За любов до України повезли на допит із мішком на голові

Наталія Холматова, виїхавши у Звягель з окупації в Херсоні три роки тому, засяяла на небосхилі місцевого культурного життя. Такі люди помітні, їх присутність надихає, робить спілкування комфортним. Вдома Наталія працювала директоркою музичної школи (навчання триває онлайн), а потім рятувала з колегами музичні інструменти, коли рашисти мали захопити заклад. За проукраїнську позицію жінку охрестили «нациком» і з мішком на голові повезли з дому на допит. Про її шлях в окупації писали журналісти України, Польщі та Франції. Що вдалося пережити — про це наша розмова. 

1. Криваві бої,  багато поранених

— Війна почалася, коли ми мали вийти на роботу після закінчення карантину на ковід. День, якого ми чекали, але який ознаменував собою зовсім інші події…

Я була відповідальна за свій колектив, не змогла кинути людей напризволяще, тому ми з сім’єю нікуди не поїхали. 

І почалося.... Продуктів не було, дефіцит — у всьому, паніка, перебування в підвалах під час обстрілів... Це був жахливий час. Ми всі перебували в шоковому стані... Кожного ранку виходили на полювання за продуктами харчування.

Один із моїх викладачів знаходив крупи, цукор на складах у волонтерів, які я замовляла для наших колег. Привозив мішки в мій кабінет, ми з чоловіком та сином фасували, видавали за списками. Так стало зрозуміло ще більше, що мусимо залишатися.

Велися криваві бої поруч, на Антонівському мосту. Було дуже багато поранених — дорослих, дітей... Ми гуртувалися, збирали ковдри, теплі речі для постраждалих. Мої викладачі, в яких були машини, їздили по знайомих, збирали необхідне та везли в лікарні. Це ж саме робили ми з моїми хлопцями.

Не було грошей у банкоматах, банки видавали дуже маленькі суми в кілометрових чергах. Черги займали о 5-й, 6-й ранку. 

1. На роботі були шкільні колаборанти

— Наприклад, заступник із навчальної роботи — проросійська зрадниця, їй було під 80 років. Директори музичних шкіл міста пішли на співпрацю з рашистами, я ж твердо відстоювала свої принципи, — каже Наталія. — За те й поплатилася.

Спочатку мене помістили до групи «Нацики Херсону», почали слідкувати… Коли школа була майже в лапах окупантів, ми з моїм чоловіком і колегами на машинах вивезли всі музичні інструменти. За день до того, як рашисти зайшли в школу, у ній не було нічого цінного. 

1. Збиралися судити за «екстремізм»

— 17 серпня 2022-го року в наш дім увірвалися вісім  автоматників. Заломили руки чоловіку, притиснули до стіни, мені дали п’ять хвилин на збори. Вилучили всі гаджети, рилися по меблях, вивели мене на вулицю. 

У машині наділи на голову пакет і повідомили, що будуть судити за екстремізм (3-8 років), що я ніколи не побачу сво-їх рідних. Повезли в невідомому напрямку.

Допит тривав дев’ять годин. Фізично не знущалися, психологічно — так. Я поступово стягувала пакет з голови, під кінець допиту я його стягнула. Заходили ФСБ-шники — не  люди, а зло. Це був найбільший страх. 

Залякували, аналізували, що я маю вплив на колег, пропонували бути керівником рашистської музичної школи. 

Я з сумочки постійно діставала гідазепам і корвалмент, смоктала їх, і це мене врятувало. Велика доза гідазепаму пригальмовувала, розмовляла впевнено, спокійно. Не можна було показувати, що боюся. Це мене вбило би. Я їх запевняла, що українцям властиво любити свою країну, бо ми тут народилися і виросли. Автомат був періодично притиснутий до моєї спини...

Розуміла, що є два шляхи: погодитися, що було для мене неможливим, або відмовитися і більше ніколи не побачити свою родину. Я обрала третій.

1. Перехитрила окупантів

— Погодилася зустрітися (вони запропонували через два дні), щоб обговорити питання, які їх цікавлять щодо співпраці. Попередила, що мені треба пролікуватися (оперативно), виїхавши з міста... І я начебто повернуся. Вони погодилися. 

У цьому ж мішку мене відвезли назад. Вдома зібрали документи, і через два дні нас у місті не було. Дивом виїхали бусом із великою кількістю людей, бо інакше ми б до контрольованої території України не доїхали. 

Усе залишилося вдома. Життя помістилося в двох рюкзачках та маленькій валізі, як у більшості тих, хто виривався з окупації.

У нас була улюблена дача в селі Кринки, де потім велися страшні бої... Цю дачу будували з великою любов’ю мої батьки. Вона була місцем нашої сили, перезавантаження. Уже немає дачі, будинку, села немає... Лише попіл...

1. — А чому саме Звягель трапився на Вашому шляху, Наталіє?

— Батьки родом із Чуднова. Є родичі там і у Звягелі, трохи пожили в них. Не збиралися залишатися надовго, як усі, хто виїжджав тоді. Чекали на звільнення Херсона, щоб швидше додому. Але не так сталося, як гадалося… 

Згодом почали шукати квартиру, а це дуже важко тоді було. Ані квартир на тривалий термін, ані подобово... Слава Богу, ми стали на ноги і викарабкалися.

Ваше місто стало для мене рідним. Запрошувала сюди друзів-колег улітку відпочити, познайомитися з культурним життям. Звягеля, доторкнутися до історії. І вони теж закохалися в нього! 

У вересні сюди переїхала моя подруга на тимчасове проживання. Нам із родиною довелося виїхати з деяких причин у столицю, а вони залишилися. Я не прощалася зі Звягелем, а сказала йому «до зустрічі!»

1. —  Днями у складі херсонської делегації ви з колегами відвідали наше місто з концертом. Які враження від цього візиту?

— Щаслива, бо зустріла рідних серцю друзів, знайомих, колег, волонтерок, з якими в перші місяці після виїзду з окупації плела сітки, в’язала шкарпетки. Зустріла херсонців, з якими зріднилися під час проживання у Звягелі.

Насолодилася грою в дуеті з директоркою Школи мистецтв Лілією Полтавченко. Бачила  очі друзів у залі, чула їхні теплі вітання на адресу херсонців, змогла обійняти і подарувати шматочок музичної атмосфери Херсонщини.

У вас дуже гостинна громада. Зустріли нас із хлібом-сіллю, виступом танцювального колективу. Фантастичний прийом! Зустріч відбулася, наче зустрілися найближчі родичі.

1. — Концерт Херсона у Звягелі назвали об’єднуючим і мотивуючим. А як оцінили творчу подію Ваші колеги?

— Мета здійснилася — ми об’єдналися в творчості. Сподіваємося, будемо об’єднані надалі у спільних творчих  проєктах. Уже надійшла пропозиція нашому юному херсонському актору взяти участь у конкурсі читців у межах «Лесиних джерел». Ми з колегами маємо дуже приємний післясмак від цієї події. 

1. — Ви проживаєте нині у столиці. Що відчуваєте, будучи змушеними переїжджати з одного міста в інше?

— Найрідніше місце — там, де дім. Коли ми переїхали у столицю, то через пару тижнів поїхали додому за деякими речами. Вдома дуже гучно, страшно та небезпечно, важко було знову їхати звідти… Душа болить, серце крається за рідний, скалічений, багатостраждальний рідний Херсон.

1. — Через небезпеку не повертаєтеся додому? 

— Мені здається, якби не син, то повернулися б. Попри те, що життя вдома сповнене ризиків, загроз. Херсон — місто «0», і цим усе сказано.

1. — Бачила Ваші дописи про ситуацію під час постійних атак агресора. Як ви дізнаєтеся про те, що там відбувається?

— Херсонці об’єднані в любові до міста. Вважаємо, що йому приділяється мало уваги, більше — на великі міста. Тому, зокрема через соцмережі, голосимо про ситуацію. Із перших вуст дізнаємося про жахи фронтового міста. 

1. — Як живеться нині у столиці? 

— Скрізь добре, а вдома краще. У мене період активізації у творчості. Не встигла адаптуватися, як вигадала проєкт «Музика єднає серця: Київ — Херсон», щоб об’єднати земляків, відчувати плече один одного. Зібрала музикантів Херсона, провели концерт для херсонців і киян. Це було неймовірно!

Активністю позбавляю себе можливості зануритися в смуту та розпач. І, звісно, допомагаю триматися людям, які мене оточують. А їх так багато… Хочеться всіх пригорнути, захистити та підтримати віру в краще!

1. Цінності тепер не матеріальні

2. — Що змінилося у Вашому житті після повномасштабного вторгнення, окрім місця проживання?

— Питання в саме серце...  Змінилося все! Ми почали цінувати кожну мить. Я й раніше не відкладала справи на завтра. Тепер у мене ідеї народжуються з величезною швидкістю й одразу їх реалізую.

Як і всі, хто має втрати у цій війні, ми не прив’язуємося до матеріального. Цінності повністю змінилися.

Для щастя тепер достатньо бачити перед собою щирі, добрі очі. Достатньо обіймів із людьми, яких нещодавно не знала… Достатньо, що рідні поруч — живі і цілі. Достатньо, що можу бути корисною. Достатньо, щоб мій колектив працював у задоволення і з позитивним результатом.

А найбільше бракує миру і відчуття щастя, на яке ми всі чекаємо з настанням Перемоги. Ми навіть не могли уявити, яким щасливим життям жили до війни…

1. — Творчі люди — захоплені ентузіасти, непосиди. Сім’я підтримує Ваш запал?

— Моя родина завжди поруч. Мені в цьому сенсі надзвичайно пощастило з чоловіком. Він — моя опора, підтримка. Знає, що я поруч, навіть, коли нікого, окрім своєї роботи, не помічаю.

У нас гарні умови проживання завдяки старшому сину, який завжди допомагає. Чоловік організовує простір (ремонт та інше), я створюю затишок та порядок. 

У молодшого сина — свої задачі. У столицю ми переїхали заради нього, йому 15 років, треба дбати про майбутнє. Коли потрапили до Києва, трохи засмутилися та розгубилися. Хотілося швиденько повернутися у Звягель. Ще більше кортить додому, але поки це неможливо. 

1. Рашисти б за таке розстріляли…

2. — Часто доводиться згадувати моторошні події в окупації?

— Якось на вулиці студенти подарували мені дві кульки — жовту і блакитну. Я стояла з ними, була така щаслива…  А потім миттєво це змінилося на страх і жах — уявила, що рашисти розстріляли б одразу. 

Або якось купила коробочку цукерок, їдучи на зустріч зі старшим сином після виїзду з окупації — подарункову, жовто-блакитну, з надписом «Слава Україні!» Купила, а вийти з магазина отак просто не змогла… Почала ховати під куртку, вона не поміщалася туди. Аж тут мозок включився: «Я ж в Україні». 

А скільки таких було випадків, якби хто знав. У банкоматі гроші зняти — диво, в АТБ зайти — диво, у «Єву» — теж. Крім того, стреси постійні далеко від дому... Слава Богу, усе позаду!

1. — Що допомагає жити без жалю за минулим і без злості на обставини?

— У мені живе безкінечна, велика любов до людей. Я її віддаю, бо відчуваю таке ж ставлення до себе. Мене дійсно оточують найкращі, світлі, добрі, професійні люди. 

Є різні обставини в житті, звісно, і на шляху можуть зустрітися різні особи... Але завжди можна знайти слова, які допоможуть порозумітися і залагодити всі питання. 

1. — Дякую Вам за розмову.

— І я дякую за увагу! Вважаю, що люди мають знати такі історії, бо з них складається історія країни.

Юлія КЛИМЧУК