Новоград-Волинський під час німецької окупації. 1941 рік

(за документами архіву Управління СБУ Житомирської області)

(Продовження. Початок у №47 від 26.11.2021 р.,№48 від 03.12.2021 р.,№49 від 10.12.2021 р.)

В оцінках щодо кількості страчених біля БЧА євреїв є чималі розбіжності: від 300-400 на думку Е. Наймана до 1000 на думку Р. Моге. Згідно з актом Новоград-Волинської комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників від 17 травня 1944 р., на тому місці розстріляно до 750 осіб. У листі до батьків від 14 листопада 1941 р. Аннетта Шюкінг, «сестра» Звягельської «солдатської оселі» Німецького Червоного Хреста, писала про свою прогулянку правим берегом Случі до колишнього командного пункту: «Ми пройшли мимо єврейської могили, де 450 чоловіків, жінок і дітей померли одного дня після полудня». Нема сумніву, що мова тут йде про братську могилу біля БЧА.

Розбіжності існують також у часі страт біля БЧА. За словами Е. Наймана і Р. Моге, їх здійснювали у вересні 1941 р., тоді як більшість свідків називає кінець серпня-початок вересня. Про те, що масові арешти й розстріли радянських активістів і єврейського населення німці здійснювали в серпні 1941 р., заявив слідству Р. Штрайт. Колишній солдат вермахту Ф. Хайнце, який служив у 1941 р. в батальйоні охорони тилу, детально описує у «Звіті про пережите» масовий розстріл єврейських жінок і дітей в окупованому Звягелі. «Це сталося в серпні 1941 року», — пише він. Новоград-Волинська комісія, спираючись на свідчення М. Зінкевич, дійшла до висновку, що розстріл відбувався в останніх числах серпня 1941 р., про що йдеться в акті від 24 травня 1945 р. До речі, Софія Слуцька (Рабинович), якій вдалося пережити нацистську окупацію міста, на все життя запам’ятала дату 31 серпня 1941 р., коли вона з мамою і братиком виходила з вулиці Щорса, а їм назустріч їхали вантажівки з німцями та поліцейськими.

Е. Найман визнав свою участь ще в одному масовому розстрілі. Жертвами його були євреї, яких поліція виловлювала в місті після кривавої розправи біля БЧА і тримала у в’язниці. Сюди ж привозили єврейські сім’ї з інших населених пунктів. Штат в’язниці складався з начальника і двох наглядачів. За внутрішню і зовнішню охорону відповідала міська поліція. Комендант поліції призначав добові наряди поліцейських для охорони в’язниці, систематично перевіряв їхню службу. Одного разу, в жовтні 1941 р., Наймана викликав до себе «комендант польової жандармерії». Коли Найман прийшов до нього, «комендант жандармерії» велів йому взяти 7 поліцейських і знову з’явитися до нього. Найман із поліцейськими, озброєними гвинтівками, повернувся до комендатури. Там їх зустрів один німецький офіцер, який тримав у руці ємкість із горілкою та кружку. Він кожному дав випити кружку горілки, а потім велів рушити до в’язниці, де вони мають отримати завдання. Коли поліцейські на чолі з Найманом прибули до в’язниці, вони там зустріли трьох або чотирьох німців, озброєних автоматами. Один із них, офіцер, дав Найману розпорядження — розставити поліцейських для охорони проходу від в’язниці до ями, яка була вирита на відстані 80-100 м за забором в’язниці. Після цього, також за розпорядженням офіцера, Найман наказав двом чи трьом поліцейським виводити з камер євреїв групами по 4-5 осіб до ями. Разом із німецькими жандармами вони гнали євреїв до ями. Криваву розправу здійснювали жандарми та кілька поліцейських, яких відібрав офіцер. Всього тоді було вбито 30-40 осіб. Найман називає деяких поліцейських, які розстрілювали в’язнів (Климович, Драхенберг, Огородник), але заперечує свою безпосередню участь у цій акції. За його словами, він тоді лише слідкував за порядком.

Р. Моге повідомив слідству, що масовий розстріл в’язнів тюрми відбувався приблизно на початку жовтня 1941 р. На той час там у двох камерах тримали 30-40 євреїв. Перед початком розстрілу вибрали здорових в’язнів-чоловіків і примусили їх копати яму. З в’язниці виводили по п’ять осіб і підводили до ями. Їх розстрілювали німецькі солдати та поліцейські, які виявили бажання. Тих, хто падав у яму до пострілу або був лише поранений, добивали в ямі. Діти сильно плакали, просили їх не вбивати, але вбивці були безпощадними. За словами Р. Моге, він розстріляв із пістолета 5-6 осіб, кількох убив Е. Найман. Вночі яму з трупами охороняли поліцейські. Наступного ранку туди привели під конвоєм радянських військовополонених, яких поліцейські примусили закопати яму.

Описаний вище розстріл в’язнів, звичайно, був не першим і не останнім. За словами Р. Моге, тижні за два чи три до згаданого вище розстрілу німці посадили у в’язницю близько 300 євреїв. Але їх усіх німці кудись вивезли. Відомо, що 12 вересня 1941 р. до Звягеля прибув 1-й ремонтний взвод СС під командуванням М. Тойбнера. Бургомістр Звягеля розповів командиру взводу, що у місцевій в’язниці знаходиться понад 300 євреїв, і запропонував їх розстріляти. Тойбнеру ця пропозиція була до вподоби, і наступного ранку він оголосив своїм підлеглим наказ про проведення акції. Було вбито 319 осіб. Свідок Д. Мавлеєва, яка працювала в лікарні, що розміщувалася тоді поруч із в’язницею, бачила через вікно, як туди заходили карателі, після чого вона чула стрілянину. Розстріли відбувалися приблизно від серпня до грудня 1941 року. Д. Ясинська працювала нянею в пологовому будинку, навпроти якого знаходилася в’язниця. Через вікно їй було видно, як за стіною в’язниці відбувалися розстріли. Серед поліцейських вона впізнала Климовича, який ставив євреїв перед ямою навколішки. М. Чечень, який жив на вул. Шаумяна, бачив зі свого подвір’я, як євреїв виводили за будинок в’язниці й там розстрілювали. За день вбивали понад 500 осіб. Їхніми трупами заповнені 6-8 ям. Розстрілювали есесівці та жандарми, а до ям підводили поліцейські. Згідно з актом Новоград-Волинської комісії від 18 травня 1944 р., одразу за західною стіною в’язниці було розстріляно понад 1500 осіб. В акті тієї ж комісії від 24 травня 1945 р. згадуються одна велика і 40 малих могил за західною огорожею, в яких поховано близько 6000 осіб. За показами свідків, страти тут відбувалися щоденно, починаючи з вересня 1941 р. Допитаний 1970 року в Німеччині колишній ад’ютант звягельського коменданта А. Вельтер розповів про розстріл 150-200 євреїв-чоловіків біля в’язниці в середині серпня 1941 р., який він бачив на власні очі.

Зінаїда Литвак після невдалої спроби евакуації потрапила разом із членами своєї родини спочатку в с. Граній Дуб (Дубівка). Але через те, що жителька цього села заявила на них як на євреїв, вони змушені були повернутися до рідного села — Слободи Романівської. Через три дні поліцейські заарештувати їх і привезли у Звягельську в’язницю. Там З. Литвак перебувала приблизно з серпня 1941 р. до лютого 1942 р. Хоча її заарештували як єврейку, сиділа вона в одній камері з українцями, бо мала паспорт на ім’я Литвинчук Марії, який отримала перед арештом від працівника Романівської сільради Ващенка. Разом із нею в камері знаходився її син Анатолій, якому тоді було півтора року. Зовні Зінаїда була мало схожою на єврейку. Видаючи себе за українку, З. Литвак залишилася живою, але була свідком шести розстрілів у в’язниці. «Перший розстріл заарештованих євреїв, — розповідає вона, — відбувався приблизно в жовтні 1941 р. Він розпочався вночі й тривав до 8 годин ранку. Близько 6-ї години ранку до ями повели в’язнів із нашої камери, в тому числі — й мене. Поліцейські виводили нас партіями по 20-30 осіб за огорожу в’язниці, вишикували біля виритих ям і розстрілювали, дітей кидали живими. Коли нас поставили навколішки, обличчям до ями, а мою дитину кинули в яму, я почала кричати: «Я — українка! За що ви мене вбиваєте?». Показувала свій паспорт, хрестилася, молилася українською мовою, доводила, що це чоловік мій — єврей, а я — українка. До мене підійшов німець Деркс, глянув у паспорт, витягнув із ями мою дитину і велів відійти вбік. Після розстрілу групи з близько 30 євреїв мене відвели до камери №9, де утримувалися заарештовані українські чоловіки. Звідти я спостерігала, як відбувався розстріл єврейського населення. Його проводив німецький каральний загін за участю місцевих поліцейських». Моге вирішив перевірити Зінаїду, велів їй вимовити «просо», «гречка» та інші українські слова. Вона витримала це випробування. Другий розстріл біля в’язниці, за спогадами З. Литвак, відбувався приблизно через місяць. Зінаїду з дитиною знову водили до ями. Другий раз їх пошкодував німець-есесовець, який на волання Зінаїди, що вона українка і має відповідні документи, підійшов до неї, коли вона стояла біля ями, і наказав відійти звідти. Після цих двох були ще чотири розстріли єврейського населення біля в’язниці взимку 1941-1942 рр., в яких брали участь лише поліцейські. Крім того, тут часто проводилися поодинокі страти.

З. Литвак розповіла, що у в’язницю саджали також євреїв із Городниці, Курчицької Гути та інших населених пунктів. Крім євреїв, тут були також українці та росіяни з партійно-радянського керівництва. Поліцейські всіляко знущалися з в’язнів. Їх виводили на тюремне подвір’я, примушували танцювати. Старого єврея або єврейку примушували співати українські пісні, наприклад, «На городі верба рясна ...». Якщо жертва погано співала, її били. Кидали далеко шматок хліба й веліли старому зі старою бігти за хлібом наввипередки. Того, хто не встиг, теж били. Як знаряддя для биття використовували гумові кийки. Тоді, коли камери переповнювалися, з метою їх розвантаження проводили масові розстріли. У приречених на смерть поліцейські перед розстрілом відбирали одяг, жінок і дівчат гвалтували. Під час першого розстрілу З. Литвак бачила, як вагітній жінці на прізвище Рабинович розпороли живіт, після чого її кинули живою в яму.

М. Гехман, як вище згадувалося, вперше потрапив до в’язниці після невдалої евакуації приблизно у серпні 1941 р. Там він просидів лише дві доби, після чого його послали на роботу в німецьку комендатуру. Там Гехман працював на різних роботах 5-6 днів, а затим його під конвоєм поліцейських знову відправили до в’язниці. Оскільки в місті тоді був дефіцит фахівців, його незабаром як кравця знову направили до комендатури. Німецький комендант наказав Гехману шити для себе шкіряне пальто, попередивши, що в разі поганої роботи його розстріляють. Робота коменданту сподобалась. Гехман працював у комендатурі близько двох тижнів. Після того, як німецька комендатура виїхала з Новограда-Волинського, він працював приблизно півтора тижня в німецькому госпіталі. В той час, коли М. Гехман обслуговував німців, загинули члени його родини (жінка, троє дітей, теща, тесть і мати тещі). У зв’язку з евакуацією госпіталя, приблизно у вересні 1941 р., його втретє відправили до в’язниці, де він провів 18 днів. Разом із ним у камері сиділи 32 євреї, яких привезли з Баранівського, Червоноармійського, Корецького та інших районів. Якось під вечір усіх в’язнів їхньої камери вишикували на подвір’ї. Прийшов комендант поліції  Е. Найман. Він підходив до в’язнів і питав, чому вони тут знаходяться. Тих, хто не міг відповісти, бив гумовим кийком. Підійшовши до в’язня С. Лінника, запитав, чому він не голиться. Лінник відповів, що нема чим. Тоді Найман зажадав, щоб йому дали ніж, схопив Лінника за бороду і почав обрізати її. Обрізав він волосся разом зі шкірою, через що у Лінника пішла кров. У жовтні 1941 р. Е. Найман прийняв М. Гехмана до себе на роботу як кравця. Спочатку йому надали закуток у квартирі поліцейського Олексієнка в будинку №7 на вул. Сінній (нині — вул. І. Мамайчука), де він шив костюми для коменданта поліції та його підлеглих. Потім йому і С. Ліннику, теж кравцю, відвели кімнату в приміщенні поліції. Таким чином тільки М. Гехман і С. Лінник, завдяки своєму ремеслу, залишилися живими, а 30 їхніх співкамерників були розстріляні.

П. Весельська, жителька вул. Войкова (нині — вул. Ю. Глухова), свідчить про трагічну долю, що спіткала єврейську родину Гуральник, яка жила до війни в будинку №29 на цій самій вулиці. Вона складалася з 6 осіб: двоє батьків, син і три дочки. Старша дочка, Ганя (Хана), яка вийшла заміж, мешкала десь у Західній Україні, але незабаром після початку війни приїхала до батьків у Новоград-Волинський. Гуральники спробували евакуюватися, але застрягли в Черняхові та мусили повертатися. Батька та його 16-річного сина разом із возом і майном заарештували, а потім розстріляли німці, а жіноча частина родини прийшла додому та залишалася живими протягом кількох місяців. Зовні на єврейок вони не були схожі. Якимсь чином їм вдалося отримати документ про те, що вони — українці. Через деякий час до Гані почав залицятися поліцейський Фріц, а після нього — поліцейський Савицький. Останній одружився з Ганею і проживав із нею в одній із кімнат будинку Гуральників. Приблизно в листопаді чи на початку грудня 1941 р. (вже випав сніг) Гуральник Ганя, її мати, а також молодші сестри віком 10 і 12 років були заарештовані. Свідок бачила, як німецький жандарм і двоє поліцейських вели Гуральників у бік центру міста. На її думку, в арешті родини Гуральник винен поліцейський Савицький. До речі, Р. Моге стверджує, що саме він виписав цій родині довідку про нібито українське походження, за що згодов мав неприємності.

Інший свідок, Л. Вайсберг-Янович, яка до війни жила в будинку №31 на вул. Войкова, а під час окупації переховувалася у рідних чоловіка-українця, двічі потайки приходила до своїх колишніх сусідів, розмовляла у жовтні 1941 р. із Гуральник Ганею та її матір’ю Малкою. Ганя розповідала, що її чоловік Савицький до Новограда-Волинського приїхав звідкись і працює слідчим у поліції. Вона погодилася вийти за нього заміж, щоб зберегти життя собі та своїм рідним. Свідок З. Литвак познайомилася з Гуральник Марією (Малкою) та її дочками Ганею (20 років), Лізою (12 років) і Мусею (10 років) під час сумісного перебування у в’язниці. Ганя їй пояснила, що погодилася жити разом із Савицьким тільки тому, що хотіла врятувати життя собі та своїй родині. За словами Гані, Савицький та інші поліцейські повели їх у в’язницю. Коли їй стало відомо, що незабаром передбачається розстріл євреїв, вона якимсь чином втекла з в’язниці та прийшла в Ярунь. Там її спіймав поліцейський Огородник, сильно побив і привіз до Звягельської поліції, після чого Ганю посадили у в’язницю. Родина Гуральник загинула під час другого розстрілу біля в’язниці.

[caption id="attachment_149885" align="alignleft" width="488"] Будинки на розі вул. К. Маркса в 1970-х роках. Ближній будинок під №11.

С. Кучинський, який, за його словами, охороняв в’язницю протягом 28 днів у грудні 1941 р., розповідає про умови перебування в ній в’язнів: «Цей напівзруйнований будинок колишнього військового складу був сирий, ніколи не опалювався. У камерах, крім суцільних нар, іншого обладнання та меблів не було. Постіль нікому не видавалася, кожний спав у своєму одязі. Вранці в’язням давали холодну воду, яку приносили з найближчої криниці, на обід і вечерю — рідку баланду і 100-150 грамів хліба з прілого пшона. Всіх заарештованих громадян тримали в невеликих камерах на другому поверсі. Двері зачинялися на замок, а ключі знаходилися у чергового в’язниці, який мав окрему кімнату. В’язниця була огороджена високим парканом із цегли. Навколо неї стояло двоє вартових: один — біля дверей, ззовні будинку, а другий — біля воріт, з боку подвір’я. Вдень заарештованих часто виводили на окремі чорні роботи в місто, а деяких — на допити в канцелярію поліції та в жандармерію. Тоді, коли мені доводилось конвоювати в’язнів на відстань понад 1 км до їдальні за їжею для них самих або охороняти їх під час розпилювання дров у хліві на тюремному подвір’ї, заарештованих виводив із будинку в’язниці у подвір’я один із помічників чергового».

Незабаром після початку окупації міста німці відкрили тут філію військово-будівельної фірми «Тодт». Її контора знаходилася на вул. Леніна (нині — вул. Т. Шевченка), біля маслозаводу. Ця фірма займалася будівництвом і ремонтом доріг, мостів та інших об’єктів. Восени 1941 р. вона почала заготовляти будівельні матеріали на території Суховільського лісництва. Колишній працівник останнього Е. Брау розповів, що тоді лісництво відвідали три жандарми, які запитали, де тут стоять бараки. Е. Брау показав їм робітничі бараки колишнього лісозаводу, які стояли біля контори лісництва (урочище Пікель). Затим сюди прибули три представника фірми «Тодт», які залучили жителів навколишніх сіл до обладнання концтабору. Всю дільницю загородили колючим дротом, а барачні приміщення пристосували під камери для в’язнів. У концтабір приїхав взвод поліцейських (30-40 осіб) на чолі з Вахтером. Зі Звягельської в’язниці привезли 100-150 в’язнів, розмістили їх у камерах і гнали щодня на роботу в ліс.

Як повідомляє Е. Найман, до листопада 1941 р. всіма адміністративними та господарськими установами в окупованому Звягелі керував «комендант польової жандармерії». 1 листопада в місто прибув гебітскомісар Шмідт, утворився Звягельський гебітскомісаріат. Водночас сюди прибула «постійна» жандармерія. Вся повнота адміністративної, господарської та каральної влади перейшла в руки гебітскомісара, якому підлягала також жандармерія. 3 листопада гебітскомісар викликав Наймана до себе і зняв його з посади коменданта поліції. Приводом для цього послужило привласнення казенних грошей у розмірі 500 марок, які Наймав отримав у банку на господарські потреби. Після цього Е. Найман був заарештований та до 1 січня наступного року сидів у в’язниці.

За спогадами Р. Штрайта, жандармерія прибула в місто наприкінці листопада 1941 р. і, за домовленістю з військовим комендантом, розмістилася в будинку на вул. Леніна, «де зараз кінотеатр» (у 1950-х і 1960-х роках там був Будинок піонерів). До складу жандармерії входило близько20 осіб на чолі з офіцером. Гебітскомісаріат, який прибув разом із жандармерією, мав апарат у кількості 10 осіб і знаходився тоді в триповерховому будинку, «де зараз пошта» (нині — будинок №2 на вул. Соборності).

Після арешту Е. Наймана його наступником на посаді коменданта поліції став Рейнгольд Моге, 1916 р. н., уродженець м. Самари, куди була примусово переселена його родина. Через п’ять років родина повернулася на Волинь і оселилася в німецькій колонії Краузендорф (українська назва — Олександрівка, біля Теснівки, нині не існує) Новоград-Волинського повіту, а 1930 року переїхала до м. Новограда-Волинського. Перед початком війни Р. Моге працював слюсарем гарнізонної лазні. У липні 1941 р. він вступив на службу в поліцію, спочатку був рядовим, а в серпні 1941 р. став помічником коменданта. На посаду коменданта поліції його призначив начальник жандармерії Лахнер. А через декілька днів, у відповідь на прохання Моге, його помічником (заступником) затвердили Ф. Драхенберга. Поліція до січня 1942 р. розміщувалася в одноповерховому дерев’яному будинку №7 на розі Житомирської вулиці (у 1970-х роках мав адресу: вул. К. Маркса №11). Вона підлягала військовій комендатурі та бургомістру. Апарат поліції становив тоді близько 80 осіб.

(Далі буде)

Леонід КОГАН, краєзнавець