коли почався контрнаступ ЗСУ, то передавати допомогу і писати листи заборонили. Зараз окупанти розповідають захисникам, що Україна про них забула, що вони — злочинці і їх будуть судити за законом.

Мотоспільнота підтримала батьків-байкерів

З нагоди річниці після закінчення оборони Маріуполя, ГО «Вояцький визвіл» ініціював всеукраїнський мотопробіг на підтримку полонених маріупольського гарнізону.

Батьки Надія та Сергій Шевченки — байкери, друзі їх активно підтримали. Головний меседж — нагадати Україні, що полон — складна проблема, її досі не вирішено, українська влада не має про це забувати. Адже багато хто думає, що усіх полонених «Азовсталі» давно звільнили.





— Хтось воює, хтось — після поранення, тож ми не очікували настільки потужної підтримки від мотоспільноти, — каже Надія. — Більше тисячі мотоциклів взяли участь — із Рівного, Львова, Житомира, Києва. У кожному місті, окрім байкерів, приєднувалися батьки полонених, близькі, перехожі. Завершили акцію на Софіївській площі у столиці.

«Тримаюся, бо сину потрібна адекватна мати»

— Коли син перебував під обстрілами, то особливо важко було. Переживала щосекунди, не їла, жила наче зомбі. Емоційно виснажувалася, але хоч засинала вночі.

Згодом навчилася з цим жити. Бо розумію, що, коли повернеться моя дитина, то йому потрібна буде адекватна мати, щоб підтримати після ізоляції, тортур, нелюдських умов, — ділиться жінка.

Через два тижні після виходу в полон Сашко подзвонив додому. Просив маму не плакати. Сказав, що любить і скоро повернеться додому. Дав номери телефонів, аби повідомила рідним, що побратими живі та вірять у звільнення.

«Я сказала, що все для цього зроблю. Поки вони не повернуться, ми не заспокоїмося».

«Свекрусі пояснила: бандерівці — то всі українці»

— Інколи виходиш у соціум і бачиш, як деякі люди забувають, що війна, — розповідає Надія. — Що казати, якщо рідні, які живуть у росії, міркують лише новинами «зомбоящика». Свекруха там живе, родом із Чернігова. Дзвонила мені: «Надю, не переживай. От бандерівців ліквідують, і спецоперація закінчиться».

Я їй пояснювала, що бандерівці — це всі ми: її син, я, її онуки. А вона не розуміла: чому її подруги з Чернігова йдуть в укриття і кажуть, що їх бомблять? Мовляв, такого бути не може. Сказала, що я з нею спілкуватися не хочу. Зараз вона просить пробачення.

Мої батьки — теж громадяни російської федерації. Жили в Яруні, колись давно поїхали в Тюмень будувати газопровід. Я з ними жила в тайзі, у Білоярському районі, селищі Верхньоказимському. Там закінчила школу. Батьки пішли на пенсію і повернулися в Україну. До цього я була в них у 2014 році, у нас тоді почалася війна. Довелося побачити російські новини, де цілодобово говорили про українські події, ніби свого нічого в них не відбувалося. Дивилася і жахалася.

Серце відчуває: скоро — Перемога

— Головне для мене, що син живий. Мабуть, він потрібен зараз там, у полоні, бо він для всіх — неймовірна підтримка. Вірю, що війна закінчиться цього року, і Сашко повернеться. Моє материнське серце це відчуває. Будемо святкувати Перемогу, відбудовувати Україну, розвивати своє місто. Туристи приїжджатимуть до нас звідусіль подивитися на надзвичайну націю, яка подолала ворога.



А поки чекаємо вдома на кожного нашого захисника. Молимося, боремося, робимо все можливе для їхнього повернення.

Юлія КЛИМЧУК