Спочатку все йшло нормально. Як Людка Зауралова і говорила. Пам’ятаєте її? Ну, Людка Зауралова! Нею свого часу весь Інтернет шелестів. Ага. Сидить у своєму «Москвічі» задрипаному і ридма ридає, мовляв, не хоче вона з Криму їхати.

Це ще тоді, коли укропи по Кримському мосту шандарахнули.

Коротше. Приїхала Людка звідти і категорично запевнила: — Тепер у Криму все спокійно, все по-домашньому, ніяких сирен, ніяких хлопків… Одним словом, все ок!

Ну, я дурепа, за чумайдана і — у Крим!

І справді, як там класно! Захоплюючі краєвиди! Гори! Синє море! Білі кораблі! Дельфіни, чайки! Жовтий пісочок! Бойфренди… Н-да…

А яке там класне морозиво! Їси і наїстися не можеш!

Це — мої враження про перші два дні перебування в Криму.

Коротше. На другий день я трохи втомилася, любуючись небаченою досі красою.

Повернулася до номера. Так спати хотіла. Так спать…

Коротше, була десь середина ночі. Спочатку почало щось сильно гудіти. Подумала, що то Льонька-газонокосар своїм інструментом орудує. Інтересний такий мужчина… Н-да…

Ага. Але щось дуже вже занадто реве. Я подивилася у вікно. А по небу якісь світлі об’єкти літають. Енело чи що, подумала?

І тут як шандарахне! Стіни здригнулися, вікна повилітали і через віконний отвір у номера щось прилетіло. Придивилася: посеред кімнати якір здоровенний лежить. Точніше, пів якоря. А біля нього матроська безкозирка.

А тут знову як зареве, як бабахне. Я, давай, шукати безпечне місце. У ванній заховалася. Махровим рушником накрилася, отим, що з Хабаровська привезла.

І лежу.

А потім — як відрізало. Нічого не пам’ятаю.

Коротше, прийшла до тями в суцільній темряві.

Мацаю навколо себе. Усюди стіни. Дуже близько. І холодні. І ноги впираються у стіни. І голова.

І тут до мене починає доходити…

Коротше, я зомліла.

Не знаю, скільки я пролежала в гробу, тобто, під ванною, але з-під неї мене витягнув Льонька-газонокосар.

І зразу він з таким компліментом:

— О, Зінко! Звечора ти була брюнеткою, а на ранок блондинка? Перефарбувалася.

І тут я почала падати. Дякуючи Льоні — підтримав.

Коротше, довго не роздумувала: за чумайдана і — на вокзал. А там через Томськ-Омськ і — в Хабаровськ.

… І за що мені Людка так помстилася?

Микола МАРУСЯК