Сергій Портянко: «Українці своїх не кидають ані на фронті, ані в тилу»

1. В очах ВПО не було надії, тепер є

На своєму підприємстві Сергій Портянко з колективом радо зустріли внутрішньо переміщених осіб. Розуміючи, наскільки важливою є ця підтримка. Також на хлібозаводі позитивно поставилися до грантової співпраці місцевої влади з меценатами НЕФКО, у межах якої у Звягелі збудували два гуртожитки для ВПО. Серед тих, хто отримав ключі від нового житла, — працівники «Звягельхліб».

— Дуже позитивно ставлюся до співпраці з інвесторами задля підтримки людей, які під час війни змушені були поїхати з дому, — каже він. — Я бачив очі переселенців, котрі прийшли на наше підприємство після страшних подій у їхньому житті, і в них тоді не було жодної надії. Сьогодні ми бачимо, що надія з’явилася, адже влада про них не забула і допомагає відновити життя. Радіємо, що серед цих людей, які отримали надію, — наші працівники.

1. «Мріяла працювати на хлібозаводі»

Ірина Терещенко приїхала у наше місто з сім’єю з Красногорівки на Донеччині, що тривалий час знаходиться на лінії розмежування. 

— З 2014 року у нас там війна — сіра зона, — розповіла Ірина. — Ми виїхали з дому, а через два дні прилетів снаряд у нашу квартиру… Поїхали в 2022 році, коли залишатися там було вже неможливо, через страшні обстріли. Спочатку жили у Львові в центрі для переселенців. Мій чоловік був там волонтером, возив на схід необхідне для ЗСУ: продукти, плитоноски, іншу амуніцію. А я готувала людям їжу.

Старший син Ірини воює вже шість років, а менший Михайло працює з нею тепер на хлібозаводі. 

— У мене у Звягелі живе сестра, тут вона вийшла заміж, — каже Ірина. — Коли почали з нею розмови про мій переїзд із Донеччини, то я одразу запитала, чи є тут пекарня, бо працювала вдома в цій галузі. Вона сказала, що є. 

1. «Робота важка, але приємна»

Я приїхала і пішла влаштовуватися одразу. Мені сказали: робота важка, але приємна. За тиждень вийшла на роботу. Звісно, у нас вдома не було такого масштабу роботи. Тут я стикнулася зі швидкістю, довелося вчитися. За трохи часу втягнулася в роботу. За спеціальністю я — кухар-кондитер, працюю зараз різальником-пакувальником. Ріжу на машині хліб, пакую, складаю на конвеєр. Зазвичай це десятки тисяч буханок. Але ця робота мені дуже до душі. 

— Приємна робота, мені подобається, — розповів племінник Ірини Максим Балантаєв. — Хороший колектив та уважний, турботливий директор. Робота з хлібом — це робота кропітка, відповідальна, треба уважно спостерігати за процесом, щоб хліб був гарний. Ми слідкуємо, щоб тісто піднялося до потрібного рівня і садимо в піч.

1. «Виходив через заміновані поля і гори трупів»

— Чи важко було змінити місце проживання? Для мене неважко, бо я побував у справжньому «м’ясі», — каже Максим. — Мені вже мало що важко сприймати після того, як я три місяці був на «нулі»…  Тоді російські війська були від мого дому зовсім поруч, за 70 метрів. Якщо вийти і втікати — одразу куля в лоб. Тож я три місяці сидів у підвалі, а виходив після «касет», «Градів», «ФАБів», газу — через заміновані поля і гори трупів…. Виходив пів року тому, місто на 80% було вже окуповане. Приїхав у Звягель у серпні. 

Хто хотів — залишився в Красногорівці, але не всі дожили до того, до чого хотіли дожити...

1. Обстріли були цілодобові

Три години працює артилерія, потім гармати остигають — і працюють літаки, а потім вуличні бої…. Голову з укриття висунути було не можна. 

Я вибрав такий день, коли з Божою поміччю йшов 15 кілометрів полями до наступного населеного пункту, і жодного снаряду не пролетіло! Уявляєте? Таких днів там практично не буває, мені пощастило. 

Іноді сняться трупи, які довго лежать... У мене за час проживання вдома близько пів сотні легких контузій. Пригадую, дрон біля мене пролітав дуже близько, на відстані 3,5 метри, знов мене Бог врятував… 

Спочатку у Звягелі нам було дуже незвично, адже ми звикли бути завжди на сторожі, у передчутті небезпек, а тут тихо…. 

У нас тривоги взагалі не було. Чуєш «вихід» — треба ховатися, бо не знаєш, куди прилетить. Це була як шокова терапія: сховатися за 2-3 хвилини, поки триває перезарядка снарядів. Зараз вертатися нема куди — усе знищено, а місто під окупацією. 

1. Директор і колектив надали всебічну підтримку

Дуже важливо, коли, опинившись у невідомості, знаходиш опору на місці роботи. Тим паче, коли над головою не літають снаряди і дрони. Завдяки працевлаштуванню на критично важливому підприємстві — хлібозаводі — переселенці отримали дві квартири: Ірина з чоловіком-інвалідом і сином — однокімнатну, племінник Максим — теж однокімнатну. 

— Нові меблі, євроремонт, квартири оснащені новою побутовою технікою. У дворі — дитячий і спортивний майданчики, газончики, бесідки. Ми дуже вдячні керівництву нашого підприємства, меценатам і усім, хто взяв участь у реконструкції гуртожитка, — дякують Ірина, Михайло та Максим.

— Стимулу спочатку не було, — каже вона. — Як мама, я намагалася підтримувати дітей і не показувати розчарувань у житті. Зараз набагато легше, ми відчули підтримку. У нас директор, який підтримує, начальник відділу збуту Володимир Музичук, який постійно каже: «Усе буде добре!» Колектив хороший, теж підтримує. 

У перший день, коли нам вручили ключі, я стримувала емоції, а наступного дня вже не могла — наплакалася від душі. То були сльози щастя від того, що в нас тепер є житло. Емоційно перелаштовуємося на краще. Віримо, що все буде добре, — каже Ірина. 

Юлія КЛИМЧУК