«У «ЗАСТІЙНІ» 80-ТІ У НОВОГРАДІ-ВОЛИНСЬКОМУ «ЗАСТОЮ» НЕ БУЛО»

Спілкуватися з цим сивочолим привітним чоловіком надзвичайно цікаво. В кожному його слові — мудрість і досвід, у погляді — людяність та доброзичливість. І кілька годин нашої бесіди з Анатолієм Андрійовичем та його дружиною Людмилою Павлівною промайнули, як одна мить. Ми ж добиралися сюди, у мальовничий куточок Київщини, аби зустрітися з людиною, яка писала сторінки історії Новограда-Волинського — адже саме під його керівництвом Новоград-Волинський активно розбудовувався та розвивався у ті роки, які нині прийнято вважати «застійними». Однак для нашого міста вони були зовсім інакшими — ініціативними, динамічними. І стали такими завдяки тогочасному міському голові та його команді однодумців, завдяки Анатолію Андрійовичу Ринці, з котрим — наша наступна розмова:
— Анатолію Андрійовичу, наскільки я пам’ятаю, саме у 80-ті роки Новоград найбільш активно розбудовувався, місто зводилося практично під вашим керівництвом. Які першочергові завдання ви собі окреслили, ставши міським головою?
— На той час Новоград-Волинський мав багато проблем. Можна пригадати хоча б те, що будуватися було практично неможливо, бо брати воду зі Случі забороняли певні постанови водоохоронних органів, адже не було куди скидати каналізаційні стоки. Була малопотужна електрична підстанція. Води — немає, каналізації — немає, електроенергії бракує… Навіть якщо і є фінансування, то за таких умов як же здійснювати будівництво? Я проводив прийоми громадян і відразу аналізував всі ті проблеми, з якими до мене приходили. В основному зверталися з приводу браку місць у садочках, з житлових питань, зі встановлення телефонів. Саме звідси і йшла вся подальша наша політика, вимальовувалася тактика та стратегія — розширяли мережу телефонного зв’язку, у місті вдвічі збільшилась кількість телефонів, прийняли рішення будувати нові і ремонтувати існуючі дитячі садки. Практично щороку (а працював я на цій посаді 9 років) ми здавали новий дитсадок і ще один — капітально ремонтували.
Були великі черги на житло — дуже не вистачало житлового фонду. Тож прийняли рішення: будувати за рахунок всіх можливих джерел. І хоч багато, як я вже говорив, було перешкод, але ми виходили з принципу «потрібно знайти можливість». Якщо починати активно працювати, шукати шляхи, то завжди можна досягти поставленої мети. Тож ми відразу підключили підприємства і їх міністерства для вирішення зазначеного питання. Таким чином вирішували дольову участь у будівництві житла, дитячих садків, у благоустрої міста. Крім того, були виїзди в Київ, у ­Москву, зустрічі зі спеціалістами, з міністрами, керівниками різних управлінь і відомств. І завдяки ось такій настирливості, ми почали будувати. Нам офіційно виділяли десь п’яту частину необхідних коштів, а левову частку залучали з різних джерел. І якщо у 1980-му будували в місті в рік 50-60 квартир, то ми збільшували цей показник щороку на сотні квартир. Тож у 1983 році було здано вже 170 квартир, у 1984 — 280, у 1985 — 600. І це — за рік!
Пригадую, як наші колеги з Рівного говорили із цього приводу: «О, Новоград вже дійсно стає містом». Були у нас хороші кадри, прекрасна команда: Василь Неук, Олег Журбенко, Микола Мартинюк, Анатолій Константинов, Григорій Юзько, у якого, до речі, дуже складна була ділянка роботи — житлово-комунальне господарство. Воно таке вже було занедбане на початку 80-х, доводилося докладати багато зусиль, аби підняти такий пласт, а ще — архітектори Литвиненко та Боровик.
— Ви знаходили однодумців серед керівників підприємств?
— Так, всі ці починання активно підтримували такі директори підприємств, як Володимир Борщ, Валентин Трофимець та інші, які приділяли велику увагу благоустрою міста та виконанню доручень міської влади.
— Якою на той час була в місті кадрова політика?
— Знаєте, ми не міняли кадри, як рукавички. Навіть якщо людина йшла на пенсію то, вона спочатку мала підготувати собі заміну, передати досвід.
Я вам скажу, що кадри — це головне і дуже важливе питання. Сьогодні чому у нашій державі стільки проблем? Бо кадрова політика слабка. Інколи мені просто незрозумілий принцип, за яким підбираються спеціалісти. На мою думку, потрібно виходити з того, що є люди, у яких є досвід, горіння, бачення перспективи, вміння працювати в команді, знаходити спільну мову на всіх рівнях — і з керівництвом, і з підлеглими, і з простими людьми, які до тебе звертаються. У нас були саме такі фахівці — мої заступники, начальники управлінь і відділів. Ну, і багато залежить від першої особи. Мені було в кого вчитися, переймати досвід. Микола Пашківський, Василь ­Антонюк, Георгій Готовчиць — люди, які вчили мене працювати, брали на роботу.
— У чому ж, на ваш погляд, значення отієї першої особи, про яку щойно згадували?
— Я багато бачив у своєму житті і неодноразово переконувався у тому, що якщо перша особа не буде «горіти», то не буде «горіти» ніхто. Керівник повинен хотіти досягти наміченого, мати повагу до людей, до спеціалістів. Дехто міркує таким чином: «А що тут такого? Цього вижену — ­завтра іншого візьму». Ні, це дуже велика помилка! Керівні кадри потрібно «вирощувати».
Пригадую, що коли прийшов працювати директором заводу, то мені потрібно було щонайменше два роки, щоб познайомитись із підприємством, із колективом, вникнути у цю структуру, налагодити зв’язки з людьми, які можуть вирішувати ті чи інші ситуації з приводу роботи підприємства. Адже без цього ніхто ефективно працювати не зможе.
Таким чином, з часом ми вирішували проблеми, і невдовзі нас уже не «тримали» ні вода, ні каналізація, ні електроенергія. Бо на ці базові напрямки кинули всі сили. Очисні споруди побудували в Новограді-Волинському, зробили єдину схему теплозабезпечення.
Поступово місто почало отримувати визнання на всеукраїнському рівні! Тоді наші підприємства ставали переможцями соціалістичних змагань. Ми ж намагалися покращити побут, будували садочки, житло — і люди відповідно працювали! Трималися свого робочого місця, підвищували власну кваліфікацію.
Було таке змагання суто з благоустрою, куди йшли всі комунальні показники: будівництво доріг, освітлення, озеленення вулиць. Щороку ми мали перше місце у цьому змаганні.
Нашій команді і місту пощастило у тому, що у нас був депутатом Василь Михайлович Кавун. Як би хто до нього не ставився, але це була надзвичайно мудра людина, з величезним досвідом, більше 30-ти років він був членом ЦК КПРС, депутатом ВР СРСР, брав участь у роботі багатьох державних органів, був особисто знайомий зі всіма генеральними секретарями, міністрами. Він підняв нашу область. Повірте, люди не знають і вже не пам’ятають таких тонкощів. Скажімо, нам виділяли на рік два вагони бітуму (заасфальтувати півкілометра дороги, невеликий шматочок), а ми робили по 5 кілометрів! Все це стосується і інших питань благоустрою. Та й не тільки благоустрою.
Власне, чому місто на початку 80-х було занедбане? Не тому, що мої попередники не працювали, а тому що була така загальнодержавна політика «Все — для сільського господарства».
— То ви пішли всупереч такому принципу?
— Я не те, щоб не підтримував сільське господарство, ні, ми просто трохи поміняли пріоритети. Спочатку — питання міста, а тоді вже — допомога селу. Тому потрібно до вирішення будь-яких питань підходити з позиції здорового глузду, не боятися, мати сміливість десь і ризикувати.
За час нашої роботи було побудовано ще три нових великих школи, лікувальний корпус і поліклініку. Хочу тут згадати Олега Журбенка — не всім був до вподоби, але прекрасний спеціаліст, і навіть недоброзичливці його терпіли, бо працював і дуже багато зробив для Новограда-Волинського як начальник БМУ.
— Анатолію Андрійовичу, як на вашу думку, коли легше працювати керівнику — сьогодні, чи тоді — за радянських часів?
— Сьогодні все ж таки трохи легше, бо дається більше свободи, а тоді мені часто закидали «перевищенням повноважень». Тепер кажуть, що у ті часи був «застій». Так, він був, і від цього нікуди не подінешся. Не було законодавчої бази сильної, свіжої — під ті умови, які в державі створилися. Але хто брав на себе ініціативу щось робити, той і досягав результатів.
— Що ж вам давало наснагу працювати в такому режимі, віддаватися справі?
— Я дуже високо цінував те, що мене обрали люди, відчував велику відповідальність перед ними. Адже я вийшов з простої сім’ї і ніколи не думав, що ­займатиму такі високі посади. Найбільше, про що міг помріяти хлопчиною, — це стати головним інженером склозаводу. А тут у такі молоді роки став мером міста, і мені дуже хотілося собі і всім довести те, що я зможу. Маю такий життєвий принцип: «Чого людина хоче, — вона всього може досягнути, аби тільки бажала і докладала для цього зусилля». І все треба робити з чистою совістю. Пригадую, хто заходив до мене у квартиру, не вірив, що так скромно в оселі міського голови. Я міг, будучи на цій посаді, придбати статків і для себе, але не тим переймався, переймався проблемами міста. Ще будучи директором заводу, запам’ятав собі мудру пораду свого колеги: «Якщо ти був у міністра і не вирішив питання, то не звинувачуй міністра, а тільки себе. Значить, не так поставив питання, не підготувався, не знайшов підхід до людини. Потрібно вгадати навіть час, коли прийти, настрій, викликати до себе довіру. Якщо у тебе буде такий підхід до життя, то буде з тебе і хороший керівник».
Новоград-Волинський — це важлива віха мого життя. Згодом, коли мене обрали депутатом СРСР, і коли працював у Міністерстві надзвичайних ситуацій, завжди допомагав місту, чим міг.
Мене радує те, що Новоград-Волинський активно розвивається, що нинішній міський голова Володимир Загривий насправді переймається проблемами міста, що у нього гарна команда. Я хочу побажати всім їм успіхів!
Від редакції: 9 лютого Анатолій Андрійович ­Ринка зустрів своє 65-річчя. Щиро вітаємо його з таким ­прекрасним життєвим ужинком і зичимо всіляких гараздів, довголіття в колі родини — дружини, двох синів з сім’ями, де виховується п’ятеро онуків. Успіхів вам!