У руках ревнивої тигриці

Людмила до лікарні потрапила у тяжкому стані. Лікарі молодій жінці надали першу необхідну допомогу.
А потім до палати потерпілої ввійшов чоловік у цивільному. Це був слідчий з міського відділу міліції. Представившись, він, ніби співчуваючи, сказав жінці:
— Я мушу задати вам кілька запитань.
— Розумію, — відказала Людмила, повертаючись обличчям до стінки.
— Ви одружені?
— А навіщо це вам? — Людмила перевела погляд на правоохоронця.
— Для формальності.
— Була одружена. Та не довго.
— Родичів маєте?
— Є батьки. Мешкаємо разом у місті.
— До лікарні вас доставили близько п’ятої вечора. Без речей. У тяжкому стані. На вас напали? Хоча… — страж порядку зупинив думку.
Нічого не говорила і жінка. Аж тут губи її раптом затремтіли, і, тримаючи руку на грудях, вона зі схлипом заридала.
Витримавши паузу, слідчий свою думку продовжив:
— Ви були без одягу. Вас згвалтували?
У відповідь Людмила ледь хитнула головою. Відтак, ледь усміхнувшись, ребром долоні почала витирати з очей сльози. А потім, ніби з каяттям, почала оповідати свою історію…

Віктор любив витися навколо слабкої статі. Навіть не зважав на норовливий характер ревнивої дружини. Щоправда, декотрі вибрики вона йому вибачала, але й наглядала за ним, як за малою дитиною.
Цього дня в міському парку Віктор підбивав клинки до чергової красуні. Підсів до неї на лавку.
— У ваших очах я бачу сум. Не прийшов коханий? А загалом, життя таке похмуре, немилосердне.
Молода жінка здивовано повернула до нього голову.
— Чому?
— Похмуре і самотнє, — у тому ж тоні додав Віктор. — У мене.
— У вас?
— Так, саме в мене. Але відкинемо сум. Біля такої красуні виростають крила кохання, і хочеться летіти назу­­­стріч своєму щастю!..
Від усіляких компліментів і солодких слів кралечка просто розтанула.
— Не хочеш розважитися? — несподівано поцікавився Віктор у панночки.
Молода жінка грайливо подивилася на миловидного молодого чоловіка, а відтак, усміхаючись, кивнула на дитячий атракціон.
— На кониках поїздити?
Вони обоє розсміялися.
Затим Віктор перепитав:
— То ви приймаєте мою пропозицію?
— Я не проти. Але… Але де ми проведемо час?
— У моїй квартирі.
— Он як!
— Чому б і ні? У ній затишно і комфортно!
Вона на хвильку замислилася, а відтак поцікавилася:
— Ми будемо самі?
Віктор її зрозумів. Тому запевнив:
— Принаймні нам вистачить часу для нашого сердечного раю, поки у квартирі з’явиться небажаний дух!

На роботі в Марини були деякі проблеми. Ще й чоловік вічно чимось незадоволений. Все йому щось не так. Нудьга і сум.
Вирішила додому прийти раніше. Як завше, пробіглася по магазинах і для свого коханого прикупила смачненького.
Переступивши поріг рідної оселі, Марина здивувалася тиші. Вона знала, що в цей час Віктор любить сидіти біля телевізора, проте він, ніби, вимкнений. А коли ввійшла до кімнати, то — остовпіла. ЇЇ коханий чоловік лежав у ліжку з якоюсь лахудрою.
— Вітю, а хто це??! — здивовано-напружено спитала Марина, а відтак уже процідила крізь зуби. — Вітю, я питаю: хто оце стерво?! Що воно робить у нашому ліжку?!
Вітя, мов води у рот набрав.
А Марину охопила лють. Вона, мов хижак, підскочила до ліжка і, схопивши за волосся свою суперницю, стягла її на підлогу.
— Ти як, шльондро, посміла прийти до моєї квартири?! Вітю, як вона посміла?! Чого ти мовчиш?!
Чоловік, натягнувши на себе труси, вже стояв біля стінки, мов солдатик. Він не знав, що відповісти своїй благовірній. Та й не втручавсь у жіночі «розбори». Знав, що зачіпати дружину в такому стані не варто.
Непрошена гостя спробувала вирватися з цупких рук нападниці-тигриці. А в голові туманом промайнули слова того пройдисвіта: «сердечний рай», «небажаний дух». Якби наперед знала, що являє собою отой «дух»…
— Не рипайся! — рявкнула міцнотіла Марина і заходилася лупцювати красуню з парку, при цьому приказуючи. — То з якої радості ти приперлася до мого дому, потаскушко?! Чого, я питаю?! Вітю, га, Вітю! Ти чого, кобель, мовчиш?!
«Кобель» уже стояв у штанях. Навитяжку. Руки — по швах.
Марина, злісно змірявши його поглядом, прошипіла:
— Я з тобою потім побалакаю! А ти, зміюко, дорогу сюди забудеш!
Зрештою, добряче надававши стусанів дамочці з вулиці, роз’ятрена Марина викинула її на сходинковий майданчик.
Добродушні сусіди, побачивши побиту жінку, викликали «швидку».

— Заяву писатимете? — спитав слідчий у Людмили.
Та заперечливо похитала головою.
— Але є факт насильницьких дій однієї особи над іншою, — шаблонно відкарбував представник влади. — Тим більше, складений протокол.
— Все одно не писатиму.
— Чому?
— А ви хіба не розумієте?
— Гаразд. Ми ще зустрінемося.
Людмила посміхнулася:
— Ви мене запрошуєте на побачення?
— Еге ж, на побачення, — серйозно відказав слідчий і, крутнувши головою, додав: — Якась невгамовна! Таке пережити…
І покинув палату.

Того дня Вікторові були непереливки. Вислухав од дружини всілякого, навіть такого, що й не чув ніколи в своєму житті. Марина заспокоїлася вже тоді, коли заснула. А потім за чоловіком встановила жорсткий контроль.
Людмила заяву до міліції таки не написала. Хоча до відділку її, мабуть, ще викличуть.