Батьки познайомилися після смерті своїх синів

Про дружбу батьків загиблих захисників-лейтенантів Дмитра Кулявця зі Звягеля і Максима Марищака з Кам’янця-Подільського я дізналася в одній із поїздок з ГО «Родина Героїв». Ці подорожі покликані відволікти людей від важких втрат. 

Сім’ї, про які далі піде мова, познайомили їхні діти-воїни після смерті. Хлопці дружили з навчання у військовій академії, у родинах знали про міцну дружбу та раділи їй. Проте знайомство відбулося на могилі Дмитра, куди приїхали батьки Максима вшанувати пам’ять друга. Між смертями друзів на війні — декілька днів, а пам’ять про них — вічна.

Історія захисника Дмитра Кулявця

1. «Не дай, Боже, батькам хоронити діток»

— З дитинства наш Дмитрик мріяв бути військовим, як тато, — розповіла мама Світлана Кулявець. — Закінчивши школу й обговоривши з татом своє майбутнє, він сказав, що підписуватиме контракт з армією. Я підтримала його вибір. Завжди казала своїм діткам, що життя — їхнє, тому їм вирішувати. 

У 2013 році Діма підписав контракт та розпочав службу в рідному місті у в/ч А3814. У 2014-2015 роках брав участь в АТО. Зовсім юним пройшов через те страшне пекло, але бажання служити в ЗСУ не зникло. 

У 2016 році вступив до Національної академії ухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Пам’ятаю, верталася з роботи, аж тут дзвінок: «Мамулю, можеш мене привітати, я вже курсант!» Не передати, скільки радості та гордості було в мене за сина.

Після закінчення академії його направили в 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду (ОДШБ) командиром інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти. Стільки мрій, задумів було… На жаль, не судилося. 

7 березня під час виконання бойового завдання в Макарові на Київщині, на їхній взвод було завдано авіаудар. Рана сина виявилася несумісною з життям.

За свої 27 років Дмитро отримав багато державних відзнак. Посмертно нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» 3-го ступеня і медаллю «За оборону рідної держави». Також йому присвоєно звання «Почесний громадянин Звягеля».

Спілкування потрібне

— Новини про смерть захисників, на жаль, продовжують приходити в українські родини. Пані Світлано, можливо, є поради для тих, у кого втрата?

— Уже стільки загиблих, безвісти зниклих, за кожного болить душа та плаче серце. 

Велику моральну підтримку я отримала від міського Центру соціальних служб на чолі з Оленою Котовою. Дзвонили, запрошували на різні заходи. Для мене на той час життя зупинилося. Коли втрачаєш дитину, то поринаєш у суцільний біль і душевну порожнечу. 

З власного досвіду можу сказати, що потрібно побільше спілкування, не залишатися на самоті. Бо коли починаєш жаліти себе, то нема звідки черпати моральні сили. 

Мене рятувало відчуття потрібності, коли разом зі всіма робила гарну справу. Відвідувала поранених захисників у лікарні, допомагала відправляти передачі  бійцям на «нуль». Часто з чоловіком донатимо на ЗСУ. 

Рятує, коли розумієш, що ти потрібен. Не варто залишатися на самоті, велика сила у спілкуванні. Зараз сама часто телефоную до таких матусь.

— Вам легше спілкуватися з родинами, які пережили втрату? Вони краще зрозуміють? 

— Це правда. Береш приклад із тих сильніших мам, і кажеш собі: «Ти також зможеш жити». І живеш у пам’ять про сина. Не дай, Боже, батькам хоронити своїх діток. Не дай, Боже…

Ще я дуже вдячна своїй донечці. 

Вона привела мене до тями такими словами: «Мамо, ти дуже змінилася. Ти десь, але не з нами, для тебе немає ані мене, ані тата, а ти нам потрібна! Нам усім боляче, кожному по-своєму. Я завжди розуміла, що батьки не вічні, але в мене є брат Діма. А зараз, не дай Боже, я залишуся сама. Мені теж важко». Ці слова мене пробудили до життя. Дуже хочеться дочекатися Перемоги. Вона буде, і буде тільки наша.

Планували в місті вулицю Кулявця, але не назвали…

— Це питання обговорювали під час перейменування. Було навіть колективне звернення жителів міста та району «Болгарбуд» до міського голови. Влада не відреагувала?

— Планували, але передумали. На жаль, такі наші реалії... Це — болюча для мене тема. 

— Що вам відомо про дружбу сина з Максимом Марищаком?

— Вони навчалися в одній академії, потім служили в Житомирі. Наша донечка Сашенька тоді також працювала в Житомирі, у трикімнатній квартирі вони жили втрьох, кожному по кімнаті. Настільки дружними були, не передати словами. Сашенька готувала їсти, їй часто допомагав Максим, дуже любив куховарити. Ну, а Дмитрик був дегустатором. Залишилися тільки гарні, прекрасні спогади. 

Часто згадую приїзд Максима до нас додому. Світлий, життєрадісний хлопець, сповнений рішучості. 

Так сталося, що мій Діма загинув 7 березня, а 17-18 березня ми дізналися, що Максим не виходить на зв’язок. Жевріла надія, що він поранений чи в полоні, але, на жаль, дива не сталося. Максим загинув 16 березня, а знайшли і поховали його значно пізніше, 27 жовтня.

— Символічно, що ви подружилися з батьками друга свого сина. Розкажіть про це.

— Познайомилися, коли Валентина з чоловіком Володимиром та сином Валентином приїхали провідати могилу Дмитра. З тих пір ми, наче рідня. Дуже шкода, що нас об’єднало спільне горе.

Ми завжди на зв’язку, за можливості їздимо один до одного. Бувають такі моменти, що нічого не хочеться, бере туга і впадаєш у відчай. Аж раптом Валентина скине фото, що вона щось смачненьке приготувала своїм хлопцям. І десь беруться сили і бажання підійнятися, йти на кухню, увімкнути режим «господині», куховарити. Підтримка — то є велика сила. Та й у наших дітей було багато спільного…

Історія Максима Марищака

1. «Поїхали туди, де ворог відібрав життя синочка»

— Роки навчання на інженерному факультеті Львівської академії миттю злетіли. 

У 2020 році Максим отримав диплом та звання офіцера, — розповіла мама Валентина. — Позаду лишилися полігони, подолання перешкод, розмінування, пірнання з аквалангом, стрибки з парашутом та інше.

Після відпустки молоді офіцери поїхали на роботу. Максим обійняв посаду заступника командира інженерно-саперної роти інженерного забезпечення та інструктора з десантно-повітряної підготовки у славетній 95-й ОДШБ. Підвищував свою кваліфікацію на курсах із розмінування, навчаннях з британцями, навчав інших стрибкам із парашутом. Знову полігони, відрядження… 

У жовтні 2021 року поїхав на ротацію в Донецьку область звільняти українську землю від окупантів. На час повномасштабного вторгнення теж перебував на Сході. 

Коли увага ЗМІ була зосереджена в напрямку столиці, захисники 95-ї ОДШБ були в самому пеклі на межі Донецької та Харківської областей, під Ізюмом. Стримували ворога в надважливому напрямку на Слов’янськ. Стримали, змінили хід війни в тому напрямку, але надважкою ціною…

16 березня 2022 року наш Максим уперше за півтори доби не вийшов на зв’язок. Страшна невідомість. Окупована територія. Пошуки вдень і вночі. «Гарячі лінії», зустрічі з уповноваженими, пошуки, пошуки... 

Коли восени звільнили Кам’янку, в шести кілометрах від Ізюма, ми з чоловіком поїхали на Схід. На те страшне місце, де ворог відібрав життя нашого синочка. Поле, міни, безліч розбитої техніки, бронежилети на нас, рештки згорілих танків і машин, сліди росіян: пакети від їхніх сухпайків, одяг, взуття, тіла… Пекло на українській землі, яке принесли окупанти…

Наш син виконав свій офіцерський обов’язок ціною власного життя. Виконуючи бойове завдання з перевезення інженерних боєприпасів, 16 березня потрапив під обстріл ворожого танку. Разом із водієм загинули на місці.

Пишаємося, що син був взірцем виконання службових обов’язків, сумлінного та бездоганного служіння українському народу. Указом Президента України посмертно нагороджений «Орденом Богдана Хмельницького» 3-го ступеня.

На в’їзді в село Кам’янка є курган зі стелою на честь захисника Максима Марищака. 

Величезний хрест ми встановили сім’єю у червні 2023 року, удруге приїхавши на Схід. В Ізюмі є вулиця, названа на честь Максима. Така ж вулиця є й у нас у Кам’янці-Подільському.

Татусі загиблих теж потребують підтримки

— Так, намагаюся бути сильною, але іноді відгороджуюся в капсулу свою, — поділилася емоціями Валентина Марищак. — Згодом знову поринаю у спілкування з такими ж матерями, родинами. Намагаюся допомогти, тримаючи зв’язок із пошуковцями. Підказую, як діяти в пошуку зниклих воїнів.

Дуже шкода, що бракує підтримки для тат, які втратили синів. Вони також важко переживають. Мовчать, хоча їм не менше болить. Потребують реабілітації та спілкування з такими ж батьками. Це вкрай важливо, аби розуміти, як із цим живуть інші, де беруть сили.

Про дружбу хлопців

— Коли хлопців після академії направили служити в Житомир, Дмитро запропонував винаймати житло разом. З того часу вони жили під одним дахом, — згадує мама Валентина. — Усе спільно робили, мріяли про майбутнє.

Уперше приїхавши до них, ми познайомилися з другом сина — привітним хлопцем, він щось постійно розказував. Таким мені запам’ятався.

Згодом Дмитро отримав травму ноги під час стрибка з парашутом і змушений був проходити тривале лікування, а Максим приїжджав його про-
відати у Звягель. Розповідав, які привітні батьки Дмитра, яка в них гарна сім’я. Кинув мені фото кицьки, яку віз у Житомир зі Звягеля. Вона мала бути їх спільною втіхою після робочих буднів.

Після повномасштабного вторгнення хлопці несли службу на різних напрямках. Максим — на Донецькому, а згодом — на Харківському напрямках. Дмитро захищав Київщину, Макарів.

А 9 березня син поширив допис про загибель друга. Ми з чоловіком не могли повірити і зупинити сліз. Це був біль, наче за свою дитину. Шок, неможливість повірити у страшне. 

На своїй сторінці Максим тоді написав: «Брате, ми за тебе помстимося!» Через 
9 днів син не повернувся із завдання. Після того — довгі місяці невідомості та віри в диво. Але, на жаль, дива не сталося.

«Переживаємо разом біль, який не вщухає»

— Наше знайомство з родиною Кулявців сталося через велике горе, — каже Валентина Марищак. — Точно знаю, якби не війна, ми б зустрілися обов’язково за щасливих обставин. Увесь час після смерті наших дітей тісно спілкуємося, дружимо родинами, як дружили наші сини.

Переживаємо разом біль, який не вщухає і не зникне ніколи. Завжди раді бачити цю родину в нас, із великим бажанням їдемо до них у гості. Спільно несемо пам’ять про наших синів, справжніх офіцерів, гідних звання «Герой України», адже до останнього подиху вони захищали Україну. Ми у величезному боргу за їхній неоціненний подвиг.

Спілкування з близькими загиблих воїнів — завжди відверте, чуттєве. Згадуючи події з життя захисників, обставини їхньої загибелі, обидві мами написали: «Сльози рікою, неможливо зупинити, скільки ж їх пролито. Дуже розхвилювалися. Серце вилітає з грудей... Знаєте, ми досі чекаємо наших хлопців…»

Юлія КЛИМЧУК