Армія, спорт, фотографії й оголені моделі: ну то й що, що 68?
- Інтерв'ю
- 350
- коментар(і)
- 14-08-2020 20:26
У 52 він уперше поїхав на спортивні змагання й швидко став чемпіоном України серед ветеранів гирьового спорту. Досі кидає гирі, хоч днями (21 серпня) йому виповнюється 68. Ще займається карате, підіймає штангу, їздить на велосипеді й бігає з м’ячем у баскетбол. Декілька років тому вперше вийшов на сцену в ролі актора Новоград-Волинського народного аматорського театру. А нещодавня прем’єра «Йоганна, жінка Хусова» за твором Лесі Українки принесла йому визнання не лише місцевої публіки. Столичне журі оцінило гру актора, зрівнявши її з професійною.
Складно повірити, що в минулому наш земляк — офіцер Збройних сил, на пенсії став фінансовим консультантом, а улюблена справа його життя — фотографування. Свого часу Юрій Дробот працював фотографом у нашій газеті, тоді ще «Звягель-Інформі». Стільки амплуа й захоплень — знахідка для журналіста.
— Юрію Петровичу, ми давно з вами знайомі, але дивно, що лише зараз на думку спало написати про вас.
— Напевно, у Новограді народ закінчився, про кого можна було б написати (сміється — авт.). А на безриб’ї, як кажуть, і Дробот — риба?
— Завжди знала, що маєте відмінне почуття гумору, але почнемо розмову з оцінки вашої акторської гри. Не перестаєте дивувати! Режисер Тетяна Покраса назвала вас дуже працездатною людиною.
— Роль важка. На сцені довелося бути присутнім упродовж усієї вистави, майже півтори години. Слова треба було вчити з минулого року. Я російськомовна людина в побуті, а тут довелося працювати над українською. Є українська, а є мова Лесі Українки — непроста, насичена складними для розуміння висловами. Не кожен режисер візьметься за постанову вистави за її творами. Та й щоб гідно зіграти в такій серйозній виставі — теж треба чимало попрацювати. Перед тим, як розпочати репетиції з акторами, режисер два місяці працювала лише зі мною, над текстом.
— Як ви з військовою освітою, будучи вже на пенсії, потрапили в театр?
— Випадково. Зайшов якось у Палац культури, а мені кажуть: «Може, зіграєш у комедійній виставі «Фараони»?» Я навіть мовою українською погано володів тоді, але погодився. Згодом відбувся був мій акторський дебют. Уперше я на сцену вийшов спокійний, як слон, бо до того на сцені доводилося часто бути присутнім у ролі фотографа. Попередили, що далі буде страшніше, коли всі ризики оціниш. Так і було. Коли виступали з «Фараонами» на «Лесиних джерелах», то я від нервів був спітнілий, як хлющ. Кожен наступний вихід на сцену — це переступити через свої страхи і невпевненість.
— «Йоганна, жінка Хусова» — друга вистава у вашому репертуарі актора-початківця. Досвід маленький, але одразу — успіх. Як гадаєте, чому?
— Я все життя навчаюся. Є лиш одна умова — мені має бути цікаво. Якщо ж ні — треба кидати цю справу й не намагатися.
На святі «Лесині джерела» ми презентували уривок — сцену між Сабіною і Хусом. То був конкурс читців-декламаторів. Спочатку я фотографував, а коли вийшов на сцену як актор, усі дуже здивувалися. Обійняв Сабіну, кажу: «Єхідна сомалійська», і відчуваю — є реакція, глядач засміявся. Далі пішло-поїхало. Сказали, що я грав, як професійний актор. А я пожартував, що професійним я є лише військовим, а театр — то для душі.
— Чому не поїхали на гостину в столичний театр, коли вас із режисером запросили?
— Вийшло, як в анекдоті, коли актору пропонували зіграти роль у Голлівуді, а він каже: «Та ви що, мені треба новорічні ранки для дітей грати. Куди я поїду?» А якщо серйозно, то ви в паспорт мій подивіться. З цього приводу я часто жартую, що народився в ХХ сторіччі.
— Полюбляєте розповідати про свою найбільшу любов у житті — до фотографії. Усі вас знають, як фотографа, без якого раніше не обходився жоден місцевий захід.
— Фотоапарат уперше взяв у руки років у сім, а потім усе життя знімав, скільки себе пам’ятаю. Фотограф — не професія, а діагноз. Якщо день пройшов, і я нічого не сфотографував, — отже, даремно прожитий день. Зараз гаджети шикарні для цього, у них закладений настільки потужний фоторесурс! Ми звикли смартфони використовувати лише для селфі, а можна робити цілі фотосесії.
— Важко повірити, що це говорить людина, котра все життя фотографувала на професійні фотоапарати.
— Так, я й зараз знімаю багато на «Nikon» і «Canon», але від своїх слів не відступаю: професійні фотосесії можу знімати навіть на смартфон. Шкода, клієнти цього не зрозуміють. Скажуть: «Дядьку, йди звідси!», бо ж у селі як? Чим гучніша музика — тим кращі музиканти. Дивляться, у кого об’єктив більший, ніби в цьому полягає професіоналізм…
— Техніка розвивається, щоб встигати, — доводиться багато вчитися?
— Так. У мережі зараз стільки відеоуроків мобільної фотографії! Після 22-ї години, коли мої онуки і дружина лягають спати, я починаю вчитися. Ніколи не переставав, отримую від цього задоволення. Треба рухатися в ногу з часом. Хто думав 10 років тому, що Голлівуд колись зніматиме фільми на айфон? А тепер знімають.
— Зараз багато молодих фотографів працює в місті. Це для вас серйозна конкуренція?
— У мене немає конкуренції. У кожного фотографа — своя аудиторія, клієнти. Питають мене: «Ви випускні альбоми робите?» Кажу: «Ні». «А що ви робите?» — питають. А я роблю фотографію. Ось моя відповідь. Весілля рідко знімаю. Як казав колись місцевий фотограф Валерій Гольшейдер: «Весілля знімають лише бідні і голодні». За роки, які я їх знімав, уже дивитися на це не можу. Хоча всіх замовників своїх поважаю.
— Що чи кого ви любите фотографувати найбільше?
— Жінок. Вони створені для цього. У 90-ті роки, коли я знімав моделей у ПК, дівчата з Києва приїздили, щоб я їм зробив портфоліо. У столиці ця робота коштувала в доларах, а в мене — у гривнях. Значно дешевше, але не гірше.
— У ті часи ви одним із перших робили фотосесії в стилі «ню». Складно було починати щось таке «пікантне»?
— Перш, ніж цим займатися, я багато журналів передивився. Є такий український фотограф Олександр Ктиторчук, якому позують найвідоміші люди шоу-бізнесу. Він каже: «Якщо жінка прийшла до тебе, то ти маєш зробити так, щоб вона сама захотіла роздягнутися перед камерою». Тобто, щоб вона стала розкутою і не соромилася ані себе, ані фотографа.
— Працювати з оголеними моделями важко для фотографа-чоловіка?
— Якщо підходити професійно, — ні. Треба подати сюжет витончено, чуттєво, щоб у ньому не було вульгарності. Навіть пальцем не торкаєшся до моделі. Тільки керуєш, як повернутися до об’єктива. Подобається тобі модель? Ну і що? Це робота. Інакше кидай фотоапарат. За мізинчик жінку візьмеш — і грошей за роботу не побачиш, і конфлікти матимеш. Навіщо це?
— Ви були першим фотографом у «Звягель-Інформі». Чому пішли з газети?
— Працював від початку створення «Звягеля». Пам’ятаю, як відповідальний секретар газети Лариса Гембарська прийшла до мене у фотостудію і запропонувала роботу. Я погодився і працював багато років, доки цікаво було. Стало нецікаво — пішов, хоч редактор ображався.
Я завжди йшов без жалю. У 90-му році написав рапорт на звільнення з армії, прослужив 21 рік, а міг до 25 служити. Жінка каже: «Чим тепер займатимешся?» А я: «Ось, фотоапарат у мене є». На 7-й день мене запросили на роботу у військкомат. Не встиг піти у військкомат, запросили робити фото для армії. Набридло — пішов. Потім на роботу в Палац культури, після мене стільки там лишилося фотоархівів… Що відбувалося — усе знімав. З колективами їздив на гастролі.
— Щось лишилося нереалізоване для вас у сфері фототографії?
— Я мрію про фотостудію. Уже є певні домовленості щодо приміщення, я над цим працюю.
— Ви займаєтеся в старшій групі карате. Ніколи не думала, що людина майже в 70 років у нашому місті може застосувати себе в цій сфері! До якого віку в цій групі займаються?
— До 68 (сміється — авт.). Це я про себе. Починав з нами займатися Петро Корнійчук, нині нас тренує Олег Співакін, екс-начальник одного з відділів районного відділу поліції. У нього чорний пояс, а судячи із зовнішності, ніколи не скажеш. Тобто зовнішність оманлива, як і вік.
— Як почуваєте себе на свої роки?
— Старість — це така гидота (сміється — авт.). Уже щось ніби не так. Наприклад, реакція вже не така, як колись. На баскетболі хлопців можу збити з ніг, а раніше міг вчасно зреагувати.
— З гирями ви вправно займаєтеся. Відколи цей спорт у вашому житті?
— Зі школи, в училищі ще займався, в армії теж. Якщо людина в спорті активна, то вона потім не може без цього. Це як алкогольна залежність. От зараз спека надворі, важко займатися, я трохи знизив активність, але не кидаю.
— Захоплення важкою атлетикою подарувало вам дружбу з головним богатирем міста, на жаль, уже покійним Олександром Дідовцем. Цікаво, що наша розмова відбувається у переддень його дня народження…
— Так, може, це знак якийсь. 15 серпня, до речі, відбудеться турнір пам’яті імені Олександра Дідовця. Десь у 1995-му Сашко мене запросив у спортзал до себе, з тих пір ми не розлучалися. За гороскопом ми обоє — леви, міцна в нас дружба була. Дружини ревнували, бо ми їм таких секретів не розповідали, як один одному. І хоч обоє гирями займалися, але порівняти не можна нас. Це як слона порівняти з віслюком. Рівних йому не було.
До останнього дня Сашиного життя я був поряд. В останній день у реанімацію мене не пустили, із ним його дружина була. Я тоді сказав, що завтра прийду. Не судилося. А за декілька днів до того ми ще вино червоне пили.
Багато історій цікавих траплялося. Якось їхали на турнір, був піст. Їдемо в автобусі, я їсти захотів. А в Саші була коробочка з горіхами, сухофруктами. Їсть. Кажу: «Давай піду ковбасу в магазині куплю?». А він: «Ні, зараз піст». Нам гирі підіймати, а він горіхи їсть! Він тоді перше місце взяв, я — друге. А через кілька місяців йому поставили онкодіагноз. Після того я на змагання більше не їздив, операцію на руці мені зробили.
— Якби спорту не було у вашому житті, то яким би ви зараз були?
— Як більшість чоловіків на пенсії: або на рибалку їздив би, аби пив горілку в гаражі. Чи поєднував би те й інше.
— Що ж, дякую за цікаву розмову. Вітаємо з прийдешнім 68-річчям! Залишайтеся прикладом ентузіазму, попри цифри в паспорті. Козацького вам здоров’я і натхнення!
— Щиро дякую!
Складно повірити, що в минулому наш земляк — офіцер Збройних сил, на пенсії став фінансовим консультантом, а улюблена справа його життя — фотографування. Свого часу Юрій Дробот працював фотографом у нашій газеті, тоді ще «Звягель-Інформі». Стільки амплуа й захоплень — знахідка для журналіста.
— Юрію Петровичу, ми давно з вами знайомі, але дивно, що лише зараз на думку спало написати про вас.
— Напевно, у Новограді народ закінчився, про кого можна було б написати (сміється — авт.). А на безриб’ї, як кажуть, і Дробот — риба?
— Завжди знала, що маєте відмінне почуття гумору, але почнемо розмову з оцінки вашої акторської гри. Не перестаєте дивувати! Режисер Тетяна Покраса назвала вас дуже працездатною людиною.
— Роль важка. На сцені довелося бути присутнім упродовж усієї вистави, майже півтори години. Слова треба було вчити з минулого року. Я російськомовна людина в побуті, а тут довелося працювати над українською. Є українська, а є мова Лесі Українки — непроста, насичена складними для розуміння висловами. Не кожен режисер візьметься за постанову вистави за її творами. Та й щоб гідно зіграти в такій серйозній виставі — теж треба чимало попрацювати. Перед тим, як розпочати репетиції з акторами, режисер два місяці працювала лише зі мною, над текстом.
— Як ви з військовою освітою, будучи вже на пенсії, потрапили в театр?
— Випадково. Зайшов якось у Палац культури, а мені кажуть: «Може, зіграєш у комедійній виставі «Фараони»?» Я навіть мовою українською погано володів тоді, але погодився. Згодом відбувся був мій акторський дебют. Уперше я на сцену вийшов спокійний, як слон, бо до того на сцені доводилося часто бути присутнім у ролі фотографа. Попередили, що далі буде страшніше, коли всі ризики оціниш. Так і було. Коли виступали з «Фараонами» на «Лесиних джерелах», то я від нервів був спітнілий, як хлющ. Кожен наступний вихід на сцену — це переступити через свої страхи і невпевненість.
— «Йоганна, жінка Хусова» — друга вистава у вашому репертуарі актора-початківця. Досвід маленький, але одразу — успіх. Як гадаєте, чому?
— Я все життя навчаюся. Є лиш одна умова — мені має бути цікаво. Якщо ж ні — треба кидати цю справу й не намагатися.
На святі «Лесині джерела» ми презентували уривок — сцену між Сабіною і Хусом. То був конкурс читців-декламаторів. Спочатку я фотографував, а коли вийшов на сцену як актор, усі дуже здивувалися. Обійняв Сабіну, кажу: «Єхідна сомалійська», і відчуваю — є реакція, глядач засміявся. Далі пішло-поїхало. Сказали, що я грав, як професійний актор. А я пожартував, що професійним я є лише військовим, а театр — то для душі.
— Чому не поїхали на гостину в столичний театр, коли вас із режисером запросили?
— Вийшло, як в анекдоті, коли актору пропонували зіграти роль у Голлівуді, а він каже: «Та ви що, мені треба новорічні ранки для дітей грати. Куди я поїду?» А якщо серйозно, то ви в паспорт мій подивіться. З цього приводу я часто жартую, що народився в ХХ сторіччі.
— Полюбляєте розповідати про свою найбільшу любов у житті — до фотографії. Усі вас знають, як фотографа, без якого раніше не обходився жоден місцевий захід.
— Фотоапарат уперше взяв у руки років у сім, а потім усе життя знімав, скільки себе пам’ятаю. Фотограф — не професія, а діагноз. Якщо день пройшов, і я нічого не сфотографував, — отже, даремно прожитий день. Зараз гаджети шикарні для цього, у них закладений настільки потужний фоторесурс! Ми звикли смартфони використовувати лише для селфі, а можна робити цілі фотосесії.
— Важко повірити, що це говорить людина, котра все життя фотографувала на професійні фотоапарати.
— Так, я й зараз знімаю багато на «Nikon» і «Canon», але від своїх слів не відступаю: професійні фотосесії можу знімати навіть на смартфон. Шкода, клієнти цього не зрозуміють. Скажуть: «Дядьку, йди звідси!», бо ж у селі як? Чим гучніша музика — тим кращі музиканти. Дивляться, у кого об’єктив більший, ніби в цьому полягає професіоналізм…
— Техніка розвивається, щоб встигати, — доводиться багато вчитися?
— Так. У мережі зараз стільки відеоуроків мобільної фотографії! Після 22-ї години, коли мої онуки і дружина лягають спати, я починаю вчитися. Ніколи не переставав, отримую від цього задоволення. Треба рухатися в ногу з часом. Хто думав 10 років тому, що Голлівуд колись зніматиме фільми на айфон? А тепер знімають.
— Зараз багато молодих фотографів працює в місті. Це для вас серйозна конкуренція?
— У мене немає конкуренції. У кожного фотографа — своя аудиторія, клієнти. Питають мене: «Ви випускні альбоми робите?» Кажу: «Ні». «А що ви робите?» — питають. А я роблю фотографію. Ось моя відповідь. Весілля рідко знімаю. Як казав колись місцевий фотограф Валерій Гольшейдер: «Весілля знімають лише бідні і голодні». За роки, які я їх знімав, уже дивитися на це не можу. Хоча всіх замовників своїх поважаю.
— Що чи кого ви любите фотографувати найбільше?
— Жінок. Вони створені для цього. У 90-ті роки, коли я знімав моделей у ПК, дівчата з Києва приїздили, щоб я їм зробив портфоліо. У столиці ця робота коштувала в доларах, а в мене — у гривнях. Значно дешевше, але не гірше.
— У ті часи ви одним із перших робили фотосесії в стилі «ню». Складно було починати щось таке «пікантне»?
— Перш, ніж цим займатися, я багато журналів передивився. Є такий український фотограф Олександр Ктиторчук, якому позують найвідоміші люди шоу-бізнесу. Він каже: «Якщо жінка прийшла до тебе, то ти маєш зробити так, щоб вона сама захотіла роздягнутися перед камерою». Тобто, щоб вона стала розкутою і не соромилася ані себе, ані фотографа.
— Працювати з оголеними моделями важко для фотографа-чоловіка?
— Якщо підходити професійно, — ні. Треба подати сюжет витончено, чуттєво, щоб у ньому не було вульгарності. Навіть пальцем не торкаєшся до моделі. Тільки керуєш, як повернутися до об’єктива. Подобається тобі модель? Ну і що? Це робота. Інакше кидай фотоапарат. За мізинчик жінку візьмеш — і грошей за роботу не побачиш, і конфлікти матимеш. Навіщо це?
— Ви були першим фотографом у «Звягель-Інформі». Чому пішли з газети?
— Працював від початку створення «Звягеля». Пам’ятаю, як відповідальний секретар газети Лариса Гембарська прийшла до мене у фотостудію і запропонувала роботу. Я погодився і працював багато років, доки цікаво було. Стало нецікаво — пішов, хоч редактор ображався.
Я завжди йшов без жалю. У 90-му році написав рапорт на звільнення з армії, прослужив 21 рік, а міг до 25 служити. Жінка каже: «Чим тепер займатимешся?» А я: «Ось, фотоапарат у мене є». На 7-й день мене запросили на роботу у військкомат. Не встиг піти у військкомат, запросили робити фото для армії. Набридло — пішов. Потім на роботу в Палац культури, після мене стільки там лишилося фотоархівів… Що відбувалося — усе знімав. З колективами їздив на гастролі.
— Щось лишилося нереалізоване для вас у сфері фототографії?
— Я мрію про фотостудію. Уже є певні домовленості щодо приміщення, я над цим працюю.
— Ви займаєтеся в старшій групі карате. Ніколи не думала, що людина майже в 70 років у нашому місті може застосувати себе в цій сфері! До якого віку в цій групі займаються?
— До 68 (сміється — авт.). Це я про себе. Починав з нами займатися Петро Корнійчук, нині нас тренує Олег Співакін, екс-начальник одного з відділів районного відділу поліції. У нього чорний пояс, а судячи із зовнішності, ніколи не скажеш. Тобто зовнішність оманлива, як і вік.
— Як почуваєте себе на свої роки?
— Старість — це така гидота (сміється — авт.). Уже щось ніби не так. Наприклад, реакція вже не така, як колись. На баскетболі хлопців можу збити з ніг, а раніше міг вчасно зреагувати.
— З гирями ви вправно займаєтеся. Відколи цей спорт у вашому житті?
— Зі школи, в училищі ще займався, в армії теж. Якщо людина в спорті активна, то вона потім не може без цього. Це як алкогольна залежність. От зараз спека надворі, важко займатися, я трохи знизив активність, але не кидаю.
— Захоплення важкою атлетикою подарувало вам дружбу з головним богатирем міста, на жаль, уже покійним Олександром Дідовцем. Цікаво, що наша розмова відбувається у переддень його дня народження…
— Так, може, це знак якийсь. 15 серпня, до речі, відбудеться турнір пам’яті імені Олександра Дідовця. Десь у 1995-му Сашко мене запросив у спортзал до себе, з тих пір ми не розлучалися. За гороскопом ми обоє — леви, міцна в нас дружба була. Дружини ревнували, бо ми їм таких секретів не розповідали, як один одному. І хоч обоє гирями займалися, але порівняти не можна нас. Це як слона порівняти з віслюком. Рівних йому не було.
До останнього дня Сашиного життя я був поряд. В останній день у реанімацію мене не пустили, із ним його дружина була. Я тоді сказав, що завтра прийду. Не судилося. А за декілька днів до того ми ще вино червоне пили.
Багато історій цікавих траплялося. Якось їхали на турнір, був піст. Їдемо в автобусі, я їсти захотів. А в Саші була коробочка з горіхами, сухофруктами. Їсть. Кажу: «Давай піду ковбасу в магазині куплю?». А він: «Ні, зараз піст». Нам гирі підіймати, а він горіхи їсть! Він тоді перше місце взяв, я — друге. А через кілька місяців йому поставили онкодіагноз. Після того я на змагання більше не їздив, операцію на руці мені зробили.
— Якби спорту не було у вашому житті, то яким би ви зараз були?
— Як більшість чоловіків на пенсії: або на рибалку їздив би, аби пив горілку в гаражі. Чи поєднував би те й інше.
— Що ж, дякую за цікаву розмову. Вітаємо з прийдешнім 68-річчям! Залишайтеся прикладом ентузіазму, попри цифри в паспорті. Козацького вам здоров’я і натхнення!
— Щиро дякую!
Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні