Марія Мельник: «В армії я працювала зв’язківцем». Як красиві захисниці надихають своїм прикладом

Коли прочитала оголошення цієї дівчини про те, що вона — спеціаліст із масажу,  зовсім не спало на думку, ким вона була раніше і скільки їй довелося пройти у свої 25 років. Але ж яка багата на досвід сьогодні наша молодь… Марія ще у 18 років підписала контракт і одягла камуфляж. А потім повномасштабне вторгнення... 

Зараз дівчина в декреті, виховує сина, але армія нікуди від неї не поділася — чекає з війни коханого чоловіка.

— У 18 років я підписала контракт і пішла служити в 95-ту ДШВ бригаду, — розповіла Марія. — Згодом навчання в Полтавському інституті зв’язку. Відтоді армія стала моїм щоденним життям. Забезпечувала зв’язок між побратимами на полі бою та в зоні бойових дій. А потім війна, усі ці події, втрати, що досі мають важкий вплив на життя країни і кожного з нас.

Ми з чоловіком — обоє військові, добре розуміємо ціну життя. У якийсь момент вирішили народити дитину, щоб коріння залишити після себе. Зараз синочку два роки, а я вирішила, що не маю сидіти просто в декреті. Пройшла навчання, стала займатися масажем. Просто я не та людина, яка буде засиджуватися на одному місці. Для мене важливим є саморозвиток.

1. — Військова професія була твоєю мрією?

— Підписала контракт не через зарплату, і навіть не через патріотизм. Пішла в армію після випадку, коли загинув хлопець моєї двоюрідної сестри. Ми з ним ходили в одну школу, дружили, він майже став зятем. А потім його вбили кацапи, я була в нього на похованні… Навчалася тоді на другому курсі. Тоді й вирішила, що піду служити.

Мій батько теж загинув, коли служив у морфлоті, мені було тоді лише два роки. Характер у мене чоловічий, тому це рішення далося мені не важко.

Згодом прочитала оголошення, що військовий комісаріат набирає на службу. Вирішила піти, бо спогади в душі не давали спокою. Повномасштабного вторгнення тоді не було, обіцяли стаж, зарплату. Ну, як часто буває. Не очікувала, що потраплю в бойову десантно-штурмову бригаду.

1. — Яка була реакція оточуючих на це рішення?

— Багато хто відмовляв. Мовляв: ти ще молода, що ти робиш? Але я пройшла медкомісію, прийшла до мами (батька немає) і повідомила, що придатна до військової служби. Потім у «Десні» пройшла навчання на стрільця, згодом були сержантські курси. 

Тоді вже комплектували бригади для виїздів на бойові завдання, тож ми їздили на злагодження. Після навчань на Львівщині приїхала на Донеччину, там і застали повномасштабне вторгнення, у Горлівці.

1. — Розкажи про те, що робила у Збройних Силах.

— Я працювала зв’язківцем. Зв’язок — це дуже важлива ланка в армії. Без налаштованого якісного зв’язку не може бути якісно виконано жодних завдань. Коли йде бій і немає зв’язку, то може бути багато втрат серед особового складу. Немає зв’язку — немає управління підзрозділами. Про цю мою роботу колись писали статтю столичні медіа.

Ми не лише налаштовували зв’язок, а й займалися пошуком і постачанням генераторів, допомагали медикам, яким дуже важко було спочатку справитися з обсягом навантажень в умовах бойових дій.

1. — Що було найскладнішим в армії для тебе?

— Навчитися їздити на БТР-80. Мені дуже хотілося, але було складно.

Був випадок, коли наших хлопців на БТРі підбили, — він ще стріляв, але не їхав. А в ньому бойовий комплект: від мін — 
до патронів на АКС. Як зараз пам’ятаю — у голому полі їду на МАЗі до БТР, щоб з пацанами перекинути бойовий комплект. Молилася Богові, щоб по нас не почали гасити пі@дари. 

Запам’яталося, коли наша колона стартувала на Слов’янськ, ніхто не думав, що ми безпечно проїдемо цей шлях. Пам’ятаю, ми з побратимами наспівували слова з пісні Степана Гіги: «На могилі моїй посадіть молоду яворину. Я любив вас усіх та найбільше любив Україну…» Їхали, слухали цю пісню, і не очікували, що потрапимо в пекло під Ізюмом…

А ще колись мені побратими, вітаючи з 8 березня, насмажили картоплі з яйцями і цибулею, зробили чай і подарували ніж, сказали берегти його до кінця війни, доки вони живі. На жаль, я той ніж десь загубила, а хлопців тих уже в живих немає…

1. — Позивний у тебе на війні «Марджері».  А чому такий?

— Так назвав мене мій побратим. Я — з Полтавщини, чорнява, із темно карими очима, мене іноді називають відьмою (сміється — авт.).

1. — Служба в армії подарувала тобі кохання?

— Так. Усе найкраще нам приходить, коли не чекаєш. Хай там що, та коли молоді, без вагань ти своє покохаєш. І навіть на війні є місце щастю, серед темряви і лихоліття. 

Багато хто зараз каже, що шкодує, що пішов в армію. Я не шкодую, бо зустріла у війську коханого. Він — моє сонце, яке світить навіть у похмуру погоду. Також познайомилася в армії з багатьма цікавими людьми, які стали побратимами. 

Чоловік служить з 2013 року, дуже пишаюся ним і чекаю з війни. А поки виховую нашого сина.

1. — Коли двоє військових у сім’ї, то чи трапляються поміж вас непорозуміння?

— Хіба що з приводу того, чи потрібно мені повертатися служити далі. В усьому іншому в нас взаєморозуміння.

1. — Що побажаєш українцям, серед яких зараз різні настрої щодо війни?

— Не час розслаблятися. Треба діяти спільно заради нашої Перемоги, а не так, що один — у луг, інший — у плуг. З орками треба діяти рішуче, не інакше.

1. — Дякую, Маріє, за твою рішучість, за сміливість і невгамовність. Успіху тобі в новій діяльності. І хай якнайшвидше буде мир в Україні.

— Дякую. Навзаєм!

Юлія КЛИМЧУК