ВОЛОДИМИР ЛИТВИН: «МИ МАЄМО УСВІДОМИТИ СВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЛАДУ, ЯКА БУДЕ СФОРМОВАНА»

(Закінчення. Початок у №23 від 08.06.12 р.)

— На вашу думку, Володимире Михайловичу, чому сьогодні люди йдуть у політику, і що потрібно для того, аби у них інтереси держави були на першому місці?
— У багатьох випадках у політику йдуть люди, які хочуть вгамувати свої непомірні амбіції. Казав один чоловік: якщо нічого не вмієш робити, — йди в політику. Зрозуміло, що політика в транзитній країні, яка переходить з одного в інший стан, дає можливість не загубитися. І зрозуміло, що якщо говорити про Верховну Раду, то це інші преференції, в тому числі — у частині захисту від Закону. Деякі люди ведуть себе нахабно, бо знають, що їм за це нічого не буде. От відчуття безкарності і породжує отакі дії.
Я не сприймав і не сприймаю вибори за пропорційною системою. Ви ж прекрасно знаєте, що з’являється сезонний рейтинг, і рейтингоносець часто веде за собою групу невігласів, людей абсолютно непрофесійних, непідготовлених і необтяжених відповідальністю перед виборцями. У нас же раніше не стояло так гостро питання про голосування чужими картками, не було такого виключно організованого характеру цього явища. Бо кандидати, коли проходили відбір в окрузі, стояли перед людьми, вони відчували перед ними відповідальність. Тому нам потрібно змінити виборчу систему, повернутися до округів і обирати у виборчому окрузі. Адже сьогодні ми отримуємо депутатів двох сортів: тих, які несуть гроші у партійний список, або за інші заслуги будуть у перших рядах того списку, — вони відповідальні виключно перед своїм вождем. І люди, які будуть відповідальні перед громадянами, котрі їх обрали. Цю систему треба абсолютно поміняти, але її не відмінять, адже дуже багато людей не хоче йти на округ — їм, за великим рахунком, нічого сказати своїм виборцям.
— Розпочалося футбольне свято — «Євро-2012». На вашу думку, наскільки підготовлена Україна до цієї події, і чи не зашкодять надмірні українські апетити заробити на туристах іміджу нашої країни?
— Я більше переймаюся сьогодні тим, що робити нам з об’єктами, які зведені до Євро. Я маю на увазі стадіони. І скільки треба буде витрачати коштів з державного бюджету на їх утримання, тим більше, що левова частка фінансування виділялася з державного бюджету. Але, слава Богу, зробили те, що зробили. Мені весь час дорікали у певній дискусії з Прем’єр-міністром України, особливо, після того, коли з’явилася інформація, що Прем’єр-міністр доповів Президенту, це було десь більше місяця тому, що підготовку до Євро повністю завершено. На що я йому сказав: «Миколо Яновичу, я повернувся з Житомирщини, так ось від Житомира до Києва практично не було дороги. І рано говорити, що все завершено, можливо, кошти освоєні, і ви добре знаєте, що проблема у плані дороги залишиться».
Відносно бажання заробити, то проблема в тому, щоб у нас була конкуренція, щоб кількість пропозицій переважала попит, у тому числі, в готельному господарстві. А декретом зверху «не піднімати ціни», ми нічого не зробимо.
— Володимире Михайловичу, ви заснували і патронуєте благодійний фонд «Майбутнє Полісся». Скажіть, які завдання вирішує ця організація і хто, крім вас, ще її підтримує?
— Фонд працював, працює і буде працювати, незалежно від будь-якої політичної погоди, на підтримку молодих людей і людей старшого покоління, і на підтримку тих, хто не може назвати себе молодим, але йому далеко до літніх людей, яких потрібно навчити комп’ютерної грамотності, допомогти вивчити іноземну мову, — така робота буде нарощуватися. Фонд підтримують ті, хто поділяє його мету, але не все добре в цьому плані. Я, коли почав займатися цією справою, переконався, яке в нас складне законодавство, воно не заохочує до благодійної діяльності. Ну, наприклад, якщо потрібно подарувати холодильник чи пральну машину багатодітній сім’ї, то треба спочатку піти у цю багатодітну сім’ю і взяти у них заяву, щоб документ був на підтвердження того, що кошти благодійного фонду не були розтринькані. Бюрократичні перепони страшні. Те ж саме стосується і грантів молодим людям. Тут багато є клопоту, і я розумію необхідність спрощення нашого законодавства.
Для нас ключова проблема, по-перше — це робота. Для цього потрібно, щоб у кожному населеному пункті працювала хоча б одна така структура. По-друге — це благоустрій, у широкому розумінні цього слова. І наступне — це охорона здоров’я. Люди бояться за своє здоров’я і за можливі наслідки процесів захворювання. Тому, я вважаю, що треба провести вивчення стану здоров’я всіх людей, аби знати, які спеціалісти потрібні.
У Новограді-Волинському зараз розпочнеться будівництво хірургічного корпусу. Треба дивитися, який це має бути комплекс — з урахуванням сьогоднішніх проблем чи на перспективу, а він вимагає великих грошей. Тим більше, що у цьому році вже виділено 8 мільйонів гривень, і для мене головне, щоб ці кошти були використані сповна на реалізацію того завдання, яке поставлене. Тут я розраховую на підтримку журналістського корпусу. По кожному населеному пункту визначені ключові завдання, які бачать люди, і черговість їх розв’язання. Ще раз наголошую, зрозуміло, що все це далеко не під силу одному лише фонду, що тут треба намагатися ефективно співпрацювати з Кабміном для того, щоб не була обділена область. Якщо хочете, треба, в гарному розумінні цього слова, щоб була лобістська діяльність. Ми ж не вимагаємо коштів на будівництво якихось величезних об’єктів, а віддати належне — те, що потрібно для Полісся. Але підтримують ті люди, яких я вмовляю і які, очевидно, розуміють, що потрібно підтримати. Фонд же сам не може заробляти, це заборонено законом.
— Наша вічна тема — це тарифи, вартість газу і т.д. Але дуже мало згадують про ціну основного тарифу — праці. Нормативні документи дуже погано регулюють це питання. Мабуть, потрібно встановити обов’язковий відсоток праці в собівартості продукції?
— Я з вами абсолютно згоден і солідарний. На превеликий жаль, проект Закону провести через Верховну Раду про частку заробітної праці у собівартості продукції я не можу, у мене не вистачає підтримки, і саме тому я його декілька разів «провалював». Ми маємо таку складну ситуацію, коли частка заробітної плати у собівартості продукції складає десь 8% в цілому по Україні, а в аграрному секторі — і того менше. У радянський період цей відсоток був 25. Прийняти таке рішення я не можу. Опоненти мені говорять, у тому числі й ті, які володіють заводами, пароходами і таке інше: «Я можу підняти цей відсоток за однієї умови, що з 5 тисяч залишиться 1 тисяча працюючих».
Сьогодні для нас є не менш важлива проблема зайнятості. До речі, у Верховній Раді України є проект Закону про зайнятість. Там передбачено близько 20 стимулів для тих роботодавців, які будуть створювати робочі місця для молоді та для тих людей, яким до пенсії залишилося не так багато, через що їх нікуди не беруть на роботу. Я намагаюся догукатися до депутатів — мовляв, давайте перейдемо до прийняття отаких практичних рішень, коли підприємець, керівник підприємства буде зацікавлений брати на роботу саме такі категорії працівників, коли він буде мати відповідні податкові канікули, буде звільнятися від сплати різного роду податків на певний відрізок часу.
І ще один момент — це погодинна оплата праці. Правда, мені говорять, що коли цей закон буде прийнято, то тоді власники підприємств будуть скорочувати робочий день. Але у проекті закону, який пропонується, чітко зафіксовано, яким має бути робочий день. Мало того, у нас йде боротьба за те, щоб не розглядали проект трудового кодексу, мотивуючи це тим, що людей заведуть у суцільне рабство, і вони працюватимуть по 12 годин на добу. Я не беруся оцінювати цей проект, оскільки він контрагресивний, але, як правило, нас критикують люди, які не читають те, що написано.
— Володимире Михайловичу, незабаром Житомирщина святкує 75-річчя від дня створення області, нині ведеться підготовка до цієї дати. Яка ідея могла б об’єднати нас всіх навколо ювілею — як ви б її сформулювали?
— Я сказав би так: нам потрібно усвідомити роль і місце Полісся. Ми знаходимося на порубіжжі. Житомирщина повинна виконати свою місію, своє призначення — об’єднати розділені території, взяти на себе місію модератора цього діалогу. Нам потрібен як ніколи загальноукраїнський діалог. Що нам ділити, я маю на увазі всіх політиків, крім своїх статків? Якщо говорити про Україну, то, очевидно, треба сказати: давайте ­визначимось, що нас об’єднує, для початку. Ви за те, щоб була держава Україна? Я думаю, ніхто не скаже проти, я в цьому переконаний. Ви за те, щоб ми були народом? Не населенням, не територією, а нацією і державою. Давайте це зафіксуємо, давайте скажемо, що робить єдиною націю — мова, культура. Не зайве було би гасло, яке свого часу висіло в передвиборному штабі Клінтона, — «Вся справа в економіці, дурнику». Там було так написано. І тоді було б життя нормальне. Бо скільки завгодно ми можемо говорити про тарифи, але проблема не у тому ж, щоб зупинити тариф, — це однозначно тому, якби ліхтариком намагатися зупинити потяг, вибігаючи йому назустріч. Нам потрібно, щоб зарплата була пристойна. Коли будуть співставляти свою зарплату з комунальними ­послугами, то почнуть економити енергоносії. Кажуть, живемо погано, а зайдеш в хату — столи тріщать. Ми не навчилися господарювати. Викопали картоплю, в кагати закопали, розкопали — викинули і знову посадили, щоб тільки земля не блогувала. Мене таке відчуття підмиває, що приїду в село, візьму косу і піду на луки косити. В дитинстві стільки трави — це був би рай, я виконав би всі ці завдання дуже швидко. Сьогодні така трава стоїть — і нікому нічого не потрібно. А молоко і зефір — з Білорусії. Бо там — нормально.
Я вже своїми бідами поділюся з вами. Центральні області України — вони у багатьох випадках упосліджені. Бо ми дивимося, що Схід скаже і що Захід відповість. А ті залізобетонно стоять на своїх позиціях. Але ж треба склеїти Україну. А ми з вами що робимо? Під час виборів всім даємо потроху свої голоси — і результату нема.
— Як ви оцінюєте реакцію у світі на справу Ю.Тимошенко?
— Це для мене дуже непросте питання, адже якщо людина ув’язнена навіть у золотій клітці, то ніхто сам собі цього не побажає. Скажу вам максимально відверто: я Тимошенко знаю. Не буду стверджувати, що дуже добре, але знаю Тимошенко — неодноразово з нею спілкувався і тут, у цій залі, в тому числі, в Кабінеті Міністрів, і у мене в кабінеті. І я ще у 2005 році, коли завершилися вибори, публічно говорив про те, що не можна допустити «політичних чисток» в Україні. Публічно виступав на захист Євгена Кушнарьова, бо я його добре знав, з ним працював, Бориса Колесникова, інших. Не можна так виклично на бронетранспортерах приїжджати в гості, публічно через засоби масової інформації викликати у прокуратуру з адвокатом, що означає — треба прийти з речами. Все це було у нас. І звільнення 20 тисяч людей. Тоді сказали, що нічого подібного — це боротьба за наведення порядку. Але так чи інакше, а цей маятник колись повертається назад. І було б нечесно сказати, що тут немає такого моменту.
Коли говорять про те, що це було політичне рішення, а я маю на увазі газове питання, то не буду заперечувати, але давайте тоді скажем, що за це політичне рішення повинні розплачуватися всі. І коли я зустрічаюся з іноземцями, — сам із візитами, або тут приймаю людей, — я завжди кажу таке: я все розумію, але поясніть мені — чому у нас ціна на газ удвічі вища, ніж в Європі. Сьогодні ж країна в цьому плані стоїть на колінах. Микола Янович Азаров приїхав із зустрічі і радісно заявив про те, що є готовність переглядати газові контракти. У відповідь прозвучали голоси про те, що нічого подібного немає у планах і не буде, ви справно платіть цю ціну. Що за цим стояло — от проблема. Але я повинен сказати, що заручником цієї проблеми стала Європа. От вчора я знов отримав лист від фракції ­«БЮТ-Батьківщина» з переліком питань, які вони пропонують і вимагають розглянути на ­наступному пленарному тижні, в тому числі стоїть знову закон про декриміналізацію відповідних статей. Проект цього закону розглядався, ­отримав 137 чи 139 голосів і був відхилений. Адже за ст.364-365 Кримінального кодексу, хоч якось можна тримати у межах закону працівників правоохоронних органів, яких найбільше засуджено за цими статтями за перевищення службових повноважень і за зловживання владою. Якщо відмінити ці статті, то виникає питання: що робити з усіма засудженими? Або треба тоді приймати закон персонального звучання.Тому тут ситуація надзвичайно складна. Суто по-людськи, я б дуже не хотів би, щоб будь-хто перебував у в’язниці, але ця проблема постійно переходить із політичної площини в правову, а потім знову — в політичну, і ситуація сьогодні така, що політичне рішення прийняти не можна.
Говорять: хай прийме рішення Президент. І якщо ­уявити, що завтра таке рішення приймається, то скажуть, що треба приймати рішення по всіх, а ще скажуть, що це справді було б політично-вибіркове правосуддя. Сьогодні, якщо чесно сказати, — глухий кут. Я пропонував різні підходи. Говорив: давайте всі візьмемо на себе відповідальність. Спочатку погоджувались, потім йшли радитись і відмовлялися від цього. Скажу, що для опозиції сьогодні жодним чином не потрібно, щоб Тимошенко вийшла з ув’язнення. По-перше, прапора не буде, а по-друге, вона відразу переформатує опозицію. Тож потрібен процес, а не рішення. Якби потрібне було рішення, то його б шукали. Ситуація складна, і я не знаю, як вона буде розв’язана.
— Володимире Михайловичу, ваша посада — це гаряча точка, яка потребує колосальної організації душі, розуму, серця — як вам це вдається? А ще історія, як відомо, має здатність повторюватися — з яким історичним періодом ви могли б порівняти ту ситуацію, яка сьогодні склалася у нас в країні?
Я порівняв би її з періодом української революції — 1917-1921 роки. І поразка. І якщо виписувати причини цієї поразки, то вони співпадатимуть дуже точно. В тому числі, один з уроків — це намагання прихилити голову до тієї чи іншої країни, або до тієї чи іншої групи країн. Я колись з цього приводу друкував статтю «Невивчені і незаслужені уроки історії». І проводив аналогію — ­абсолютно все один до одного співпадає. А щодо першої частини вашого питання, то для мене найстрашніше — це вечір, коли не можеш заснути, не можеш читати, перебираєш книги, гортаєш, начебто прочитав, а нічого не пам’ятаєш. Вмикаєш телевізор, але все одно не можеш заснути. Я розумію, що живу наперед, я все добре розумію — у нас відбувається процес спрощення, примітивізації нашого суспільного життя. Нам кидають кістку — і ми цю кістку гриземо, і нас в такий спосіб відволікають на другорядний об’єкт, щоб ми не говорили про ті проблеми, які є справді нагальними для людини. Тому — чекаю ранку, йду ходити по росі, годую пізно ввечері їжаків. Психологічно дуже важко, коли ти не вдоволений собою. Але, разом з тим, це допомагає мені тримати себе в формі. Нещодавно вийшла моя робота під назвою «Україна у війнах і революціях» і підручник — перероблене видання історії України. Є ще ряд задумів, але все це — епізоди, бо моє життя заполонила політика.