Війна очима підлітків

Звягелянка Вероніка Хистова — одна з українських підлітків, на чию долю випало дорослішати в умовах війни. Маючи такий прикрий досвід, наші діти стають не за роками мудрими, сміливими патріотами. 

Вероніка навчається в ліцеї №11. Розповіла, що пише вірші, а нещодавно на один із них зняла чуттєве відео про війну. Кому належить цікава ідея, що саме надихнуло дівчину на створення емоційних, болісних рядків — про це далі.

— Натхнення прийшло до мене достатньо несподівано, — каже Вероніка. — У першу чергу, надихнули наші відважні воїни, котрі день за днем виборюють для українців мир та свободу. Проходячи в нашому місті Алеєю Героїв, дивлячись на портрети загиблих захисників, щоразу відчуваєш біль та смуток. Жаль переповнює душу від того, що війна не шкодує нікого. Зокрема, молоді життя. 

З такими думками та почуттями я й сіла писати вірш. Слова давалися легко, адже те, що наболіло, легко лягає в рядки. Уявляла події, про які писала. Мабуть, тому слова чіпляють за душу…

— Що відчуваєш ти, твої однолітки зараз, під час війни, повітряних тривог і щоденних тривожних новин? 

— Війна змінила життя кожного з нас. Українські діти і підлітки змушені завчасно подорослішати, усвідомити речі, про які колись не здогадувалися. Мені шкода кожного, хто стикнувся з війною. 

Щодо мене та моїх однолітків, — ми теж вимушені ховатися в укриттях, коли лунає сирена. Змушені боятися «прильотів», перебуваючи у школі чи вдома. Під час навчання це особливо напружує. Особливо страшно вночі, коли не знаєш, чи настане для тебе світанок... 

Окрім смутку та страху, я відчуваю ще й обурення і злість. Через те, що у 21-му столітті ми вимушені боротися за право бути вільним народом. 

Лють відчувається й тоді, коли читаєш новини про ракетні удари по Україні. Особливо страшно було, коли бомбили «Охматдит» у Києві. Це сталося неподалік від будинку, де я народилася. Багато жертв принесла нам війна. Через це болить усій Україні. 

— А що це для тебе — написання віршів? 

— Поезія стала для мене частиною життя, способом вираження своїх думок та почуттів. Під впливом різних емоцій, я пишу різного характеру вірші. Усе залежить від обраної теми та емоційного стану. 

Іншими словами, написання віршів для мене — спілкування на мові відомих українців. Таких, як Тарас Шевченко, Василь Симоненко. Я багато читала їхньої творчості, мене дуже захоплюють деякі їхні твори. 

Іноді вірші допомагають виговоритися. Коли важко щось сказати, я про це пишу. Тепер важко уявляю своє життя без творчості.

• Багряне поле, степ кривавий,
• Оповитий тисячами душ.
• Гуляє вітер, та не жвавий —
• Розносить тишу по степу.
• Лежить поранений самотній
• І світ ледь бачить уві сні…
• Десь там, далеко, біла хмарка
• Пливе собі у висоті.
• Лежить, піднятись не зуміє,
• Лежить і когось ледь гука.
• Гукає своїх побратимів,
• Чий попіл рознесла луна.
• «Озвіться хтось, заради Бога», —
• Тремтячим голосом мовля.
• Для них усіх одна дорога,
• Проте він цього не уявляв...
• І біль, і смуток — все змішалось,
• Лежав безпомічний та ледь живий.
• Лежати тільки й залишалось —
• Навколо лише степ німий.
• «За що мені такая доля?
• Лежати тут посеред поля,
• Навколо ніби не душі,
• Лиш мертвий степ стоїть у тишині.
• За що покинули мене самого?
• Ось так тут долю доживать?
• За те, щоб з вами десь на небо,
• Міг би зараз все віддать.
• Побратими любі, не журіться,
• Скоро я прийду до вас.
• Лиш тут спочину скраю трохи,
• Поки до мене прийде час».

— Своє майбутнє ти хочеш пов’язати з творчістю? Можливо, твоя майбутня професія буде творчою?

— Ще не визначилася. Творчість для мене — хобі, тож можливо, що моя професія зовсім не буде залежати від неї, це питання часу.

— Кому належить ідея зняти відео на вірш?

— Моєму батькові. Він мені допоміг. Наразі, це мій перший вірш, котрий був записаний на відео. Гадаю, він буде не єдиний такий.

— Що ж, цікавих тобі спроб і результатів.

Юлія КЛИМЧУК