Кіно і новоградці: чим жив кінотеатр, доки не згорів?

Вогонь в історії Новограда має сакральне значення. У 1257-му році місто згоріло «з подачі» Данила Галицького — 760-річчя від згадки про це у літописах Новоград відзначив у 2017-му. А цього тижня минув місяць від часу пожежі, яка знищила Молодіжний центр (колишній кінотеатр Щорса). Подія болісно відгукнулася у серцях новоград-волинців, адже з цим центральним місцем пов’язано багато подій і спогадів.
Про цікавий історичний факт нагадав краєзнавець Віктор Ваховський — пожежа сталася 19 травня, у День піонерії, при згадці про яку пригадуються слова радянської пісні: «Взвейтесь кострами, синие ночи! Мы — пионеры, дети рабочих». Саме цього дня, виявляється, за іронією долі, у нас теж «взвились костры»…
Взагалі нашому кінотеатру як щастило, так і не дуже: його мали відкрити за декілька днів до початку війни у червні 1941, але, певна річ, не відкрили. Будівля вистояла під час окупації і воєнних дій, але була сильно пошкоджена, коли Новоград звільняли. Заклад відбудували після війни, але він зазнав руйнації за часів незалежної України. Спочатку — через відсутність фінансування, згодом — коли хтось знищив майже усе, спаливши візитівку міста (офіційна версія пожежі — підпал). Ми з краєзнавцем Віктором Ваховським пригадали цікаві історичні факти, аби вони не загубилися у хроніці життя.
— Це була одна з найвідоміших споруд міста на перетині чотирьох вулиць, — розповів краєзнавець. — До революції це перехрестя називали Угол. Тут розташовувалося усе передове: фірма, що надавала перші друкарські послуги, магазин церковних вин тощо. На другому поверсі у будинку Мармера винаймав житло рідний брат Косача. Коли шукали назву для ресторації «Князь Острозький», то я пропонував саме назву «Угол».
— З офіційного відкриття кінотеатру 22 вересня 1951 року виповнилося 67 років, але історія розпочалася раніше. Розкажіть про це, будь ласка.
— Він розділив свою долю з долею звягельчан: репресії 30-х, Другу світову війну, важкі роки відбудови, хрущовську відлигу, брежнєвську епоху, розпад Радянського Союзу, заснування незалежної України та часи становлення нової держави. Двадцять років тривав занепад улюбленого кінотеатру, виросло ціле покоління, яке жодного разу не було у кіно і сприймало розповіді батьків, як казку. Хоча в історії закладу були значно скрутніші часи. У 50-х роках, коли кінотеатр відновили, постійно виникали проблеми з електропостачанням. Доки у місто не завели стаціонарну електрику, директор кінотеатру часто скаржився на начальника електромереж: мовляв, прийшло 600 осіб і не можуть подивитися фільм. Але кінопокази навіть тоді не припинялися.
— Сила кіно тоді була значною, мабуть, тому похід у кіно завжди був справжнім ритуалом?
— Справді. Треба було вистояти довгу чергу за квитками, гарно вбратися (адже йдеш у люди!), завчасно прийти, щоб поспілкуватися зі знайомими, купити морозива чи випити ситра у буфеті, в урочистому і затишному фойє послухати живу музику. Люди спілкувалися майже пошепки — так було прийнято, на порушника тиші дивилися, як на невігласа. У приміщенні кінотеатру проходили офіційні засідання, фестивалі, виставки, концерти, лекції. Знаменитою була стометрівка від кінотеатру до парку, якою прогулювалися пари.
— У місті є давня традиція призначати зустрічі біля годинника на телеграфі, і мало хто знає, що вона розпочалася з площі біля кінотеатру. Чому звідси?
— Площа біля кінотеатру була своєрідним центром звягельського всесвіту. Поблизу центрального входу, на стовпі, висів годинник. Біля нього призначали побачення. Звідси почалася доля не одного покоління майбутніх звягельських сімей. Чоловіки тримали квитки і виглядали у натовпі ту, заради якої серце вистрибувало з грудей, уявляючи можливість у темному залі доторкнутися до її руки… У газеті «Радянський патріот» (№116 від 28.09.1958 р.) був опублікований вірш Б.Станкевича «На годиннику все п’ять»:
…Але що це? Стрілка в ньому, ніби все чомусь стоїть,
Йдеш уранці, а вдень знову — на годинникові «п’ять».
Так щодня усі пильненько поглядають кожну мить,
А годинник той давненько відстає або стоїть!
— Кінотеатр будували довго і важко. Як починалася його історія?
— У 1930-х роках, коли постала потреба у новому кінотеатрі — старий у колишньому будинку Шульца вже не відповідав вимогам, не міг вмістити бажаючих. У листопаді-грудні 1936 року були розпочаті роботи зі спорудження. Передбачалося звести великий двоповерховий будинок, який, окрім фойє та глядацької зали, повинен був мати багато кімнат для клубної роботи, великий зал для танців та оркестру. На першому етапі на будівництво виділили 640 тис. карбованців. Відкриття передбачалося з нагоди 20-річчя Жовтневої революції — 7 листопада 1937 року, але термін виявився занадто коротким.
— Невже у вимогливий радянський час могли траплятися подібні хиби?
— Негаразди почалися з перших днів. Копання котловану вимагало значних зусиль — усі земляні роботи виконувалися вручну, про екскаватори годі було й мріяти (вперше екскаватор застосували у 1960-му на будівництві телеграфу). Постійно перешкоджав дефіцит будівельних матеріалів, роботи тривали довгих чотири роки. Напередодні Вітчизняної війни приміщення було готове, але почалася війна. Бойові дії у липні 1941 року між радянськими та німецькими військами не завдали великої шкоди будівлі.
— Є історичні дані, що на початку війни у кінотеатрі була церква?
— Так, у листопаді 1942 року відбулося урочисте посвячення православного собору. Ймовірно, це було зроблено німцями, аби привернути до себе людей. Тоді ж німецька влада видала розпорядження здати усі фільми та кіножурнали. У роки окупації у місті працював кінотеатр «Вікторія». Цивільне населення мало змогу відвідувати його тричі на тиждень, двічі — драматичний театр, «а під час антрактів потанцювати та повеселитись». До настання комендантської години глядачі повинні були розійтися по домівках.
— Першої руйнації будівля кінотеатру зазнала під час звільнення міста від німецько-фашистських загарбників?
— Документи засвідчують, що новому кінотеатру було завдано збитків на 40 тисяч карбованців. За свідченнями очевидців, німці перетворили кінотеатр у конюшню, де утримували коней, у приміщеннях палили багаття, розібрали та вивезли сантехніку, паркетну підлогу, спалили двері, вікна.
— Після війни, зрозуміло, потрібно було відновлювати більш стратегічні об’єкти. Коли черга дійшла до кінотеатру?
— Відбудова розпочалася у березні 1950 року, держава виділила мільйон карбованців. Будівельники зобов’язалися закінчити роботи до 33-ї річниці Жовтневої революції. Попри високі темпи робіт, ремонт тривав півтора роки, а загалом будівництво — 15 років.
Коли ж кінотеатр відкрив свої двері, то вразив архітектурою і величчю. Газета «Радянський патріот» (№114 від 21.09.1951 р.):
«22 вересня, о 7-й годині вечора, відбудеться урочисте відкриття нового кінотеатру імені Щорса. Доповідь «Кіно — могутня зброя ідеологічного виховання трудящихся» прочитає секретар міськкому КП(б)У т.Арсенюк. Після закінчення урочистої частини відбудеться концерт».
— То був для міста такий собі «Глобал». Що саме вирізняло його?
— Глядацька зала на півтисячі місць, просторе фойє, буфет, кімнати для відпочинку та ігор, танцювальний і читальний зали. Кінотеатр був обладнаний вітчизняною технікою. Якщо у 1951-му було дано 1420 кіносеансів, де побували 226 тисяч глядачів, то у 1952-му — понад 400 тисяч відвідали 2676 кіносеансів.
— Цікаво, що кінотеатр був у числі кращих, постійно здобував республіканські премії і відзнаки.
— Справді, заклад вважався одним із кращих в області. Більшість шкіл, установ підтримували з ним тісний зв’язок. У жовтні 1952 року було подолано планку у 300 тисяч глядачів. У Всесоюзному змаганні кінотеатр неодноразово виборював ІІІ місце, отримував премію Міністерства культури СРСР. Стабільність у перемогах у значній мірі залежала від особистості директора Георгія Уриса, який з 1933 року і до смерті беззмінно працював на посаді.

Зі спогадів Г.Уриса: «Пам’ятаю 1934 рік. Саме тоді я приїхав до Новограда-Волинського за комсомольською путівкою і почав працювати в кіно. Був лише один маленький театр німої проекції на 180 місць. Відбувалося по два сеанси п’ять днів на тиждень. Німі фільми супроводжувались двома акомпаніаторами на скрипці і піаніно тут же, в залі. У маленькій кінобудці стояв один апарат системи «Пате», на якому частини картини демонструвались із перервами. Джерелом енергії служив двигун з генератором потужністю в 1 кВт. У зв’язку з тим, що вдень світла не було, дитячі кіносеанси не відбувались».
— Окрема історія — кінопрем’єри. Зараз їм передує солідна реклама у ЗМІ, видовищні трейлери. Тоді ж — яскраві афіші були єдиною запорукою успіху. Як загалом у ті роки відбувалися кінопрем’єри?
— Прем’єри фільмів завжди створювали ажіотаж біля каси, буденним явищем на віконці каси була вивіска: «Квитків немає!». Доставляли стільці, додаткові ряди перед екраном. Глядачі ледь не сиділи на сцені, але квитків не вистачало! У колі друзів завжди шанованим був працівник кінотеатру, який міг дістати квиток.
У 1957 році переобладнали читацьку залу і відкрили додатковий малий зал на сто місць. Крім двох залів кінотеатру, фільми демонстрували у міському саду і чотирьох клубах міста. У 1958-му зробили перший капремонт великої зали. Новим етапом у роботі тоді ж став перехід на широкий екран.
— Що за громадська рада діяла при кінотеатрі?
— Перед початком сеансів вона організовувала лекції, зустрічі з кіномитцями, учасниками війни, партизанського руху, колишніми підпільниками, передовиками промислових підприємств, вечори запитань та відповідей. 1975-го року кінотеатр рапортував про виконання п’ятирічного плану: 17870 сеансів, біля 3 млн. глядачів, продемонстровано 2780 художніх і 1830 документальних та науково-популярних фільмів.
Впродовж 1976-1977 років замінили застарілу кіноапаратуру, встановили обладнання автоматизованого кінопоказу та відповідач, який по телефону розповідав анонси. Вирішилося питання про двозмінний режим роботи — для тих, хто працював у другу і третю зміни, домогосподаркам, пенсіонерам дивитися фільми на денних сеансах. Ціна квитка становила 25-50 копійок. Перебудова 1976-1977 років була останнім кардинальним переобладнанням кінотеатру.
З 90-х років кінотеатр почав занепадати. Приміщення використовувалося в якості танцювального залу та молодіжного розважального комплексу, велика зала — як базар під дахом. Повернення кінотеатру статусу культурного центру відбулося лише в останні роки.
— Ви тоді були серед спеціалістів, до яких зверталася попередня влада під час створення конференц-зали у Молодіжному центрі.
— Попередній міський голова Володимир Загривий привіз цю ідею з Москви, де у такій залі зустрічали урочисті делегації, а витвори мистецтва розповідали історію. Прийняли рішення зробити таку у нас — круглу, аналогів якій у місті не було. Мене просили надати історичні факти про місто. Була ідея на даху круглої зали поставити годинник із фігурками, що рухаються, але для змін зовнішнього вигляду потрібно було мати дозволи. Взагалі цього робити не можна — у європейській країні жодним чином не дозволять змінювати фасад місцевої пам’ятки.
— Як ви відреагували на ресторанну прибудову, яка, мало того, що змінила вигляд споруди, а й стала причиною пожежі?
— Територія за кінотеатром була захаращеною, коли з’явився господар — це ніби плюс. Проте, все має відбуватися відповідно до закону. Якщо держава не здатна утримувати споруди такого значення, то нехай допомагають приватники, але у тому разі, коли це є законно. На звістку про пожежу я відреагував, наче на звістку про похорон… Прикро було побачити те, що сталося.
— Які прогнози щодо реконструкції кінотеатру? Наскільки складно буде реставрувати?
— Потрібно відновлювати первісний вигляд приміщення. Раніше усе робилося якісно (у іншому випадку — розстріл), тому стіни будівлі — капітальні, хоч і пошкоджені високою температурою. А далі слід визначатися. Колись була ідея влаштувати тут краєзнавчий музей, але вона не найкраща — надто високі стелі: якби ми мали серед експонатів скелет мамонта, то існувала би потреба у такій залі. Я пропонував зробити музейну кімнату кінотеатру в кінобудці. З жахом дізнався, що усю апаратуру було вивезено, втрачено.