У дитинстві йому ампутували пальці рук, і це стало початком спортивної кар’єри.

Житомирський борець Едуард Підкаура, наш земляк із Варварівки, у дитинстві пережив травму, внаслідок якої отримав серйозні опіки тіла й залишився без пальців на обох руках. Далі був довгий період лікування, операції, а ще більше випробувань у повсякденному житті чекало на нього потім. «Мій шлях для когось — приклад чи мотивація. Якщо я зміг, то і ви теж зможете», — каже 25-річний Едуард. Він став тренером, призером чемпіонатів України з бразильського джиу-джитсу, відкрив секцію спортивної реабілітації.

— Ти в попередніх інтерв’ю казав, що «не такий, як інші». Проте, під час війни людей із фізичними обмеженнями стає дедалі більше. Чи змінилося в цьому контексті твоє ставлення до травми?

— На жаль, не дуже змінилося, адже велика кількість людей з інвалідністю залишаються не соціалізованими. І не важливо, отримали вони травми під час війни чи ні. Мені часто задають питання: «Ти служив?» або «Ти звідти (тобто з війни)?» Від цього ще більш дискомфортно, аніж, коли прямо запитують, що зі мною сталося.

— Скільки часу минуло від того випадку?

— Мені було три роки, коли це сталося. У селі на полі спалювали льон, подув вітер і полум’я з вогню запалило мою куртку. Нікого поруч з дорослих не було. Я побіг додому, намагаючись зняти куртку, але був дуже малим і не зміг нічого зробити... Далі — лікарня, операції…

— Як травма вплинула на твоє життя, характер?

— З одного боку — позитивно, бо я став у житті прикладом для багатьох, зараз — ще й  для ветеранів війни, своїм прикладом надихаю не здаватися. А з іншого боку — негативно. Досі маю проблеми з працевлаштуванням, іноді відчуваю негативне ставлення до себе деяких людей. Були випадки, що коли дізнавалися про мою проблему, припиняли спілкування. 

У дитинстві був булінг із боку однолітків. На жаль, це — реалії життя, і вони трапляються не лише зі мною.  Добре розумію захисників та захисниць, які прийшли з війни понівеченими і відчувають на собі погляди через свої травми, бо наше суспільство досі не пристосоване до таких випадків. Тому багато хто не виходить із дому, замикається в собі, занурюється в депресію.

— Потрохи змінюються ці тенденції. Люди без кінцівок, на візках і протезах адаптовуються, живуть активно, не бажаючи відчувати себе фізично обмеженими. Чи не так?

— Не вони повинні адаптовуватися під соціум, а соціум — під них. На жаль, я підлаштовувався під соціум.

— Але ж впроваджують безбар’єрність, змінюють філософію. Ти це відчуваєш чи ні?

— Якщо чесно, значних змін не відчув. Можливо тому, що я — не ветеран війни, для них багато пільг тепер. В Україні коли щось впроваджують для  когось, то в інших забирають. Наприклад, я раніше міг безкоштовно лікувати зуби в державних стоматологічних клініках, а зараз це можливо лише для військових. І так сталося багато різних змін. З одного боку — добре, з іншого — ні.  Адже ми теж — особи з інвалідністю, і ми не зникли.

— Як з’явився спорт у твоєму житті? Які досягнення маєш? 

— Для мене спорт — це спосіб забути те, що обтяжує. Коли я тренуюся, то повністю поринаю в цей процес, отримую задоволення, відволікаюся.

Почав займатися в 7 класі. Підтягувався, ходив у тренажерний зал, займався змішаними єдиноборствами. У дитинстві я не був фізично сильним. Був худеньким, маленьким. Мене ображали однолітки. Але я довів їм, що можу більше. 

Маю багато досягнень у боротьбі, бочче, легкій атлетиці, бігу, стрибках, ММА, шахах та шашках. Здобув пурпуровий пояс. Не планую зупинятися.

Окрім спорту, не зміг поки себе застосувати ніде. Як показав мені час, не кожен поспішає взяти на роботу людину з фізичними обмеженнями.

— Що тобі найважче робити без пальців? Чому саме довелося навчитися за ці роки?

— Навіть не знаю, чого я не зміг би зробити. Не пам’ятаю, як це — мати пальці на руках. Усе, що я вмію, навчився робити без них… Так, є певні незручності, але усе, що мені потрібно для життєдіяльності, я роблю самостійно. Наприклад, можу чистити картоплю, прати, мити посуд, застеляти ліжко тощо. Риболовлею займаюся. Можу спокійно друкувати тексти. Також можу обслуговувати ПК, виконувати різні дрібні роботи. Одне слово, можу робити практично все.

— Що скажеш хлопцям-захисникам, які повернулися з фронту з втраченими кінцівками? 

— Якщо ви мали силу характеру та духу піти захищати й нищити окупантів, то ніколи не сумнівайтеся в собі та своїх можливостях. А якщо отримали серйозні травми, то пам’ятайте, що в кожних мінусах є свої плюси.

— Розкажи, які твої мрії?

— Мрій багато, деякі можна вирішити фінансово, деякі — ні. Найголовніша мрія кожного з нас — закінчення війни, не хочу втрачати своїх братів, друзів. 

Особиста мрія — зробити операцію, пов’язану з пластикою моєї шкіри та волосся, які в дитинстві постраждали через опіки тіла. Мрію також придбати квартиру, адже живу в орендованому будинку, а спорт поки не приносить достатніх коштів. Ну і, звісно, у планах презентувати свої спортивні уміння не тільки в Україні, а й на світових аренах з джиу-джитсу.

— Бачила в Інсті оголошення, що набираєш у Житомирі людей на тренування?

— Так, для усіх охочих наші двері відчинені. Неважливо, чи ти ветеран, чи особа з інвалідністю або здорова людина.

— У тебе є дівчина. Як вона ставиться до твого фізичного обмеження?

— На початку відносин були намагання з її боку мені допомогти на кожному кроці. Я пояснив, що не люблю, коли мене жаліють, і якщо мені буде потрібна допомога,  то скажу. Після таких діалогів було розставлено всі крапки. Зараз ми ніколи не обговорюємо ці питання. Мої друзі давно перестали вважати моє фізичне обмеження проблемою. Бувають гірші ситуації в житті. Я живий, можу жити повноцінно, беру участь у змаганнях, розвиваюся. 

— Твої суперники — це люди з інвалідністю?

— До 2022 року в мене були здорові суперники. З початком повномасштабного вторгнення, на жаль, почали повертатися хлопці з важкими пораненнями і травмами, у спорті вони також з’явилися. І так, тепер чимало з них — мої суперники на рингу.

— Наприклад, бачила в мережі твій бій із хлопцем без ніг. Розкажи про це.

— Це був чемпіонат України з пара-джитсу у столиці. Цей хлопець — хороша людина і крутий спортсмен, ветеран, громадський діяч. Він не повинен був зі мною боротися, бо в нас різні види ампутацій, але так звела нас доля. 

Україна зараз на новому етапі розвитку видів спорту для людей з інвалідністю, багато чого попереду. Тож я багато тренуюся і планую здобувати нові перемоги.

Юлія КЛИМЧУК