В ніч не на Івана Купайла

На околиці східної частини міста Н. є джерело.

Вода у ньому цілюща!

Принаймні, так кажуть мешканці того закутка.

Однак не тільки вони приходять сюди по воду, а приїжджають до цього цілющого джерела і жителі з інших районів міста.

Тому й черга тут частенько вишиковується чималенька. Часом доводиться годинами простояти, щоб водички цієї набрати.

Та одного разу коло цього джерела трапилася містична історія.

А трапилася вона із мешканцем вищезгаданого закутка Павлом Трясогузом.

Він також був завзятим «клієнтом» цього природного джерела. Однак дуже рідко йому щастило приходити по воду, і щоб там нікого не було. А так…

Буває, приїде якийсь дядько з баньками-каністрами загальним літражем на літрів під сто (а водичка повільно біжить цівочкою з-під землі), та поки оту тару наповнить…

Нерви не витримують. Черга починає густи. А хтось і скаже:

— Ну, людина без Бога в серці!

А хтось додасть:

— Треба норму встановити. П’ять літрів — в одні руки!

Та це ще що…

Постійним відвідувачем цього джерела є ще один такий собі дивачок. Коли він спускається згори до джерела, то спадає на думку, що то сунуть самі целофанові пакети (такі, як мішки), якими обвішаний цей цікавий. А в кожному пакеті-мішку — по п’ятнадцять-двадцять півторалітрових пластикових пляшок.

Коли підходить його черга, і коли він відкручує кожну пляшку, потім кожну споліскує, потім…

Тут уже в новій черзі, що зібралася, не тільки нерви здають — руки починають свербіти.

Отже, про Павла Трясогуза. Якось простоявши биту годину в черзі по воду, він спересердя плюнув і пішов додому. Дорогою сердито бурмотів уголос:

— Хоч уночі ходи по воду. — І загальмував на хвилю. — А що? Ідея!..

Ніч була тиха, місячна. Хоча в свої права вступила осінь, але ніч була по-літньому тепла. Пахло деревієм, полином, травами. На ставковому плесі, що поряд, відбивалася місячна стежечка.

Павло Трясогуз підставив каністрочку під цілющу джерельну цівку і почав чекати, поки наповниться ємкість.

Ах, яка Божественна тиша!

Аж раптом цю тишу, мов грім серед усипаного зорями неба, порушив притишено-улесливий жіночий голос:

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!..

Павлове серце тенькнуло і завмерло.

Відтак він мимоволі крутнувся на сто вісімдесят градусів.

Нікого!

Тільки з очерету долинув легенький плюскіт води.

І знову тремтливо-заворожуюче:

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!..

«Де я чув подібний сміх? — засвердлила думка в Павла. — Ага! Кіно… В якомусь кіно. Хай йому Грець!..»

Павло Трясогуз не тільки вірив в усілякі прикмети, а й в існування невидимої сили, котра, ніби-то, спокон віку, оточує людей.

Казала колись бабуся, що після півночі всяка нечисть з’являється. Особливо на свята…

— Ха-ха-ха!..

«Вона! Русалка!

Це ж вони на русалчині дні, говорила ще баба, і на Івана Купайла вилазять із річок і гасають пшеницями-житами, полюючи на молодих хлопців, щоби їх залоскотати і з собою затягти у воду, окаянні особи хвостаті! Але зараз же не Івана К… Ку… Та хтозна, тепер у атомний і радіаційний вік і не така мутанізація може статися».

А в очереті почувся ще й чоловічий голос.

«Русал! Як пить дать русал! Але баба про русалів нічого не говорила. Але тепер у атомний і радіаційний…»

А далі, тут у лісочку, що за ставом, біля скелі, затріщало гілляччя, а відтак басовито і лунко зареготало:

— Го-го-го-го-го!

«Це, мабуть, Той, що в скелі сидить, прокинувся. Бачиш, уся нечиста сила з нір своїх повилазила! Мабуть, русалка з Водяним шури-мури крутить?

Ні, вона тут, в очереті».

А в кінці ставу щось гучно гухнуло. Певне, це бешкетує Той що греблі рве!

І знову оте спокусливо-солоденьке:

— Ходи до нас, Павлику! Ха-ха-ха!..

І тут Павлик заіржав і жеребцем поскакав під гору, разом із тим думаючи, аби вслід за ним ще не кинулися настирливо-голосисті Потерчата.

А цівка все била і била з-під землі, розливаючись по каністрі…

…Після тієї некупальської ночі Павло Трясогуз більше не ризикував поночі ходити до джерела. Та й удень не насмілювався туди носа потикнути.

Аж через тривалий час усе ж насмілився піти по воду.

А як прийде, то все ходить і ходить повз очерет, напружено шукаючи сліди русалки і русала.

І так крок за кроком…

Аж тут раптом — дівочий сміх. Отой самий! І чоловічий!..

А ще за хвилю з очерета випливли… дівчина з довгим світлим волоссям і чорнявий хлопець. Вони весело пустували на воді.

Риб’ячих хвостів у них не було. Але Павло Трясогуз цього вже не бачив. Він, іржучи жеребцем, скакав під гору… «Хай йому грець, — думав він. — Краще з крана воду питиму».

Микола МАРУСЯК