У полоні били, катували, змушували співати рашистський гімн

Пів року минуло відтоді, як Олександр Загрядка з українськими військовополоненими повернувся додому. У полоні він був два роки, три місяці і шість днів. Пройшов тримісячну реабілітацію, і ось нарешті нам вдалося зустрітися. На моє запитання, як витримали хлопці знущання ворога у виправних колоніях, Олександр відповів: «Ми витримали бої за «Азовсталь», а полон — тим паче». 

Коли почалася повномасштабна війна, Олександр проходив строкову службу у Маріупольському гарнізоні. Потім брав участь в обороні «Азовсталі» — бойових діях із 18 березня до 16 травня 2022 року на території маріупольського металургійного комбінату. Звідти хлопців вивели в російський полон…

У матерів полонених — свій гіркий досвід

Коли Сашко був там, ми неодноразово зустрічалися з його мамою Надією Шевченко. Я писала про її невтомні спроби привернути увагу до полонених, щоб на вищих щаблях влади діяли щодо їхнього повернення. Жінка організовувала різноманітні акції, була їхнім активним учасником, не полишаючи надії, що її син повернеться. І він повернувся. 

Я була щаслива бачити їх разом після тривалої і небезпечної розлуки.

Надія нині працює фахівцем із супроводу демобілізованих у «Ветеранському просторі Звягеля» у Прозорому офісі. «Мало в кого є така база знань, яку отримуєш за час перебування сина в полоні. Свою місію я виконала, але наступна моя місія не може бути іншою, адже потрібно продовжувати допомагати військовим та їхнім родинам», — каже вона.

У полоні схуднув на 20 кг

Олександр розповів, що нині почувається набагато краще, ніж одразу після повернення. 

Адаптація його пройшла доволі швидко, уже на другий день зі столичного шпиталю, де проходив реабілітацію, він вийшов на прогулянку в місто. Запросив із собою побратима, який дуже вагався, але теж пішов. 

— Ми з Андрієм пішли в торговий центр і зайшли поїсти в «Пузату хату». Люди дивилися на нас із великим подивом, були шоковані тим, скільки їжі ми набрали. Ми це все успішно з’їли (сміється — авт.). Взагалі перший тиждень багато їли. У полоні я схуднув на 20 кілограмів, але вдома вже відновився.

Спочатку Олександр із хлопцями перебував в Оленівці — це колонія на Донеччині. Через три місяці їх етапували в Горлівку, інших бранців відправили в колонії чи в’язниці Луганщини або росії. 

У Горлівці постійно дуже сильно били усім, що було під рукою наглядачів, катували. Робили це ДНРівці — українці, які перейшли на бік рф.

Змушували казати: «слава росії», «путін — мій президент»

— Били нас просто так, для розваги, — каже Сашко. — Заходили в барак, бачили, наприклад, не так застелене ліжко, чи що хтось на ньому лежав (а нам заборонено було лежати, сидіти, спати вдень — це порушення режиму). 

Коли привезли нас у Горлівку, змушували казати: «Слава росії», «Слава донецькій народній республіці», «путін — мій президент». Ми мовчали, і вони почали нас «вчити»: били палками по ногах, спині… Дехто здавався, починав казати. Потім давали на аркуші роздрукований гімн, щоб до ранку вивчили.

Зміни наглядачів у колонії були різними за жорстокістю: одна — нормальна, друга — більш-менш «лайтова», третя — справжній «хардкор». Минуло три місяці, і вони трохи втихомирилися. Били лише по «зальоту»: якщо не там покурив чи не зрозумів їх у чомусь. Не дозволяли їсти фрукти з дерев, що були на території зони: яблука, груші. 

Одного разу примудрилися ще з двома хлопцями накрасти шовковиці. Дуже хотілося солодкого. Я їв і згадував шовковицю з бабусиного подвір’я…

Годували переважно кашами, іноді була риба, не завжди свіжа. Коли дозволили отримувати раз на місяць посилки від рідних з України, то багато чого не доходило до нас. Вони ці посилки шмонали, забирали, що хотіли. Навіть їжу та сигарети перестали на роботу з собою брати — забирали з посилок. Ми чекали хоча б на сканворди, ручки, блокноти.

Також нас охороняли спецназівці. Від них ми дізналися, що таке електрошокери. 

Тренують злість в колонії, потім йдуть воювати

Є інформація, що рашисти спеціально відправляли в колонії наглядачами тих, хто потім йде на фронт — «тренувати» свою злість на військовополонених українцях.

— О 22-й годині був відбій, о 6-й — підйом, — розповідає Олександр. — Потім нас шикували і щоранку змушували співати російський гімн. Далі була зарядка, перевірка за прізвищами (вранці і ввечері), сніданок, робота, обід, знов робота, вечеря. Перед сном можна було займатися своїми справами: читати, ходити, розгадувати сканворди. Дехто з наших хлопців, які знали іноземні мови чи історію, читали нам лекції. 

Робота полягала в тому, щоб рвати траву, переносити каміння з однієї купи на іншу, хтось працював на кухні. По гучномовцю оголошували, наприклад: «В Оленевской исправительной колонии объявляется обед», і ми йшли обідати.

У бібліотеці можна було брати книжки. Я багато дуже прочитав книжок. Звісно, російською мовою, їхніх авторів або іноземних: Теодора Драйзера, Оноре де Бальзака, Олександра Дюма. 

Пізніше до нас потрапив хлопець з Коростишева, від нього я дізнався, що наше місто перейменували на Звягель. 

Після Горлівки нас етапували в Торез на Донеччині. Там наглядачі були менш жорстокі, і бараки трохи кращі. Щоправда, був інший вид знущань: змушували бігати «ластівкою» — нахилятися вниз, при цьому підіймати руки вверх. Це дуже важко, я зараз уже таке не зможу повторити. Ще казали при цьому видавати звуки, наприклад, жужати, як бджоли чи як літаки. І сміялися з нас…

Були українці, які в полоні переходили на бік ворога

Морально ставало важче, коли з полону забирали додому людей, які відсиділи значно менше. Усім, перш ніж обміняти, пропонували залишитися або піти в добровольчий батальйон і воювати на боці росії. Були українці, які погоджувалися. І це були люди не лише зі східних областей…

Потім нам сказали, що ми їдемо на обмін. Спочатку забрали на день у карантинний барак, згодом на автозаках завезли у ростовський військовий аеропорт, де посадили на літак. Потім на автобусах везли із зав’язаними очима і руками. Ще один день після того ми просиділи зв’язані в тому автобусі. Сказали нам не робити дурниць, бо їм треба своїх обміняти. 

На кордоні з білорусією нам зняли пов’язки, а білоруси принесли в пакетах їжу, солодощі.  Емоцій, коли нас зустріли в Україні, я не можу передати, — розповів хлопець.

Не міг повірити, що рідні вже поруч

— Коли мені син зателефонував, що він уже в Україні, моїй радості не було меж, — згадує мама. — Сльози, хвилювання…

Коли він почув голос меншого брата,  то не впізнав — Назару було 9 років, як Сашко пішов служити в Маріуполь, а тепер йому 14, голос змінився. Практично одразу ми виїхали у шпиталь, куди привезли полонених. Син довгий час на мене сидів і дивився, не кліпаючи очима. Не міг повірити, що я вже поруч. Казав: «Ти така гарна». Так було два дні, на третій його було не переслухати, а потім потихеньку він стабілізувався. Ми готувалися до повернення наших хлопців, консультувалися у психологів, як з ними поводитися, говорити. Порадили нам допомагати їм із соціумом, але не нав’язувати свою надмірну опіку.

Адаптуватися до життя Олександру також допомогла кохана дівчина. Вона — військова, зустрічала полонених у складі служби супроводу, тоді й познайомилися. Зараз живуть у Києві. Олександр планує підписати контракт і служити у Збройних Силах. Каже, буде захищати Україну і в жодному разі не хотів би змінити те, що довелося йому пережити.

Юлія КЛИМЧУК