«ТЦК замість грамотного наповнення Збройних Сил творить «чудеса»

«Давно про мене в газетах не писали. Ще в школі таке було, коли декламував вірші Лесі Українки, Тараса Шевченка і свої власні», — відповів Максим на пропозицію написати про нього. А згодом, коли хотіла уточнити інформацію, написав: «Оперативна обстановка не дуже. Готуємо бійців до виходу на позиції». Додав, сміючись: «З моїм прізвищем Жмур (на сленгу «жмур» означає покійник, труп — авт.) мені ще жити і жити». Каже, на війні рівень чорного гумору і сарказму збільшується.

— 24 лютого, коли почалася повномасштабна війна, я не встиг вчасно виїхати з Києва, тому приїхав під вечір. Штат 30-ї ОМБр набрали, я туди не потрапив. Спочатку був у 54-й Бахмутській бригаді, зараз — у 23-й. Відтак ось уже три роки служу на Сході.

1. — А що було до того, як став захисником? Розкажи про свій шлях.

— До 2010 року навчався у Звягельській гімназії імені Лесі Українки. Любові до України, мови та поезії мене вчили моя бабуся Шакура Ольга Іванівна, вчителі Пилипенко Катерина Іванівна та Леся Архипівна Гудзь. Вони завжди в мене вірили і допомагали у всьому. 

Після школи планував поступати на перекладача, але не склалося фінансово. Навчався в Академії внутрішніх військ у Харкові (з 2014-го року — Національна Академія НГУ). У 2014-2019-х — служба в НГУ в Києві.

З 2019-го по 2022-й я встиг пожити цивільним життям. Думав тоді, що в армію — ані ногою. Але початок повномасштабної війни не дав мені іншого вибору.

Тоді війна від мене була далеко. Десь там… Як багато хто каже, мовляв, «мене це не стосується».

1. — Згадував про це, коли пішов воювати?

— Так. Стало дуже соромно у 2022-му році, коли прийшов у 46-ий окремий штурмовий батальйон «Донбас» під Мар’янку. Там познайомився з бійцями, які воюють роками. Тоді й усвідомив, що війна почалася не раптово 24 лютого, а триває давно. І вона не десь далеко…

1. — Багато молодих хлопців, як ти, через війну навіть сім’ю не встигають завести, народити дітей. У тебе з цим склалося?

— Так, із дружиною Іринкою виховуємо сина і донечку. Вона — фізично виховує, а я вже третій рік — онлайн…

На війні сім’єю для багатьох хлопців стають побратими. Це — окреме життя, окремий всесвіт. Те, що відбувається на «великій землі», стає далеким. Ти живеш війною. Намагаєшся робити все, поки є сили — фізичні та моральні. Люди на війні вигорають — хтось фізично, а хтось — морально.

1. — Що є найважчим для вас?

— Втрата друзів, які ще вчора пили каву з тобою, в яких були плани на завтра. Усе змінюється, з багатьма уже не поп’єш каву. Хіба що пом’янеш на кладовищі, закуривши цигарку разом із тими, хто вижив і ще живий. Уже не прогуляєшся з багатьма в Бахмуті, Селідово, Кураховому, Очеретяному, Покровську…. Ці списки, на жаль, збільшуються.

Дуже хочеться повернутися додому. Приїхати самому, щоб не привезли, бо вдома чекають. А далі — на все воля Божа.

1. — На «великій землі» — інший світ, великий контраст після гарячих бойових точок. Щось дратує тебе серед цивільних?

— Коли забувають про ситуацію в країні. Це нагадує період із ковідом, коли спочатку казали: «Медики, ви — наші рятівники!» А потім: «Усе обман, заробіток коштів, медики — крадії і корупціонери». Ситуація повторюється тепер із військовими. Буде дуже боляче, якщо забудуть і знецінять усе пережите. 

1. — Коли приїздиш туди, де «війна далеко», що відчуваєш?

— Одного разу, коли мій підрозділ стояв на Авдіївському напрямку, мій побратим під Різдво витягнув мене на «велику землю». Бачив, що в мене в голові вже «плати горять», і що мені дуже потрібен відпочинок. 

Ми приїхали до нього додому. Заходжу в супермаркет у брудних британських штанях, у берцях, на яких засохлий бруд, у «несвятковому» вигляді. А там — усі щасливі, метушливі, грає різдвяна музика, панує святкова атмосфера. 

Я скупився і пішов на касу. У черзі ніхто не пропустив, хоч бачили, що людина у військовій формі, з війни. Щоправда, до мене підійшов охоронець і провів на касу самообслуговування, де допоміг усе упакувати, побажавши гарного вечора. Я вийшов на вулицю, закурив цигарку і подумав: «Куди я потрапив? Це не сон?»

Я справлюся зі своїми емоціями. Принаймні, сподіваюся на це. А як бути тим хлопцям, хто щиро повірив у повагу і шану до Збройних Сил України? Їм доведеться боляче розчаруватися. 

А тепер давай по факту —
Це ж не телемарафон,
І під час чергового антракту
Ми відключимо мікрофон.
Озвучимо нарешті те, 
Що лишається за кадром.
Усім набридло це, бл@ть, вар’єте —
Так гарно, аж вульгарно!
Візьмем, закуримо цигарку,
Пронесемося крізь пам’ять,
Посидимо до самого ранку,
Обсудимо, що було з нами.
Скільки всього пережили,
Що бачили, і як нам всім було.
Від чого застигали жили,
Від чого дах нам всім несло.
Розкаже кожен історію свою
Як є, не на замовлення.
Хто з перших днів у строю,
А хто в тилу вже «втомлений»
Від новин із марафону,
Від переховувань від ТЦК,
А хтось давно не бачив дому,
А хтось уже на небесах…
Ти ще живий і цілий,
Але, неначе, привид серед всіх,
І як костюм на тобі — тіло й шкіра,
Усередині — мертвий псих.
Наша одвічна боротьба століть,
Ні на що не дивлячись, — незламні.
Ми вже пережили стільки жахіть,
Щоб не кричали нам експерти диванні.

Ангел ЗСУ 

1. — Вірш — про пережите, емоційний. Коли приходять такі рядки?

— Коли емоції переважають, коли хочеться виговоритися. Пишеш — і стає легше.

1. — «Ангел» — це твій позивний?

— Спочатку дали інший позивний, коли служив перші два місяці. Я тоді був старшим похоронної команди, її називали «ангелами». Перед від’їздом на Схід мене попросили змінити позивний. Мовляв, тут я ховав людей, а там маю оберігати. «Будь для них Ангелом», — сказали мені побратими.

1. — Працювати в похоронній команді, мабуть, особливо важко?

— Перші два виїзди були найтяжчі. Після другого я почав палити. Згодом став звикати. Єдине, до чого ніколи не звикнеш, — плач і крики рідних загиблих.

Коли проводиш в останній путь свого побратима, кажеш його близьким: «Вибачте, не вберегли». Часто у відповідь чуєш прокляття: «Чому він, а не ти?» Разом із тим дякують, що привезли тіло додому… Це все — важкі емоції, маєш бути готовим до всього.

1. — Коли у захисників є надійний тил, сильна віра, міцна психіка — тоді легше?

— Легше стане, коли все закінчиться. Звісно, найкраще діють слова підтримки від рідних, друзів. Взаєморозуміння допомагає, проте зі словами для захисників треба бути обережними. Наприклад, дратує, коли кажуть «тримайся». Логічне запитання: «За що триматися?» Це слово є недоречним.

Інша фраза — «Я тебе розумію» — може бути сказана лише тими, хто пережив подібне і відчував те, що ми. Не відчував — не потрібно казати.

Легше, коли твої люди повертаюся з виходу живими, коли ти їх зустрічаєш і дякуєш, що вони живі. Бо збережене життя — це головне на війні.

1. — У тилу справді важче зрозуміти тих, хто поряд зі смертю щодня на передовій.

— Ми тут постійно в напрузі. Часом намагаєшся відключитися від усього — побути в іншій обстановці, змінити щоденний фон хоча б трохи. Демотивуючий момент — коли кажуть: «А чому ти додому не приїжджаєш частіше? От Вася з сусідньої вулиці двічі на місяць приїжджає!»

А в тебе — такий підрозділ і напрямок, що неможливо частіше. За весь період я приїжджав додому раз на півроку. Один раз навіть половину відпустки дали на 15 днів! Тільки почав звикати до цивільного життя — і треба вертатися назад у «двіж».

1. — Що скажеш про те, що відбувається в країні?

— Не зроблено висновків. Влада краде, як востаннє. ТЦК замість грамотного наповнення Збройних Сил творить «чудеса», культ ухилянта — окреме поняття.

1. — Є ще таке поняття, як «бусифіковані». Коли вони приходять на фронт, чи вдається цим чоловікам бути корисними?

— Більшість із них — цивильні, які не знають, що таке військова служба. Мотивації немає в них. Усе залежить від людини і колективу, в який потрапив. Якщо є підтримка командирів і побратимів, то можна щось зліпити з тих, хто може бути корисним. А хто не хоче — буде пиячити, тікати в СЗЧ. 

На війні поряд не потрібні люди, яких треба гнати в шию. Ми повинні бути однією командою. Раніше це так і було, зараз — дуже мало свідомих. На жаль, ми втратили той запал, який мали у 2022 році. Зараз це вже виглядає, наче потуги і конвульсії.

1. — Ти оголосив збір. Зборів зараз дуже багато — це означає, що необхідного озброєння, як розхідного матеріалу, — завжди мало?

— Я оголосив збір на мавік, адже пташок на війні завжди мало. Держава дає їх в недостатній кількості. У під#рів всього в рази більше. І людей, і забезпечення, і озброєння. Дякуємо людям, які допомагають коштами. Уже назбирали 105 тисяч з необхідних 150. Кожен донат — дуже важливий і наближає нас до мети!

1. — Що ж сподіваємося, цей матеріал допоможе швидше назбирати кошти. Дякуємо за захист, хлопці!

Юлія КЛИМЧУК