ЛІТЕРАТУРНИЙ КЛУБ

Дев’ятий випуск літературного альманаху «Зерниця» презентує на своїх сторінках поетичні та прозові твори авторів Звягельщини. Деякі з них вже мають власні книги, а дехто вперше виносить свої літературні спроби на розсуд читачів. Тематика — різнопланова: від політики до інтимної лірики. Кожен читач має можливість знайти у «Зерниці» щось своє, відкрити для себе нові грані творчості авторів славетного краю, де народилася геніальна Леся Українка.
ВАЛЕНТИНА КСЕНДЗУК
ПОСПІШАЙТЕ ДО ЛЕСІ ЩОДНИНИ
Кличе пісня у провесінь синю,
Назбирала до гурту людей,
Бо сьогодні, неначе Богиню,
Славлять Лесю у вродження день.
Ти заглянь в свою душу, людино,
Чи знайдеш в собі силу таку,
Щоб палала з єством воєдино
І будила життєву жагу?
Поспішайте до Лесі щоднини,
Щоб підтримать живлючий вогонь,
Хоч думками хай серце прилине
Й зачерпне живу іскру з долонь.
* * *
Поезія — це особлива мова,
Тонкомереживна, шовкова.
Як осяваюча свята молитва,
Буває ж гострою, як бритва.

У СВІТІ ДОБРА

Якось ранньою весною із країв далеких
Завітали у село молоді лелеки.
Незабаром на стовпі, що розкинув крила,
Збудувалося гніздо — швидко й дуже вміло.

Просто неба пара бузьків щасливо любились,
Й ось у їхньому гнізді діточки з’явились.
Клекотали і раділи, разом годували
І по черзі бузенят вірно чатували.

Ненароком один з дітей із гнізда звалився,
Сам допоміг собі крильми і жити залишився.
Добрі люди підібрали і теплом зігріли,
Маленького бузенятка ще й їсти навчили.

Він звик картоплю із курми залюбки ковтати,
Для нього жаб вся дітвора бігала шукати.
Навіть з собаками дружив, від хати до хати
Поважно походжав маршрутки зустрічати.

І як раділа дітвора своєму другу-птаху,
Коли кружляв понад селом, злетівши із даху.
Ось час прощання вже настав, осінь небокраєм,
Крилом махнув із висоти — ми тебе чекаєм!
У провесінь бузько у парі до гнізда вернувся,
Тих, хто зберіг йому життя, птаха не забувся.
Гордо чапа по дворах, злітає до родини —
Часом нам життя дарує отакі дивини.
На березі, недалеко, вже нове гніздо звито,
Дай Бог, щоб в світ добра путі були відкрито.

СЕРГІЙ ПОНОМАРЕНКО
ЛЮТНЕВІ РОЗДУМИ

Зима ніяк не хоче відступати,
Минають дні, роки кудись пливуть,
Але про те не варто сумувати,
Життя — то вічна тайна, в тім і суть.

Останній зимній місяць нас дратує,
Душевний смуток вітер навіва,
Ніхто не знає, що йому бракує,
Але всі знають, що прийде весна.

У лютому подій було чимало.
Одна на всіх історія у нас,
Одна епоха нас усіх з’єднала,
Ми пам’ятаєм той чарівний час.

Найкращі педагоги нас ростили,
В нас найсильніша армія була,
Космічний простір ми собі скорили,
А потім розвалили все до тла.

Тепер ми прагнем самостійно жити,
Вже двадцять років промайнуло в тім,
Нову історію ми хочемо творити,
Зробити кращим наш суспільний дім.

Та кращим самостійно він не стане,
Потрібно вчитись господарювать,
Можливо, час щасливий і настане,
Коли ми бідність зможем подолать.

Коли розгоним зграї дармоїдів,
Коли порядок наведем і лад,
Та повернем повагу всіх сусідів,
Тоді й знайдем той заповітний клад.

Той клад нам залишив Великий пращур,
Його слова лунають крізь віки,
Він бачив нашу долю світлу, кращу,
Нам гріх не зберегти оті ростки.

Хай діло предків буде нам — наснага,
Сьогодні нам історію творить,
Тож справжня віра, мудрість і відвага,
Нам подарують ту щасливу мить.

МАЙЯ ЗАЇКА (ШПІНЬ)

* * *
Снігова пороша сиплеться в саду,
Казкою-стежиною я до тебе йду.
Віти, вкриті інеєм, мережать гілки
І чекають доторку теплої руки.
А сніг іде, а сніг кружляє
І срібним дивом стеле путь,
Та він не відає, не знає,
Що нам сьогодні не заснуть.
Щоки розпашілися, ніби маків цвіт,
І співає серденько, і радіє світ.
Зіроньки сріблястії тануть на устах
І любов надією квітне у очах.
А сніг іде, а сніг кружляє,
І зустріч наша диво з див,
Та він не відає, не знає:
Мене тут вперше ти зустрів.
Снігова пороша — світла щастя мить,
З нею ми готові вічність всю прожить.
І нехай до нього вкажуть шлях зірки,
А сьогодні інеєм розцвіли садки.
А сніг іде, а сніг кружляє,
Зникають вмить наші сліди,
Та він не відає, не знає,
Що ми з тобою назавжди.

ГРИГОРІЙ БОНДАРЕНКО
МІЙ РІДНИЙ КРАЙ

Туман над річкою повис,
Все поле вкрили ранні роси,
І від важких краплин униз
Схилили верби свої коси.
У чистих струменях води
Полощуться зелені віти,
Я кожен ранок йду сюди,
Щоб знову новий день зустріти.
Почути пісню солов’я,
Чи то зозулине кування,
А далі полем, навмання,
Ходжу до самого світання.
Милуюсь ранком золотим,
На косарів, що дружно косять,
І на туман, що наче дим,
Росою пада на покоси.
За мною стеляться сліди,
Душа радіє і співає.
Хотів би я отак іти,
Дізнатись, що ж за небокраєм.
Духмяне поле, все тут є:
Петрові батоги синіють…
Це рідний край, тут все моє,
Моя любов, мої надії.

МІСЯЦЬ

Затихло все, вже вечір догорає,
Чарівна ніч на зміну дню іде,
Повільно місяць в небі пропливає,
То вийде з хмари, а то знов зайде.

Він стежить за красунею землею,
Вдивляючись прискіпливо здаля,
Мільйони літ закоханий у неї,
Щасливе у закоханих життя.

Отак у парі ходять дні і ночі
Блискучий місяць й матінка земля.
Кохання всім я побажати хочу —
Такого ж справжнього на все життя.

ОЛЕНА СИДОРЧУК
НОТЫ ОПТИМИЗМА

Те же в небе звезды.
Время лечит раны.
Жить еще не поздно,
Но уже не рано.

Много в этом мире
Грязи и обмана.
И зарыты мины,
И везде капканы.

Сквозняки цинизма,
Холод равнодушья.
И устали мысли,
И устали души.

Время лечит раны.
С неба смотрят звезды.
Жить уже не рано,
Но еще не поздно.

Только б выбрать путь свой
И доплыть к причалу.
Никогда не поздно
Начинать сначала.

ВОЛОДИМИР ДАНИК
СПОВІДЬ

Шаную Бога і родину,
Бо вірю в святість цих ідей.
Я слово сміху, як хлібину,
Несу в дарунок для людей!
Спішу добро усім робити,
За плугом йдучи до мети,
Бо хочу правді послужити —
І людям — вповні перейти!

УКРАЇНСЬКА ПЕКТОРАЛЬ

Ми в саду і хаті
Бережем калину
І повір’я роду,
Як святе життя…
Баба-повитуха,
Прийнявши дитину,
В вишиту сорочку
Кутає дитя.
Цю сорочку — долю
Жінки гаптували.
В полотно вшивали
Коди таїни.
Аби знаки роду
Всіх оберігали:
Від біди, безвір’я,
Зради й чужини!
Маніжка сорочки —
Магічний малюнок:
Півники, барвінок,
Хміль на рукавах.
Кетяги калини —
Дажбога дарунок,
Птахи Ора й Дани,
Світ — Чумацький Шлях…
Ми, Земля і Сонце —
Одвіку єдині,
Є творіння Бога,
Волі і Руки.
Ми несем у вічність
Стяги жото-сині,
Куполи Софії,
Злаків колоски.
В мене на подвір’ї
Ще живуть повір’я.
Тут в голодну днину
Струменить життя…
Молода матуся,
Скупавши дитину,
В вишиту сорочку
Кутає дитя!

НІНА БРАЙТКРАЙЦ
СПРАВЖНІЙ ДРУГ

Друзів можна відшукать багато,
Але справжнього не кожному дано.
Він тобі замінить навіть брата,
В дні веселі й сумні заодно.
Інколи самотньо так буває,
«Неполадки» в серці і душі.
Друг відреагує й розпитає,
Все йому спокійно розкажи.

Ти не бійся заздрощів і зради.
Він не з тих, хто рани завдає.
Вірне, добре серце для поради,
І надійне, начебто, твоє.

Справжній друг тебе в біді не лишить,
Де чеснот взаємних океан.
Дружать двоє — «вітер не страшить їх».
Непідступні підлість і обман.

ДУШЕВНА КРАСА

Людська душа у кожного своя —
Її непросто зразу розпізнати:
Одна — підводні камені в морях;
В ясних очах так легко іншу взнати.
Добро завжди нестримно притяга
До себе всіх: і близьких, і далеких.
Його душа відкрита і жива.
Вогнем своїм зігріє світ планети.

Приспів:
Душевна краса творить чудеса,
Бере в полон серця, як чарівниця.
Їй дай два крила — злетить в небеса
Давати відсіч злу, як громовиця.

З чим порівняти можна цю красу?
Красу душі, неначе сонця дотик.
Ранкова бджілка з квітки п’є росу,
І як цілунки набирає в соти.

Десь ангели придумали її,
Красу добра дарують немовляті.
Чому не всім? Чому існують злі?
Тож помоліться, янголи крилаті.

АНАТОЛІЙ КЛЮСКО
УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ…

Якось мати прийшла уві сні
З-під зорі загадкової
Й колискову співала мені
Українською мовою.

Пам'ятаю, малим по гриби
Поспішав я дібровою,
Й гомоніли зі мною дуби
Українською мовою.

А світанку рожевий привіт
Зустрічав з чорнобровою,
То «кохаю» почув у отвіт
Українською мовою.

Тож тепер за Вкраїну в бою,
За Тарасову, «новую»,
Присягаю на вірність свою
Українською мовою.

І колись, як засмутить життя,
Потойбіччя обновою,
Прошепчу я своє каяття
Українською мовою!

* * *
Як відмикали небо журавлі
Й сади зелені золотили коси,
До вулика продерлися джмелі,
А їм на поміч заспішили оси.

На соти люто рвалася орда:
Позаду — оси, а джмелі — спереду!
Ненаситці, у них одна біда —
Ніколи не буває вдосталь меду!

Проте не знали (треба було знать,
То оминули б їх бджолині жала):
Хто працьовитий — вміє й воювать,
На зброю перековуючи рала.

МИКОЛА ІВАНЮК

* * *
Повертаюсь в рідну милу сторону,
Бачу хату, що стоїть у старенькому садку,
І за мить в двір широкий я увійду
Йду, вдивляюсь — щось не так,
Де те рідне, де моє?
Де ти, бабцю, люба ти моя,
Де ти, мамо, не старенька — молода?
Де мої дитячі радісні літа,
Де надія, що так тішила буття,
Де стежина, що поросла споришем,
Де мої ви, юні друзі, щось не кличете гуртом.
Не спішу, іду по своєму рідному селу:
Там хатина із забитим вже вікном,
І дорога, що у поле забіга,
Опустіла вулиця моя,
Защемило в серці, туга набіга.
То невже ти пролетіла, мрія ти моя,
Повертаюсь з рідного села,
Де ти, доленько моя?