Нещодавно ми писали про 30-річчя мікрорайону «Болгарбуд» — житлового комплексу для військовослужбовців, у будівництво якого були залучені іноземні будівельники, новітні технології й високоякісні будматеріали. Коли в Інтернеті з’явився цей матеріал, одна з містянок написала цікавий коментар, що привернув нашу увагу: «Моя тітка тоді познайомилася з болгарином і живе в Софії понад 30 років». 

Нас зацікавила ця історія кохання, тож ми зв’язалися з тіткою зі Звягеля, мешканкою болгарської столиці — міста Софії — Наталією Тодоріновою (дівоче прізвище — Решитько). Вона погодилася розповісти історію знайомства з чоловіком, з яким живе у щасливому шлюбі, і яка починалася під час будівництва «Болгарбуду».

1. Змусив автобус змінити маршрут, щоб заїхати до коханої

— Наталіє Володимирівно, історія вашого шлюбу пов’язана з цілим мікрорайоном. Розкажіть, будь ласка, за яких обставин ви познайомилися? 

— Мій майбутній чоловік Диян брав участь у будівництві «Болгарбуду». Нас познайомили спільні друзі, це не було кохання з першого погляду. Раптом Диян захворів — у Звягелі його невідкладно прооперували (апендикс), і він був змушений поїхати додому. 

Наступна наша зустріч була дуже романтичною. Їхня робоча бригада поверталася з Софії в Україну. Мій чоловік змусив автобус із колегами змінити маршрут, щоб заїхати в Новоград і побачити мене. У травні запропонував одружитися, а весілля ми відгуляли 24 липня 1993 року.

— Отже, ви уже 31 рік у шлюбі. Якими були ці роки вашого спільного життя?

1. Болгарське ім’я сина викликало супротив серед родичів-українців

— У січні 1995 року в нас родився синочок, ім’я для нього обрали болгарське — Мілен. Пригадую, який великий супротив це викликало в родичів-українців, але, згодом, усі звикли. 

Коли сину виповнився рік, ми поїхали на відпочинок у Болгарію, і так вийшло, що ми залишилися жити там. Спочатку жили в невеликому містечку, згодом — у Софії, столиці Болгарії. 

— Чи не страшно було вам їхати в чужу, невідому країну? Як відбувалася адаптація?

— Невідомість завжди лякає. Адаптація проходила важко, болгарська культура кардинально відрізняється від гостинних українців. Ми завжди раді знайомствам, готові приймати гостей, а в Болгарії такого звичаю нема. 

Наприклад, я важко звикала до порожніх, на мою думку, столів. Адже в Україні, на свята, завжди щедро накривають столи. Там інакше, як часто буває за кордоном. 

Наш переїзд співпав із інфляцією. Я не працювала, чоловік утримував родину, як міг. То були важкі часи для мене. 

1. Подруга теж вийшла заміж за болгарина

Вона була «дружкою» у нас на весіллі, згодом одружилася зі свідком-болгарином і переїхала до коханого, заодно — ближче до мене. Мати рідну душу поряд — то було просто необхідно і дуже цінно на той період часу для мене.

— Довелося пройти випробування, а як живеться вам у Болгарії зараз?

— Чоловік займається улюбленою справою — будівництвом, я працюю у фінансовій сфері. Усі 30 років — у роботі, пошуку кращих можливостей та самореалізації. 

Яке наше життя в Болгарії? Країна пропонує багато пам’яток — як для туристів, так і для людей, які планують переїхати туди жити. Вигідні ціни на нерухомість, багата культура та історія, дружнє ділове середовище та красиві пейзажі — це лише деякі з багатьох переваг.

1. «У Звягелі проживає наша велика родина»

— Як часто буваєте в Україні і чи сумуєте за Батьківщиною?

— Після переїзду ми з родиною щороку приїжджали на Батьківщину. Коли сину виповнилося 7 років і він почав професійно займатися футболом, це вимагало щоденних тренувань, тому частота наших приїздів зменшилася. 

До 2019 року ми приїжджали частіше, зараз приїхати складно. Літаком під час війни в Україні — неможливо, автобусом — фізично дуже важко. У Звягелі проживають мої матуся, сестри. Загалом у нас дуже велика родина.

— Як переживаєте новини про війну в Україні?

— Початок повномасштабної війни став для мене і моїх рідних потужним ударом. Тим паче, що одна з моїх сестер проживає у країні агресора. Біль, сльози, розпач… 

Ми довго вмовляли рідних з України переїхати до нас, але вони нас заспокоюють і залишаються у своїх домівках.

— Як ви реалізували себе за кордоном?

— Маю чудову посаду, гарну родину. Син одружився і подарував нам з чоловіком онука. Онук Даніел — дуже гарний і розумний хлопчик, як і тато, він обожнює футбол і мріє відвідати вільну і мирну Україну.

— Що ж, дякуємо за цікаву життєву історію. 

— Дійсно, будівництво чудового мікрорайону свого часу внесло нове дихання в життя нашого містечка. І відкрило нову, головну сторінку в нашому з чоловіком житті. Щоразу, коли буваю тут, згадую свої золоті 19-ть…

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК