Хоче створити товариство «бісів» і музей їхньої вишивки

Колекціонери є різні. Володимир Іванюк каже, що збирає те, що «зроблене з душею». Ми живемо в час одноразових речей, які не мають цінності для наступних поколінь. На цьому тлі вартість експонатів його колекції — особлива, бо кожна річ у ній — авторська, а не «штампована». Увесь дім заставлений різноманітними предметами інтер’єру та побуту, найбільше тут книг та платівок. А є й зовсім несподіване відкриття.



Картини Малевича й українська вишивка: що спільного?

На думку колекціонера, йому вдалося розкопати в історії свого роду цінність світового масштабу.

Йдеться про вишивку, яку досліджує Володимир Іванюк, і про яку дуже мало відомо. Її геометричні малюнки з’явилися задовго до появи традиційної української вишивки з квітами. Нині це мистецтво — на межі зникнення.

Всесвітньо відомий художник Казимір Малевич на основі цієї української геометрії, вважає новоград-волинець, створив шедевр початку XX століття «Чорний квадрат», який колекціонери сьогодні готові придбати за 140 мільйонів.

Також у Малевича є «Білий квадрат» або «Білий на білому». Схожу геометрію — біле на білому — містить вишивка, яку досліджує колекціонер. Нагадаємо, що матір Малевича була українкою, звідси — знання художника про наші народні традиції.

Моє хобі — для душі

[caption id="attachment_149674" align="alignleft" width="183"] На фото: свого часу дореволюційне ліжко отримало чотири золотих медалі на імператорській виставці. На бильцях зображені картини художників.

— За професією я — агроном, але вважаю, що в житті має бути щось для душі. У мене це — моє хобі, — каже колекціонер.

Працюючи агрономом, він побував у більшості регіонів України — від Закарпаття до Полтавщини, звідти привозив речі. Працював науковим співробітником, усе життя займається органічним землеробством. Йдеться про вирощування культур без добрив та хімії. Володимир Іванюк створював або реконструював найбільші українські проєкти в цій галузі. Це дає йому можливість заробляти і вкладати кошти в хобі.

Його тягне в зруйновані хати, де історія зберігається в речах, у стінах. Те, у чому він бачить цінність, багатьом непотрібне. Щось із того викинули на смітник, а щось продають за безцінь.

Проходячи повз експонати своєї колекції, він із ними взаємодіє: торкне дзвони над дверима — і народжується звук, в якому купається увесь дім. Бере до рук дерев’яну скульптуру, де чоловічу та жіночу фігури поєднано в нескінченне коло, і виникає таке враження, що читаєш роман про кохання.

Зміст читається в кожній речі його колекції: у самоварі з ручним розписом, у металевій підставці для ялинки у вигляді голови лісового перевертня,  у глиняних глечиках, дерев’яних іконах, картинах художників екзотичних стилів.

Навіть грамофон іноземного виробництва промовляє написом: «Франція, фірма братів Пате, 1900-1905 рік, рідкісний екземпляр». Цікаву колекцію програвачів, до речі, Володимир Іванюк у доковідний період презентував у місцевих музеях.

— Нинішня музика на електронних носіях — «кастрована». Вона не може порівнюватися з живою музикою на платівках, — вважає пан Володимир і вмикає патефон. Музика й справді має настільки якісний звук, ніби слухаєш симфонічний оркестр. Невипадково диск-жокеї крутять музику на платівках.

— Збираю їх з молодості. Колись ганялися за Пугачовою та Ротару, а класику продавали в магазині «на додачу» за 1-5 копійок. Люди ті платівки викидали, а я збирав. Нині в передових країнах (США, Японії, Англії) вартість платівок сягає від
600 до 10 тисяч гривень. Свої платівки я перестав рахувати, коли їх стало більше трьох тисяч. Щомісяця в мою колекцію надходить 30-50 штук. На барахолках одну можна придбати за 10 гривень.

Книги перестав рахувати,

коли їх кількість перейшла рубіж у 15 тисяч примірників. Особливо його цікавлять мистецькі книги.

Як і кожен колекціонер, він полюбляє бувати на барахолках. Звідти привозить статуетки, годинники, стільці, самовари тощо. Ось нещодавно придбав там Снігурку 50-го року минулого століття. Вона зустрічає гостей при вході — скоро ж Новий рік.

Державні музеї нині в занепаді, упродовж останніх десятиліть не поповнюють колекції, нічого не купують. Окрім ремонтів, каже пан Володимир, там нічого немає. Інша справа — музеї приватні, які постійно поповнюються. Ось Іван Гончар створив у столиці відомий приватний музей. Бродив по Україні й збирав те, що знищувалося. А він зберіг.

Особлива гордість колекції

— сорочки та рушники з «бісівською» вишивкою (чому така назва — читайте далі), білим по білому. Її колекціонер вважає найвищим досягненням правобережної України, створеним потомками печенігів.

Нині «бісівську» вишивку забули. Як і те, чому корінних мешканців сусідніх Радулина, Суємців, Дубрівки та Смолдирева в давнину називали «бісами».

— Колись виставляв вишиті речі в Містечку майстрів. Люди збігалися, очі в них горіли від подиву: «Що це таке?» Професійні художники шаленіють, коли бачать досконалу геометрію на полотні. Стиль я передав вишивальницям Грицівського училища на Хмельниччині. На цих сорочках вони навчали своїх вишивальниць. Раніше й не бачили такої вишивки, бо вона не ідентифікована. Вишивка з Баранівського району — так про неї кажуть. А пішла вона з наших «бісівських» сіл. У Івана Драча є такі слова: «Я починаюсь звідти, де рядно мене абстрактом матері зустріло». Це наша історія, яка може стати трендом.

Коли я вперше побачив у приватній колекції це поліське диво, моє враження було схожим на те, яке отримав від картин імпресіоністів в Ермітажі.

З тих пір почав цікавитися, шукати, збирати. Надаю зібрані екземпляри для показу в музеях, організовую індивідуальні покази.

«Історія поліських «бісів»

Так називається дослідження Володимира Іванюка, де йдеться про корінних мешканців Дубрівки, Радулина, Суємців та Смолдирева. Більшість із них мають зовнішність, суттєво відмінну від поліщуків — вони невисокого зросту, смагляві, кароокі, брюнети з кавказькими носами.

Автор називає цих людей нащадками печенігів та досліджує історичні джерела їх появи в нашому регіоні.

Досліджує й походження прізвиська «біси». Корінне населення ще півстоліття тому чуло від своїх батьків, як їх називали, але пояснень не мали. Єдине з пояснень, що колись жінки надзвичайно любили вишивати й робили це ночами при світлі ламп та каганців. Жителі оточуючих сіл дивувалися та казали, що в цей час у хатах проходить якесь чудернацьке бісівське дійство…

— Наш земляк Малевич прославився тим, що доніс до людства красу монохромного абстрактного та геометричного, яку побачив в українському народному мистецтві. Цим він закарбував своє ім’я в історії світового мистецтва. Ми не можемо зневажати цим, — вважає колекціонер і звертається до любителів прекрасного об’єднатися.

А ще він мріє створити музей «бісівської» вишивки і товариство «бісів» — для вшанування предків. Каже, що готовий до співпраці.

Юлія КЛИМЧУК

Фото автора