
Коли щодня — «воєнний стан». 3 грудня світ відзначає День людей з інвалідністю
- Топ новини
- 94
- коментар(і)
- 30-11-2018 18:37

Мудрим наставником-оптимістом є старший тренер збірної області з армспорту серед людей із вадами — новоград-волинець Геннадій Данюк. Багато молодих спортсменів як здорових, так і не дуже, вважають його другим батьком і людиною, котра простягає руку дієвої допомоги. Для нього не існує фізичних вад, що змусили би бачити у вихованцю неповноцінну людину. З дітей із синдромом Дауна чи зі сліпих, каже він, можна організувати футбольну команду, а якщо не можеш боротися на одну руку, бо у тебе її немає, чи вона неповноцінна, — борись на іншу. Головне — пробуй і не здавайся. У такому випадку можеш завоювати медалі міжнародного класу на престижних змаганнях, а можеш зробити більше — перемогти самого себе.

— Це добре, що ви подзвонили і запросили на інтерв’ю, — розпочалася наша розмова з тренером Геннадієм Данюком.
— Влада згадує про людей з інвалідністю лише раз на рік, а вони хочуть не лише один день жити повноцінно і розвиватися. Проте, на владу впливати не можемо, а сваритися і ходити з простягнутою рукою набридло. Добилися, що «Фенікс» ввели у програму розвитку місцевого спорту, — молодці. У ДЮСШ відкрили відділення для інвалідів, два тренери там займаються карате і армспортом — теж досягнення.
— Оздоровчий клуб «Фенікс» нарешті може похвалитися новим спортзалом біля пожежної станції (за приміщенням компанії «Телефон»). Це — вагома для вас подія, але чому без гучного відкриття?
— Приїхали влітку з чемпіонату Європи, трохи відпочили і почали робити ремонт: штукатурили з Сашком Пінчуком удвох, товариш допоміг зробити натяжну стелю, залучали спонсорів. Я за свій власний кошт багато роблю, але повністю ремонт ще не завершено. Співпрацюємо з обласними організаціями Житомирщини з підтримки інвалідів.
Коли просили приміщення для спортзалу у влади, — нам сказали: «Немає такого приміщення для ваших потреб». Ми самі знайшли і взяли в оренду, з тренажерами допомогли друзі-спонсори. Це — старі, радянські тренажери, випущені перед Олімпіадою-80, але вони ще сто років служитимуть людям! Чим не радість? Радість. Треба прагнути, шукати і радіти, коли здобуваєш. За таким принципом навчаю жити своїх вихованців.
— Почекайте… Тобто, навіть зі складним ДЦП можна підіймати штангу і займатися на тренажерах? Це як?!
— Звісно, можна. Як усі займаються, але, з огляду на індивідуальні можливості: сидячи, лежачи, на візку. Ми навчаємо, як правильно це робити. Займаємося, у першу чергу, фізичною реабілітацією, тому не є нашою метою вимагати з усіх, щоб були великими спортсменами. Допомагаємо обрати зручний вид спорту: легка атлетика, футбол, пауерліфтинг. Основний вид, в якому у нас найбільше досягнень, — армспорт.
— Клуб існує шість років, у ньому займаються понад 150 спортсменів, третина — їздять на змагання. Якими результатами пишаєтеся, як старший тренер?
— Три роки поспіль з армспорту ми завойовуємо для Житомирщини перші місця на чемпіонаті України. Маємо багато чемпіонів Європи і світу: Олеся Безсальнова, Тетяна Ранчук, Світлана Дроздюк, Ігор Гуменюк, Олександр Хіміч, Сергій Сердюков. Усі ці люди не здалися і підіймають прапор України на змаганнях високого класу. Ми горді тим, що на змагання забезпечуємо спортсменів усім необхідним, навіть добові виплачуються — за рахунок надходжень з міста, району, спонсорських коштів.
Маємо понад 20 високих спортивних титулів. Якщо порівняти зі здоровими видами спорту, то звання «Заслужений майстер спорту» є лише у нашого Сашка Пінчука, майстрів спорту — у нас понад 15, а на весь Новоград знайдеться 7-8.
— З якими вадами здоров’я не берете тренуватися людей?
— Ми приймаємо усіх: хто має проблеми опорно-рухового апарату, ДЦП, пересувається на візках, хто не може стояти чи сидіти, люди, котрі погано чують і бачать, — усі вони займаються у нас, додають активності у своє життя. У той час, коли у суспільстві інвалідів часто вважають неповноцінними: на роботу не беруть, мінімум фінансового забезпечення, уваги.
— Вашу команду з армреслінгу преміювали за високі результати поїздкою у Карпати?
— Так, вперше збірна Житомирщини з армспорту цьогоріч наприкінці серпня два тижні відвідувала олімпійську реабілітаційну базу. Лише нашій команді профінансували таку можливість — за найвищі результати, для підтримки спортивного духу. Для 30 спортсменів — проживання, харчування, по два тренування, лекції. Мінспорту оплатило повністю витрати, класний відпочинок був для усіх.
— Про це усі говорять, як про феномен, що спортсмени з хворобами досягають більших висот, аніж здорові. Наприклад, українські паралімпійці перебувають серед світових лідерів за кількістю медалей, зокрема, на останній Паралімпіаді. Як це вдається?
— Навіть картоплю важко садити — крепатура потім, а ви про Паралімпіаду питаєте! (сміється — авт.) Досягти чогось у спорті можна лише бажанням і постійністю, а у здоровому спорті часто стається «надрив», коли вихованці стають студентами, губиться зв’язок із тренером, спортзалом. У нашому місті — одна з кращих в області конкурентоспроможна боротьба, високі досягнення і масовість — у різних видах карате. А де ці діти потім діваються? Їдуть на навчання у інші міста і залишаються там, де працевлаштування, кидають спорт. Інваліду тяжче змінити місце проживання, вони мають більш «осідлий» спосіб життя.
— Попри те, що у вас є домовленості з обласним центром підтримки інвалідів, який фінансує навчання вихованців клубу «Фенікс» у ВНЗах?
— Так. Спортсмени таким чином здобули професію тренерів, юристів тощо. Це ще один стимул займатися, а не сидіти вдома.
— Наскільки важко, маючи фізичні обмеження, досягати результату під час тренувань?
— Ніколи не можна передбачити на 100%, як поведе себе хворий організм під тиском навантажень. У такому разі даємо рекомендації відпочити, тренувати інші групи м’язів. У кожного — різний вид захворювань. Навіть лікарі не завжди можуть нам дати правильну пораду. У інвалідів часто щось болить: дискомфорт, викручування суглобів, слабкість тощо. Я це вже чотири роки на собі відчуваю, відколи потрапив у аварію в Баку, коли добиралися на змагання. Тоді водій наш заснув, і ми з Сашком Пінчуком та Свєтою Дроздюк постраждали серйозно. Усі отримали багато переломів, струси мозку, я ще досі титанові пластини не виймав з руки...
— Ця аварія негативно вплинула на ваші спортивні кар’єри?
— Навпаки, вона додала нам сил. Щоправда, після тривалої реабілітації. Проте, згодом у всіх відбулися вагомі досягнення у спорті. Я тепер виступаю серед людей, які мають вади однієї руки, — нещодавно на чемпіонаті світу посів 2 місце. Сашко та Світлана через рік після аварії опинилися серед призерів на чемпіонатах Європи і світу, досі тримають лідерські позиції.
— У результаті воєнних дій на Сході багато учасників АТО отримали інвалідність. Вони приходять до вас займатися?
— Є декілька наших друзів, які беруть участь у змаганнях, а загалом — це велика проблема. Ми свого часу шукали, зверталися у військкомат, щоб допомогти з реабілітацією через спорт. Цих людей, як не прикро, слід часто витягувати з важкого морального стану. Багато хто «рятується» алкоголем, про спорт не думають. Ветеранська організація зайнята матеріальними питаннями учасників АТО, а психологічна реабілітація — на дуже низькому рівні, немає відповідних психологів.

— У вас займаються не лише хворі, а й здорові спортсмени. Чи відбуваються спільні тренування?
— Так. Запровадили інклюзивні тренування, коли відносно здорова людина тренується з людиною із інвалідністю. Ніколи не було конфліктів з цього приводу. Складнощі виникають не лише через фізичні обмеження, часто — через психологічні проблеми. Особливо, коли людина набула статусу інваліда. Кожен з наших тренерів має бути психологом. По суботах — спаринги, щоб усі спробували один одного — з 9-ї до 13-ї. Ще у неділю хочемо працювати, щоб була можливість відвідувати спортзал.
— Батьки, очевидно, часто шкодують хворих дітей?
— Так, і це проблема для дитини. Треба розуміти, що у самостійності — загартування характеру і тіла. Це дуже важливо для інвалідів. Приємно, що у нас є вихованці, котрі створили сім’ї, народили дітей. Вертаються після декретів, здобувають нові медалі.
— А як на змагання їдуть спортсмени, котрі прикуті до візка, і яким важко себе обслуговувати?
— У таких випадках дозволяємо їхати супроводжуючим. Самі спортсмени один одному допомагають. Щоб зекономити кошти, часто живемо у готелях по 3-4 людини в кімнаті. Коли тренер заходить, то усі порядок наводять: миються, перуть шкарпетки, виставляють кросівки для провітрювання на балкон (сміється — авт.). Звісно, непорозуміння теж є, але вони вирішуються спільно. Головне, щоб бажання не пропадало займатися. Це — стимул. Навіть заради спортивного туризму варто поїхати на змагання і побачити світ.
— Цікаво, що ви не нарікаєте на нестачу коштів і на різні проблеми, як більшість. Вам потрібна допомога?
— Якщо у когось є мрія вкласти у гарну справу, то у нас є благодійні рахунки, які використовуємо. Ця допомога ніколи не буде зайвою. Цього року на чемпіонат України наймали автобус на 45 людей, що коштувало 35 тисяч гривень на 4 доби. Продовжуємо облаштовувати новий спортзал, що теж потребує коштів. А щодо всього іншого, то головне — людське ставлення до усіх.
МОК «Фенкс» код 38341630 р/р ПриватБанку: 260 050 558 028 14 МФО 311744
Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні