ЯК БУДУВАТИ СВОЄ ДУХОВНО-ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ

Доброго дня, шановний колективе «Звягель-Інформу»!
Пишу вам з ініціативи декількох читачів газети (і сам до них приєднуюся).
Приводом послужила рубрика «Запитання до священика», а точніше — відповіді на запитання. Справа в тому, що відповіді ігумена Української Православної Церкви Аліпія суттєво протирічать багатовіковим традиціям і канонам Православної Церкви.
У цьому легко переконатися, якщо звернутися до дореволюційних друкованих видань Православної Церкви, до повчань святих (в т.ч. остання стаття, а саме: Іоанна (Крондштадського), Лаврентія (Чернігівського), Амфілохія (Почаївського), Серафима (Вирицького), Луки (Войно-Ясенецького) та інш.) і чудотворців наших часів. Читаючи відповіді даної рубрики, багато людей розгублюються (особливо новоначальні в Церкві, ті, хто дізнається про духовність переважно з вашої газети) у тому, як все ж будувати своє духовно-церковне життя: як завжди до цих пір, чи по-Аліпіївськи. Але гірше тим, хто ще малознайомий з укладом Православної Церкви і не може самостійно співставити його з відповідями ігумена Аліпія (навіть і не підозрює необхідності цього). Винні, звичайно ж, не ви. Проте, вихід є: можна замінити ігумена Аліпія на, наприклад, Митрополита Володимира (Сабодана), митрополита Іоанна (Снихова) і на святих нашої Церкви (залежно від суті запитання), і на духоносних священиків сьогодення (прозорливих), яких у Православній Церкві традиційно вистачає.
Від себе хочу додати, що краще було б, якби на сторінці «Духовність» не перепліталися Православ’я і язичництво, адже наявність тут останнього зводить на «ні» усі ваші старання з допомоги людям духовно вдосконалюватися. А відповідальність перед Богом за кожну статтю велика, адже кожне слово до чогось спонукає. Можливо (чесно кажучи, я в цьому впевнений), інколи краще хоч одна стаття боговдохновенного змісту, ніж купа інформації пустого, інославного і шкідливого складу.
Надіюся на розуміння нашого прохання і мого побажання. Божої вам допомоги у виконанні просвітницької місії з прищеплення місцевим жителям Христового вчення, відкритого Ним через Свою Православну Церкву!
Дякую за увагу!

Від редакції. Дякуємо Вячеславу за висловлену позицію та побажання. Звичайно, ми розуміємо, що наша сторінка духовності аж ніяк не може задовольнити частину істинно віруючих читачів. Адже кількість релігійних конфесій лише в місті та районі більше двадцяти. В кожної свої особливості, а кожен віруючий впевнений,що саме його віра найближча до Бога. Наша мета скоріше полягає в суто просвітницькій діяльності пізнавального характеру. Ми намагаємося шукати відповіді на непрості запитання пов’язані з загальнолюдськими цінностями, які за своїю суттю мало чим відрізняютья в різних релігіях.
Причому, віддаючи безумовну першість у висвітленні віри православної, ми шануємо почуття тієї частини наших читачів, які належать до іншого віросповідання,і тому не думаємо, що така позиція «зводить на «ні» усі наші старання з допомоги людям духовно вдосконалюватися».
Що стосується відповідей  ігумена Української Православної Церкви Аліпія, — це в якійсь мірі випадковий вибір. Хоча, на наш погляд, прості і доступні відповіді ігумена найбільш розраховані на нашу читацьку аудиторію, на людей, яку більшості своїй не мають глибокого віропізнання і разом з тим допомагають їм хоча б привідкрити для себе особливості величезного релігійного світогляду.
Лист, що надійшов до редакції, ми адресували ігумену Української Православної Церкви Аліпій і отримали наступну відповідь.
Вiдповiдь. Господи, благослови! Звичайно, я дещо здивований, що мої відповіді друкує газета, та, якщо це служить справі добрій, — не можу забороняти.
А що стосується звернення до редакції з сумнівами щодо того, що не всі відповіді співпадають з думками деяких святих, то вимушений зазначити, що це не тільки можливо, але й природньо. Справа в тому, що погляди богословів і подвижників благочестя доволі часто не мали спільності. У Церкві так було завжди і, якщо це не ставало приводом до виникнення єресі та розколів, то на такі неточності Церква дивилася спокійно.
Треба взагалі розуміти, що саме вчення Православної Церкви у всій своїй складності виникло як реакція на числені єресі, що намагалися заволодіти церковним розумом. Первинно ж Християнське вчення було дуже простим: вірувати у те, що Христос Син Божий, Спаситель світу. Так наставляли Апостоли.
Сьогодні ж ми маємо багато думок авторитетних богословів, церковних істориків, літургістів, побожних старців, які, на перший погляд, не співпадають поміж собою, навіть протирічять. Страхатись цього не варто. Бо Церква за віки навчилася від усього брати лише корисне. Як бджола з різних квітів. Для цього вона не починає радикально боротися з якоюсь думкою, а допомагає побачити, що деякі погляди можуть існувати поряд. Це можливо, якщо стосується, наприклад, правил благочестя, традицій. І навіть, у деяких питаннях, віроповчального характеру, що не заважають справі спасіння. Для прикладу наведу два вчення, що спокійно існують у богослов’ї Церкви поруч: «дихотомія» і «трихотомія» — вчення про двосоставність людини (душа, тіло), та вчення про трисоставність (дух, душа, тіло). Церква спокійно ставиться до тих, хто вірує у двосотавність і так же спокійно сприймає віруючих у трисоставність. Таких прикладів, насправді, немало.
Тому, звичайно, що у різних парафіях може виникати проповідь, яка для деяких парафіян, котрі нещодавно прочитали книгу повчань улюбленного святого, викликатиме зневагу до проповідника. Бо ж той ігнорував думку святого, про якого той парафіянин більше знає. Але ж, можливо, що проповідник читав дещо більше, аніж погляди і думки  перерахованих святих Отців. І хоч ставиться до них з великою повагою і шанує їх святість, та може при цьому спиратися на більш авторитетну думку Отців Церкви, Передання Церкви, Канони Церкви, абож Святе Письмо. А ще важливо сприймати вчення деяких богословів у сукупності загального вчення Церкви та історичних особливостей, що теж диктували умови для виникнення тих, чи інших думок. Знову наведу приклад, що перший прийшов на думку.
Є Апостольське правило, за яким християнам не дозволяється ні під яким виглядом куштувати страви з кров’ю. За порушення його відлучали від Церкви. Але важливо знати, чому виникло те правило. Справа в тому, що у Апостольські часи Церква будувалася на ґрунті іудейських общин, які ревно відносилися до виконання багатьох правил, особливо тих, що стосувалися їжі. Вони з часом вимушені були піти на багато яких поступок християнам, що прийшли від поган, але вимагали і від тих собі поступок. Згідно Біблійного погляду, у крові — душа життя. Це доволі справедливий погляд навіть з медичної точки зору. І євреї не дозволяли собі вживати кров тварин, а тим паче, людини.
Оскільки у той час існували звичаї у поган окроплювати жертовною кров’ю свій крам, то християни від поганської культури легко погодилися з іудействуючими на ті умови, що їсти з кров’ю ризиковано — можна осквернитися. От і виникло це правило, що забороняє їсти кров’янку.
Сьогодні далеко не всі виконують це правило, і ніхто їх відлучати за це від Церкви не стане. Хоч на моє переконання, все ж було б краще і цього правила дотримуватись, хоч би й заради поваги до першохристиянських звичаїв.
Отже, не маю наміру виправдовуватись. Не від того, що я маю кришталево чисту православну думку, а тому, що і святі далеко не завжди оголошували, що тільки вони насправді мають православне вчення. Цього не робив навіть апостол Павло (згадайте його знамениті уточнення у Посланнях: цьому вчить не Бог, а я). Тож і я прошу пробачення у тих, кого якось привів до спокусливої думки. Стараюсь бути логічним у своїх знаннях, але не гребую добрих підказок і більш авторитетних думок, що базуються на непохитному вченні Православної Церкви, яку не тільки шаную, а вірую у те, що її вірою і я спасуся.