«Хтось має вижити...»

— Я йшла до тітки в Тальки, але запізнилася. Чи можна у Вас переночувати?
— Ой, дитино, лізь на піч, зігрійся!
Старший син Амоса Павловича — Федір Мельник — навчався перед початком війни в Житомирському медичному технікумі. У перші дні війни він був мобілізований на військову службу, потрапив у полон під Миколаєвом, втік звідти і близько трьох тижнів добирався пішки до рідного села. Взимку 1943 р. Федір знайшов у скирті замерзлу Соню. Ноги її боліли, Соня не могла ходити, і Федір ніс її на руках до Канун. На південній околиці села жив Андрій Семенович Гордійчук, у якого було двоє розумово відсталих дітей. Федір Мельник, який неодноразово надавав Гордійчукам медичну допомогу, домовився з Андрієм Семеновичем про тимчасове перебування Соні в їхньому будинку. Приблизно два тижні провела тут Софія Йосипівна. Через відсутність медикаментів Федір лікував її хворі ноги, змащуючи їх маслом. А масло він збивав у пляшці, куди наливав коров’яче молоко.
Кілька разів взимку, коли не було куди дітися, Соня йшла до свого односельчанина Герасимчука Андрія, який із великою повагою ставився до Йося Шуберта. Вдень вона ховалася на горищі клуні, а вночі грілася на печі в хаті. Андрій Степанович був у злагоді з усіма: пригощав поліцейських і потай приймав партизанів. «Приходь знову», — казав він на прощання Софії Йосипівні. В Канунах вона також зверталася за допомогою до своєї кращої подруги — Тоні Сарницької, яка декілька разів надавала їй притулок у своєму будинку. Разом з Антоніною Кіндратівною Сарницькою (1922-2000 р.) проживали її мати Катерина Володимирівна та брат Віктор, 1932 р.н.
Федір Амосович Мельник, який був партизанським зв’язковим, домовився з Новоград-Волинським підпільним міськкомом партії про прийом Соні та Іди Шуберт у партизанський загін. Щоб зменшити ризик, вирішили спочатку переправити Соню. Це завдання доручили Невінчаному М.С. (1911-1943 р.), який працював до війни військовим керівником Гульської школи. Восени 1941 р. він потрапив у полон, пізніше втік звідти і потай прийшов у Гульськ. У селі знайшов притулок у технічки школи Павліни Опанасюк, яка жила недалеко від руїн млина, на лівому березі Случі. Максим Семенович дуже зрадів, коли йому випала нагода потрапити в партизанський загін.
Чечет Микола Єрофійович із Гульська, який до війни навчався в Харківському інституті залізничного транспорту, був майстром на всі руки. Він виготовив Соні паспорт, в якому вона була записана українкою. Однак із підробленим паспортом вирішили не ризикувати, побоюючись, що німці за зовнішнім виглядом Соні здогадаються, хто вона насправді. Після війни Чечет М.Є. (1920-1999 р.) викладав трудове навчання і фізику в Гульській середній школі.

На Великдень, 25 квітня 1943 р., Соня Шуберт і Невінчаний зустрілися у Горлінської, яка на прощання сказала Соні: «Як виживеш і до мене не приїдеш, я буду на тебе ображатися». Вийшли вночі, в Гульську перейшли через міст на правий берег річки. Невінчаний постукав у будинок зв’язкового Арсенюка Захара. Далі рухалися втрьох. Невінчаний мав при собі обріз, а в Соні до попереку був прив’язаний патронташ. Софії Йосипівні з її хворими ногами нічний перехід через поля дався нелегко.
На світанку прибули в Несолонь. Арсенюк пішов назад в Гульськ, а Соня і Невінчаний попрямували до місцевого зв’язкового, який жив на околиці села. Той розповів, що в центрі Несолоні, біля церкви, знаходиться підривна група партизан, яка поверталася після виконання завдання. І тут в село наскочили німці. Соня і Невінчаний, потрапивши під перехресний вогонь, ледь встигли вскочити на партизанський віз і відірватися від переслідування. Після того, як був вбитий кінь, довелося йти пішки і переносити на собі вантажі.
Перехід підривної групи в Словечанські ліси, де тоді перебувала база партизанського з’єднання Малікова, тривав близько тижня. Соня потрапила в загін імені Молотова (за іншими джерелами, загін називався «За Победу»). В одній із землянок знаходився штаб. Там сиділи командир загону, майбутній Герой Радянського Союзу Костянтин Артемович Ареф’єв (1915-1948 р.), його заступник з бойової підготовки Сергій Федорович Набока, політрук Шумахер та ін. Софію Йосипівну викликали в штаб. На той час у загоні не було жодної жінки. Поглянувши на її довгу косу, Ареф’єв вигукнув:
— Це що за диво! Де ви її взяли? — і потім звернувся до Соні: — Хто така?
— Я — єврейка, — зніяковіло відповіла вона.
— Яка ти до біса єврейка?! Ми перефарбуємо твоє чорне волосся в біле, — пожартував Ареф’єв. — Нікому не кажи більше, що ти єврейка.
Командир наказав Соню нагодувати і потім знову викликав її. Софія Йосипівна розповіла докладно свою історію. Вона стала бійцем 3-ї роти під командуванням Миколи Миколайовича Сердюка, навчилася стріляти, мала на озброєнні гвинтівку. Приблизно через місяць зв’язковий (червоноармієць, який втік із полону) привів до загону її сестру Іду.
Максим Невінчаний незабаром очолив одне з партизанських відділень. У червні 1943 р. його відділення виконувало бойове завдання на території Новоград-Волинського району. Про це стало відомо Миколі Лук’янцю з Гульська, який з 1942 р. служив у районній поліції. 1943 року він потрапив у полон до партизанів, пообіцяв їм вести боротьбу проти окупантів і знаходився в складі відділення протягом трьох тижнів. Йому вдалося заманити командира відділення Невінчаного в Гульськ і вбити його в будинку Павліни Опанасюк. Це сталося 20 червня 1943 р. Незабаром за доносом Лук’янця було розбито все партизанське відділення, яким командував Невінчан (Невінчаний), а сім’ї партизанів були заарештовані.
Навесні 1943 р. німецькі каральні органи розшукували Федора Мельника, якого звинувачували у зв’язках із партизанами й наданні допомоги сестрам Шуберт. За непідтвердженою інформацією, зрадив його згаданий вище Микола Лук’янець. Не натрапивши на слід Федора, в заручники взяли його батька Амоса Павловича і брата Михайла. Вони сиділи у в’язниці, а Федір близько двох місяців змушений був переховуватися. Довідавшись, що батька мають розстріляти (Амосу Павловичу наказали рити яму), він прийшов уночі в Гульськ до Еммеліни Найман і благав її виручити з біди його рідних. Наступного дня Е. Найман заявила в німецькій комендатурі, що Федір Мельник ніякого відношення до партизанів не має. Але в комендатурі вимагали, щоб Федір з’явився до них і сам доводив свою невинність. У разі невдачі, першу кулю отримає Е.Найман, а другу — Ф.Мельник. Федір зумів переконати німців у своїй непричетності до партизанів. Після двох годин допиту він вийшов з комендатури дуже блідий, Е.Найман чекала на нього в обумовленому місці. Батько і син Мельники вийшли на волю.
У загоні Софія Йосипівна виносила з поля бою поранених партизанів, надавала їм медичну допомогу. З бойових операцій їй особливо запам’яталися підрив залізничного моста через річку Ірша і розгром ворожого гарнізону в с.Ушомир Коростенського району. Під час другої операції було захоплено велику кількість боєприпасів, обмундирування і продовольства. Ці трофеї до партизанського табору переносили кілька десятків полонених угорців. При відступі осколок зачепив по дотичній голову Соні Шуберт.
Влітку 1943 р. німці загнали загін Ареф’єва в Пінські болота. При цьому багато партизанів були вбиті або втопилися в трясовині, а вцілілі — голодували, хворіли на цингу. Харчувалися чорницею, грибами, листям липи. Лише через два місяці вдалося повернутися на Житомирщину. У листопаді 1943 р. загін під командуванням Ареф’єва брав участь у визволенні м.Овруч, а в січні 1944 р. прикривав частини Радянської Армії, що наступали на Костопіль. У квітні 1944 р., коли загін досяг річки Південний Буг в районі Волочиська, жінок демобілізували, і Софія Шуберт повернулася на батьківщину.