Маловідомі факти з життя Т.Г.Шевченка

ДО 200-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КОБЗАРЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА
Якось, їдучи у міському громадському транспорті, почула, як дівчинка, напевно старшокласниця, попрохала водія зупинитись біля пам’ятника Шевченку. «А що, в місті уже відкрили таки пам’ятник Тарасу Шевченку, і ця гучна подія пройшла повз мене», — подумала я. Водій, трохи подумавши, здивовано запитав: «А де у нас пам’ятник Шевченку? Можливо, ви мали на увазі пам’ятник Леніну?» «Може і Леніну, ну той, що на площі стоїть», — нітрохи не зніяковівши, відповіла дівчина.
Можливо, про Леніна ця дівчинка (в силу свого віку) знає мало, або і нічого не знає. Це їй можна пробачити. Та про Тараса Шевченка, все ж, знати мусила би, хоча б на рівні шкільної програми.
Епізод у громадському транспорті підштовхнув мене до проведення опитування серед підлітків міста на тему: «Що ви знаєте про Шевченка?». Відповіді, в основному, були одноманітні та заклішовані, на кшталт, Шевченко — то Великий Кобзар, Великий революціонер. А що стоїть за цими словами, пояснити не могли.
Можливо, заяложені фрази шкільної програми про Тараса Шевченка і не роблять його постать привабливою, не дають усвідомлення його величі. Та й ми самі найчастіше згадуємо про нього лише у Шевченківські дні, проводячи якісь заходи (часто формальні), та витираючи пилюку з томів Шевченка. Можливо, варто говорити про нього не лише, як про революціонера, але і як людину, в котрої були почуття, ніжність, кохання …були свої людські, земні бажання, емоції. Тому я хочу нагадати декотрі маловідомі факти з його біографії чи, навіть, народні перекази, котрі не претендують на 100% достовірність. Ось деякі із них.
Художник Сошенко, відомий тим, що перший помітив мистецький хист молодого кріпака Шевченка, а згодом став його добрим приятелем, любив пізніше розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидко набути слави художника:
— Прийдеш, бувало, до нього: стоїть на пюпітрі розпочата ним картина в такому ж стані, як і тиждень тому, а він швиденько заховує у шухлядку папір зі своїми віршами.
«Що це ти, Тарасе, робиш? Усе свої вірші складаєш замість того, щоб закінчувати картину. Коли взявся учитись малювати, то й працюй постійно, а не уривками».
«Та що ж робити, коли світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі фарби та розпочнеш малювати, — вже й темно, пора й пензлі мити!»
Отак, бувало, відбріхується. А якби менше писав свої «Катерини» та «Наймички», то добрий би з нього маляр був.
Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі гроші, у нього з’явився потяг до модного одягу (як віддяка за нужденне дитинство і юність). Він відвідував гарні ресторани, носив вишуканий одяг, а з особливим задоволенням описує в щоденнику придбання гумового плаща-макінтоша, які тільки-но з’явилися у Петербурзі. Плащ коштував 100 карбованців — сума на той час була досить велика (у археологічній комісії Тарас Григорович працював за 150 на рік). Навіть під час заслання Шевченко не втратив смаку до життя — один із записів «Журналу» присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським сигарам, що були подарунком.
Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято.
Коли Тараса Григоровича переводили в Новопетровськ, у дорозі він спирався на вербову палицю. Пізніше встромив її в землю на солдатському городі, і з неї виросло перше дерево у Новопетровську. Згодом він, з ініціативи коменданта форту Ускова, вибрав місце для саду і зробив його план, а восени 1853 року його засадили. У 1857 році форт Новопетровський перетворено на місто Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка.
Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і кожусі. В кінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербурга «пустила» моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали «шиком» прогулятися столицею в кожусі. Тому такий вигляд — данина тогочасній моді. У повсякденному житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг.
Приятель Шевченка О.Чубинський згадував, що Тарас Григорович неохоче відвідував представників вищого світу, бо ж треба було обов’язково одягати фрак.
— А не хочеться мені надягать отого фрака, щоб він зслиз, — говорив поет. — Ходім краще на Дніпро, сядем де-небудь на кручі та заспіваємо.
Одного разу Костомаров мав необережність не прийняти Шевченка, передавши, що він дуже зайнятий. Тоді Шевченко зайшов до ресторану і попросив грати йому безперестанку арії з опер Верді (Костомаров жив за стіною ресторану). Костомаров не витримав, прибіг до ресторану і став благати Шевченка припинити музику. Та Шевченко не здавався й вигукував:
— Ні, ні, шкварте з «Трубадура», «Ріголетто», «Травіати», я це дуже люблю!
Одного разу до панів Лизогубів, у яких гостював Шевченко, приїхала в гості сусідська панночка. Бажаючи сподобатись відомому поетові і художнику, вперше в житті одягла селянську вишиту сорочку, знявши її зі своєї служниці. Той одразу помітив, що на дівчині не своє вбрання, але змовчав.
Панночка довго розказувала, як вона любить Україну, одяг простого люду, пісні, хвалила поезії Шевченка. А потім раптово спитала:
— Тарасе Григоровичу, скажіть, чи гарна з мене українка?
— Справді, ви красива дівчина, та ще й у вишитій сорочці, — відповів поет. — Саме такі носять селянські дівчата. Але запам’ятайте: вони ніколи не здирають їх з чужих пліч.
Відомий музикознавець Дмитро Ревуцький (брат композитора Левка Ревуцького) згадував:
«Коли мені довелося в 1902 році бути в селі Качанівці в розкішній садибі В. В. Тарновського, старий садівник Тарновського Андрій Микитович Кот привів мене до столітнього дуба на значній відстані від панського палацу і сказав: «Отут під дубом мій батько та інші кріпаки ще старого Григорія Степановича Тарновського сходилися ночами слухати, як Тарас Григорович Шевченко співав їм пісні. Він співає, було, а люди плачуть. Тому цей дуб і зветься Шевченковим». Сюди, під захист старого велетня лісів, тікає вечорами від панської компанії поет-революціонер. Це для них, своїх друзів та улюбленців, приїздить він, власне, в Качанівку. Він не міг жити, щоб не співати. Він співав, ховаючись від дячка Богорського, співав у панському передпокої, порушуючи наказ свого пана, співав, коли його заарештовували, коли вели його до фортеці, співав і в самій фортеці.
У родині С.Т.Аксакова, щоб віддячити господарям за їх теплий прийом, Шевченко проспівав кілька російських пісень. І коли він закінчив волзьку бурлацьку пісню, всі були в захопленні, а в Костянтина Сергійовича з’явилися сльози на очах. Художник Л.М.Жемчужников, який чув Шевченка напередодні його смерті, писав: «І тоді, коли співав покалічений страждалець, то в кожній нотці відчувалась душа співця-художника, справжнього народного співця».
З НАРОДНИХ ПЕРЕКАЗІВ
Народні чутки швидко «канонізували» Шевченка. Під час життя у Києві він мав звичку гуляти Подолом у білому костюмі. Його почали називати «білим паном», а після арешту пішла чутка, що «білий пан» хотів волю дати, а пани його в тюрму посадили. Після смерті, коли інтелігенція почала відвідувати могилу Шевченка в Каневі, серед подільських міщан з’явилась чутка, що могила «білого пана» зцілює від хвороб, і почалося паломництво.
У листопаді 1911 року увагу громадськості привернула надрукована в одному з московських журналів стаття про українців, політичних засланців. Редакція обрала якийсь куток Сибіру, де виявила, що там перебуває 168 ув’язнених українців, з них — 159 чоловіків і 9 жінок. На запитання редакції, що саме спонукало ув’язнених піти на шлях політичних виступів проти царського уряду, більшість відповіла: «Кобзар» Шевченка.
Провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника в Каневі Зінаїда Тарахан-Береза розповіла про те, що є достовірні дані, про те, що у Т.Г.Шевченка була… дочка (!). Вона, наче б, народилася у Тараса Григоровича та Ганни Закревської і звали її Софією (ім’я підібрали на честь Софії Енгельгард). На жаль, подальша доля цієї дівчинки невідома.
Цікавою є сторінка життя Кобзаря, яка торкається останнього кохання митця. Жінка, з якою мріяв одружитися Шевченко, таки переїхала до нього у Канів, але вже після смерті поета. Саме Ликеру Полусмак сучасники звинувачують у тому, що вона вкоротила віку поетові своєю зрадою з репетитором, якого Шевченко найняв для своєї малоосвіченої нареченої. Згодом Ликера вийшла заміж за перукаря Яковлєва, котрий незабаром спився і помер. Ликера залишилася сама й вирушила в Канів спокутувати гріхи. У місті вона винайняла недороге житло й щодня, одягнена у все чорне, ходила на Тарасову могилу. У книзі відгуків вона залишила запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…»
Шевченка поховали в Каневі, хоча ніякого заповіту, окрім віршованого, він не залишив. Проте саме там він збирався оселитися, краєвид із канівських круч якнайточніше відповідає описаному у «Заповіті». Уже в червні 1861 року київський генерал-губернатор отримав донос від поміщика Парчевського про те, що на могилі Шевченка переховується музикант Гриць, який підбурює селян до повстання. До Канева одразу прибула поліцейська комісія, проте виявилося, що «все дело заключается в пустом страхе и неосновательных опасениях, навеянных слишком пугливым воображением». «Гриць» — то був художник Григорій Честахівський, який упорядковував могилу Шевченка, часом спілкувався з селянами і читав та дарував їм твори поета.
Понад 30 років праправнук Шевченка Микола Лисенко працював над дослідженням «коріння Шевченкового роду».
У його поданні генеалогічна схема Шевченкового роду міс­тить понад 1300 осіб, відомих і безвісних, які мешкають в Україні, Росії, Прибалтиці, Австра­лії, США, Франції і, зокрема, у Кирилівці, Моринцях, Звенигородці.
Українському поетові Тарасу Шевченку встановлено близько 1200 пам’ятників по всьому світу. Більшість із них знаходиться на Західній Україні. Невідомо, кого в Україні більше — Шевченка чи Леніна, оскільки ні комуністична партія, ні Мінкульт обліку вождів уже не ведуть.