Поїздки на фронт: «Нас затримали. Коли сиділи в райвідділку, то ворог всю ніч гатив по Миколаєву»

В Яруні 9 грудня відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки земляку, випускнику ліцею, солдату ЗСУ, учаснику російсько-української війни Володимиру Карплюку, який героїчно загинув на Сході України, захищаючи рідну землю.



Меморіальну дошку встановили на фасаді Ярунського ліцею. На відкриття зібралися представники влади, родина загиблого та жителі громади.

Тепер усіх, хто заходить до навчального корпусу, зустрічають дві меморіальні дошки: пам’яті воїнів-героїв Володимира Бойка та Володимира Карплюка.

Рідні, педагоги, учні, керівництво району та Ярунської ТГ поклали квіти до стели та вшанували пам’ять захисників хвилиною мовчання. Герої не вмирають, тільки поряд перестають бути. Ми плачемо, вони ж — не плачуть...

Близькі Володимира Карплюка висловили подяку керівнику Ярунської ТГ Сергію Романюку та усій громаді. Також рідні і друзі загиблого подякували колективу ліцею та директору Марії Горблюк.

Після заходу в навчальному закладі відбувся благодійний ярмарок. І хоч під час проведення не стало світла, але захід пройшов у теплій атмосфері і досить плідно. Зібрати для ЗСУ вдалося понад 61 тис. гривень, вони будуть спрямовані на потреби захисників. Зокрема, під час поїздки наших волонтерів на фронт 16 грудня.

«Освіта Ярунської ТГ активно взяла участь у ярмарку. Пишаюся ними. Усі наші волонтерські поїздки, а їх було шість (чотири — на Південь, дві — на Схід), відбулися завдяки нашим педагогам. Вони в нас — космос», — поділилася враженнями зі «Звягелем» начальник відділу освіти в Ярунській ТГ Зінаїда Ляхович.

— Маєте вже досвід поїздок у зону активних бойових дій. Страшно їхати туди?

— Звісно, страшно. І на Сході, і на Півдні. Ми в одній поїздці потрапили під обстріл. За 200 метрів від нас два будинки і ферму бомбили. Сховалися в сховище. Але поки бігли, запах пороху відчули, та й сам порох — на волоссі. До цих пір пам’ятаю ті відчуття.

Ми їздимо із заступницею директора політехнічого коледжу Оксаною Кудрявцевою. Їхній колектив теж організував у закладі дуже потужний волонтерський рух. Збирають і виготовляють допомогу для захисників зі студентами. Одного разу Оксана Миколаївна попросилася зі мною поїхати, щоб відчути дух наших бійців. От і не може вже зупинитися.

— А що Вас найбільше вразило в цих поїздках? І чи відрізняється перша поїздка від послідуючих?

— Нічим не відрізняється. Ми з першого разу їхали не у штаб керівництва, а до хлопців, до самих окопів. Перша поїздка запам’ятається надовго. Нас тоді з керівником нашої Ярунської громади Сергієм Романюком забрали в Миколаїв до райвідділу поліції. Там і переночувати довелося. Правда, ніхто з нас не спав, бо цілу ніч гатили по місту з різної зброї.

— А чому вас забрали в райвідділ?

— Їхали в комендантську годину. Нам військові повідомили пароль, по ньому до самого Миколаєва доїхали, а там нас на блокпосту передали поліції. Цивільні не мають права знати пароль. От і прийняли нас за шпигунів, допитували.

Раненько нас відпустили. До наших хлопців зателефонували, а вони підтвердили, що нас знають, і що ми їм привезли все те, що потрібно для виконання бойових завдань.

Другий раз уже знали, куди їхати, тому справилися швидко. Туди і назад Сергій Вікторович був за кермом, без відпочинку. Трохи переживала, що стомлений, але в нього завжди багато роботи, тому поспішав.

Зараз — це вже наша маленька історія про поїздки до наших захисників. Спершу їхали тільки до хлопців із Ярунської ТГ. А виявилося, що там є і з Городницької, і з Піщівської, Стриївської, Дубрівської, Баранівської, Ємільчинської ТГ — увесь Звягельський район.

— Що кажуть хлопці, коли приїжджаєте з допомогою до них?

— Чекають, тримаються. Їм важко, бо 9 місяців без ротації. Стомлені. Але, коли приїжджаємо, то чекають усі. Вони вже, наче частинка спільної родини. Кожного знаєш якщо не на ім’я, то за позивними. Щоразу йду до церкви і замовляю сорокауст за них усіх. По частинах, взводах, ротах.

Зараз на Херсонщині багато наших захисників переїхали, окопуються. Там хлопцям важче. Не все так добре там у них. Тому їдемо, щоб розуміли, що ми — односельці, колеги, діти — за них переживаємо. Зігріваємо їх своїми «Теплими обіймами» — так називається акція, під час якої збираємо зимову допомогу на фронт.

— Чим вдалося допомогти за цей час нашим бійцям?

— Багато всього завезли: тепловізори, рації, спальники, каремати, монокуляри, берці, таганки газові (туристичні), тактичні рукавиці, розгрузки. Для бліндажів: клейонку, дошки, термобілизну, чоботи (пінку, зимові), павербанки, прилади нічного бачення для машин, щоб можна було без увімкнених фар вночі їздити, забирати поранених. І, звісно, продукти харчування, смаколики.

— Дякуємо Вам за сміливість. І за те, що допомогу доставляєте туди, де вона дуже потрібна.

— І ми дякуємо всім тим людям, хто допомагає допомагати!

Юлія КЛИМЧУК