Невигадана історія двох Цезарів — не втратити людяність навіть під прицілом рашистських автоматів. «….Можливо, цей приклад надихне творити добро і гуманно ставитися до тварин»
- Війна в Україні
- 62
- коментар(і)
- 24-08-2023 11:57
Цю історію газеті «Звягель» повідали небайдужі читачі. Кажуть, що її герої — надто скромні, щоб розповідати про себе на загал. Але історія, стверджують, того варта.
65-річний Семен та 62-річна Ольга (імена з етичних міркувань змінено) понад рік, як стали жителями одного із сіл Звягельського району. Вони — внутрішньо переміщені особи. До того ж, зазнати непростої долі вимушеного переселенця довелося двічі. І в другому випадку вони вже зробили все можливе, аби не повторилася їхня особиста драма весни 2014 року…
Семен — колишній працівник одного з численних промислових підприємств Донбасу. До російської окупації у квітні 2014 року проживав із дружиною Ольгою на околиці Макіївки — в одній із типових п’ятиповерхівок радянської забудови. Дружина працювала вчителькою в місцевій школі, а Семен ще у 45 років «достроково» став пенсіонером, заробивши інвалідність внаслідок виробничої травми.
Єдина донька подружжя, створивши власну сім’ю, перебралася ближче до моря — в сонячний Бердянськ. Навідувалася до батьків рідко, тому Семен із Ольгою вирішили «розширити коло спілкування», обзавівшись домашнім улюбленцем.
Як це часто трапляється, рішення втілилося раптово, волею випадку. Ольга поверталася з роботи, аж раптом на автобусній зупинці неподалік від своєї п’ятиповерхівки побачила пораненого пса. Собака, ймовірно, втрапив під автомобіль і тепер лежав у тіні, зализуючи закривавлену лапу. Жінка звернула до найближчого магазину й повернулася з парою сосисок. Пес запропоноване одразу ж проковтнув і, накульгуючи, рушив за своєю випадковою рятівницею.
«Чому б і ні?» — подумала Ольга, коли, вкотре оглянувшись, побачила, як собака не відстає від неї, сторожко тримається на відстані кількох метрів, поглядає з надією.
Словом, у родині Семена й Ольги відтоді з’явився домашній улюбленець — хоч і безпородний, зате з амбітним ім’ям — Цезар.
У квітні 2014-го розмірене й усталене життя околиць Макіївки (та, власне, й усього Донбасу) різко перевернулося догори дригом. Сотні учорашньої бидлоти, алкоголіків, наркоманів і просто типових гопників, оголосили себе «ополченцями», почали захоплювати адміністративні будівлі, зводити барикади, чинити утиски населенню зі свідомою проукраїнською позицією (а такі, як виявилося, були — і Семен із Ольгою тому приклад).
Коли ситуація почала загострюватися, немолоде подружжя після тривалих вечірніх нарад ухвалило для себе складне, але, як показало життя, правильне рішення. Вирішили прориватися спочатку на Дніпропетровщину (де в одному з сіл проживала студентська подруга Ольги, з якою підтримувала контакти), а тоді, якщо ситуація складатиметься сприятливо, — на Херсонщину, щоб до доньки та її родини було відносно недалеко. Планували придбати невеличку хатину в одному з сіл і нарешті присвятити час городині, квітам, спокійним вечорам українського Півдня.
При перетині «лінії розмежування» сталася халепа. Утворилася черга, озброєні люди нервували, перевіряли автівки, чіплялися до всього й провокували на суперечки.
Раптом десь позаду пролунала автоматна черга. І Цезар рвонув назовні через відчинені задні дверці старих «Жигулів»… Водій, якому пообіцяли космічну за їхніми мірками суму, щоб вивіз на безпечну територію, не став чекати подальшого розвитку подій і, скориставшись загальним переполохом, рушив уперед. Цезар залишився гавкати в канаві біля дороги. А невдовзі заскавучав — одного з окупантів роздратував гавкіт, і він випустив коротку чергу в напрямку собаки…
«Вам дорожче власні життя, чи та безпородна псина?!» — гаркнув водій на спроби умовлянь Семена зупинитися й підібрати собаку. Автівка й далі мчала польовою дорогою, залишаючи блокпост позаду.
Семен і Ольга отаборилися в одному з сіл, що згодом стало частиною Каховської громади. Заощаджень, які звикли тримати вдома готівкою, недовіряючи банкам, вистачило на невелику сільську хату ще й на десять соток городу.
Завели собаку. Цього разу виростили із цуценяти, яке принесла сусідка.
Ольга влаштувалася продавчинею в магазин, а Семен порався по господарству — хто жив у селі, той знає, що в сільській господі завжди знайдеться робота. У вільну днину вибирався порибалити. Ходив не сам, а зі своїм новим… Цезарем. Відкинувши забобони, вони знову вирішили назвати домашнього улюбленця саме таким прізвиськом.
…Вдруге життя зазнало зламу в лютому-березні 2022 року. Маючи за плечима гіркий досвід 8-річної давнини, Семен і Ольга цього разу не вагалися. Знали, до чого може призвести зволікання, на милосердя до україномовної родини з боку рашистських окупантів не розраховували. Вже встигли почути в сільському магазині перекази про звірства росіян, які ті коїли в селах за декілька кілометрів від їхнього. Тому скористалися першою ж можливістю для евакуації.
Цього разу, крокуючи до евакуаційного автобуса, Цезаря тримали міцно за поводок. Та пес і не скаржився, дріботів поруч, цілком довіряючи господарям.
Немолоде подружжя, яке двічі було змушене тікати від війни, знайшло прихисток на Житомирщині. Звиклі до сільської рутини за роки, прожиті на Херсонщині, оселилися в хаті-пустці, якими так нині рясніє українське Полісся. Люди — не публічні, не полюбляють зайвої до себе уваги. Тому й не погодилися особисто розповісти цю історію газетярам. Але по-іншому вирішили сусіди, з якими роззнайомилися й налагодили товариські стосунки.
«Добрі люди, — відгукуються про Семена й Ольгу односельці, — порятували, вилікували, відгодували та загоїли душевні собачі рани своєю добротою та турботою. Але доля розпорядилася так, що першого домашнього улюбленця глупо втратили… Але цей приклад заслуговує, щоб про нього дізналися ваші читачі. Хтозна? Можливо, він зможе надихнути інших людей творити добро і гуманно та з терпимістю ставитися до безпритульних тварин».
65-річний Семен та 62-річна Ольга (імена з етичних міркувань змінено) понад рік, як стали жителями одного із сіл Звягельського району. Вони — внутрішньо переміщені особи. До того ж, зазнати непростої долі вимушеного переселенця довелося двічі. І в другому випадку вони вже зробили все можливе, аби не повторилася їхня особиста драма весни 2014 року…
Семен — колишній працівник одного з численних промислових підприємств Донбасу. До російської окупації у квітні 2014 року проживав із дружиною Ольгою на околиці Макіївки — в одній із типових п’ятиповерхівок радянської забудови. Дружина працювала вчителькою в місцевій школі, а Семен ще у 45 років «достроково» став пенсіонером, заробивши інвалідність внаслідок виробничої травми.
Єдина донька подружжя, створивши власну сім’ю, перебралася ближче до моря — в сонячний Бердянськ. Навідувалася до батьків рідко, тому Семен із Ольгою вирішили «розширити коло спілкування», обзавівшись домашнім улюбленцем.
Як це часто трапляється, рішення втілилося раптово, волею випадку. Ольга поверталася з роботи, аж раптом на автобусній зупинці неподалік від своєї п’ятиповерхівки побачила пораненого пса. Собака, ймовірно, втрапив під автомобіль і тепер лежав у тіні, зализуючи закривавлену лапу. Жінка звернула до найближчого магазину й повернулася з парою сосисок. Пес запропоноване одразу ж проковтнув і, накульгуючи, рушив за своєю випадковою рятівницею.
«Чому б і ні?» — подумала Ольга, коли, вкотре оглянувшись, побачила, як собака не відстає від неї, сторожко тримається на відстані кількох метрів, поглядає з надією.
Словом, у родині Семена й Ольги відтоді з’явився домашній улюбленець — хоч і безпородний, зате з амбітним ім’ям — Цезар.
У квітні 2014-го розмірене й усталене життя околиць Макіївки (та, власне, й усього Донбасу) різко перевернулося догори дригом. Сотні учорашньої бидлоти, алкоголіків, наркоманів і просто типових гопників, оголосили себе «ополченцями», почали захоплювати адміністративні будівлі, зводити барикади, чинити утиски населенню зі свідомою проукраїнською позицією (а такі, як виявилося, були — і Семен із Ольгою тому приклад).
Коли ситуація почала загострюватися, немолоде подружжя після тривалих вечірніх нарад ухвалило для себе складне, але, як показало життя, правильне рішення. Вирішили прориватися спочатку на Дніпропетровщину (де в одному з сіл проживала студентська подруга Ольги, з якою підтримувала контакти), а тоді, якщо ситуація складатиметься сприятливо, — на Херсонщину, щоб до доньки та її родини було відносно недалеко. Планували придбати невеличку хатину в одному з сіл і нарешті присвятити час городині, квітам, спокійним вечорам українського Півдня.
При перетині «лінії розмежування» сталася халепа. Утворилася черга, озброєні люди нервували, перевіряли автівки, чіплялися до всього й провокували на суперечки.
Раптом десь позаду пролунала автоматна черга. І Цезар рвонув назовні через відчинені задні дверці старих «Жигулів»… Водій, якому пообіцяли космічну за їхніми мірками суму, щоб вивіз на безпечну територію, не став чекати подальшого розвитку подій і, скориставшись загальним переполохом, рушив уперед. Цезар залишився гавкати в канаві біля дороги. А невдовзі заскавучав — одного з окупантів роздратував гавкіт, і він випустив коротку чергу в напрямку собаки…
«Вам дорожче власні життя, чи та безпородна псина?!» — гаркнув водій на спроби умовлянь Семена зупинитися й підібрати собаку. Автівка й далі мчала польовою дорогою, залишаючи блокпост позаду.
Семен і Ольга отаборилися в одному з сіл, що згодом стало частиною Каховської громади. Заощаджень, які звикли тримати вдома готівкою, недовіряючи банкам, вистачило на невелику сільську хату ще й на десять соток городу.
Завели собаку. Цього разу виростили із цуценяти, яке принесла сусідка.
Ольга влаштувалася продавчинею в магазин, а Семен порався по господарству — хто жив у селі, той знає, що в сільській господі завжди знайдеться робота. У вільну днину вибирався порибалити. Ходив не сам, а зі своїм новим… Цезарем. Відкинувши забобони, вони знову вирішили назвати домашнього улюбленця саме таким прізвиськом.
…Вдруге життя зазнало зламу в лютому-березні 2022 року. Маючи за плечима гіркий досвід 8-річної давнини, Семен і Ольга цього разу не вагалися. Знали, до чого може призвести зволікання, на милосердя до україномовної родини з боку рашистських окупантів не розраховували. Вже встигли почути в сільському магазині перекази про звірства росіян, які ті коїли в селах за декілька кілометрів від їхнього. Тому скористалися першою ж можливістю для евакуації.
Цього разу, крокуючи до евакуаційного автобуса, Цезаря тримали міцно за поводок. Та пес і не скаржився, дріботів поруч, цілком довіряючи господарям.
Немолоде подружжя, яке двічі було змушене тікати від війни, знайшло прихисток на Житомирщині. Звиклі до сільської рутини за роки, прожиті на Херсонщині, оселилися в хаті-пустці, якими так нині рясніє українське Полісся. Люди — не публічні, не полюбляють зайвої до себе уваги. Тому й не погодилися особисто розповісти цю історію газетярам. Але по-іншому вирішили сусіди, з якими роззнайомилися й налагодили товариські стосунки.
«Добрі люди, — відгукуються про Семена й Ольгу односельці, — порятували, вилікували, відгодували та загоїли душевні собачі рани своєю добротою та турботою. Але доля розпорядилася так, що першого домашнього улюбленця глупо втратили… Але цей приклад заслуговує, щоб про нього дізналися ваші читачі. Хтозна? Можливо, він зможе надихнути інших людей творити добро і гуманно та з терпимістю ставитися до безпритульних тварин».
Олексій ЗАГРЯДЬКО
Фото ілюстративне
Коментарі відсутні