«Мені треба правда!» — сестра військовослужбовця зі Звягеля переконана, що інформацію про її брата замовчують

«Доброго дня. Я звертаюся до вас із величезним проханням про допомогу та розголос. Мого брата, Віктора Островського, уродженця Звягеля, майже три роки тому взяли в полон. Два роки наша родина жила надією, тому що ми мали офіційний документ про те, що він перебуває в полоні. Ми чекали, вірили та боролися за його повернення», — написала «Звягель-інфо» сестра військовослужбовця Яна.

«Наприкінці травня минулого року з полону звільнилися троє військових, які були разом із ним. Вони стали свідками, як Вітю катували та вбили в полоні. Саме від них ми дізналися страшну правду, яку від нас приховувала невідомість протягом двох років.

Вже приблизно рік ми намагаємося добитися правди та справедливості. Ми написали десятки звернень і скарг, відкрито кримінальне провадження, є свідки, є їхні покази. Але нашу справу постійно затягують. Свідків досі не допитали в суді. Засідання переносяться.

Найболючіше те, що про Вітю досі ніде не згадали. Про нього не було жодної статті, жодної згадки в газетах чи медіа. Наче його історії не існує. А ми просто хочемо, щоб про нього почули, щоб його смерть у полоні не замовчували.

Просимо вас звернути увагу на цю ситуацію та допомогти висвітлити нашу історію. Для нас це вже не лише особистий біль, а боротьба за правду, пам’ять і справедливість», — йшлося в листі.

Нижче пропонуємо історію, яку розповіла Яна про свого брата. «Звягель-інфо» також отримав коментар щодо порушених питань у комунальному закладі «Ветеранський простір Звягеля» та поспілкувався з батьками Віктора.

1. «…Мого брата ніби просто стерли — так, наче його ніколи й не було»

— Окремо дуже хочу сказати не лише як сестра, а і як уродженка міста Звягеля: мій брат — герой нашого міста. Він із самого початку війни не ховався і не тікав. Як військовослужбовець, він сам узяв свій військовий квиток і пішов захищати нас усіх. Пішов воювати за Україну, за своє місто, за своїх людей.

І сьогодні мені боляче та незрозуміло, чому його історію ніби намагаються не помічати. Можливо, зараз комусь ця правда незручна чи невигідна, але є речі, які не можна замовчувати. Героїв не можна забувати. А мого брата ніби просто стерли — так, наче його ніколи й не було.

Наша сім’я дуже велика, у мами троє дітей, у нас багато друзів, знайомих і родичів. Ми знаємо пів міста, і для нас важливо лише одне — щоб про Вітю знали та пам’ятали. Щоб його історія не зникла в тиші.

Є ще один дуже важливий момент, про який не можна мовчати. У полон їх потрапило четверо. І саме Вітя врятував трьох інших. У них є сім’ї, дружини, діти. А у Віті не було ні дружини, ні дітей. Його сім’єю були ми — мама, сестри, рідні. І залишаємося досі.

Ті троє вижили та повернулися з полону завдяки Віті. Він пожертвував собою, щоб вони мали шанс повернутися додому до своїх дітей і близьких. Саме тому для нас він — справжній герой. І ми просто не маємо права дозволити, щоб про нього мовчали, — каже Яна.

1. Випускник школи №6

— Островський Віктор Валентинович народився 22 серпня 1986 року в місті Новоград-Волинський. Навчався у загальноосвітній школі №6 нашого міста. Далі вступив до професійно-технічного училища, яке закінчив у 2004 році, здобувши професію муляра.

28 липня 2016 року на підставі контракту був зарахований на військову службу до Збройних Сил України.

26 липня 2019 року демобілізований, у зв’язку із закінченням строку контракту.

Із 6 лютого 2017 року по 16 серпня 2017 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей, а також у забезпеченні її проведення та захисті незалежності України, за що був нагороджений відзнакою Президента України.

У період із 2016 по 2019 рік тричі був нагороджений відзнаками за службу.

18 березня 2022 року був знову прийнятий на військову службу до Збройних Сил України. Із початком повномасштабного вторгнення не ухилявся від служби, взяв військовий квиток і впевнено заявив про готовність служити, після чого самостійно звернувся до військкомату.

Ми з розумінням відреагували на його бажання та навіть підтримали, оскільки він уже мав досвід служби та перебування в зоні бойових дій.

13 серпня 2022 року був призначений кулеметником 3-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти військової частини А4020. З березня по 13 серпня 2022 року проходив навчання за спеціальністю кулеметника, після чого був зарахований на зазначену посаду.

Перша відпустка Віктора була восени 2022 року, тривала лише три дні. Друга його відпустка тривала близько десяти днів. Наприкінці лютого 2023 року він приїхав хворим із передової та перебував у лікарні 10 днів, після чого пройшов лікування і знову був відправлений на передову, — переповіла основні моменти біографії Віктора сестра Яна.

1. Останнє відео надіслав 23 червня 2023 року

— Телефонував він нечасто, іноді виходив на зв’язок кілька разів на тиждень.

За час служби розповідав про всі жахи війни: як бачив загиблих і поранених побратимів, сам витягував поранених. Також розповідав про нестачу боєприпасів і про те, що під час боїв вони неодноразово залишалися без них, через що часто дивом залишалися живими.

Розповідав про випадки, коли зранку він пив чай з однієї чашки з товаришем, а вже ввечері того не стало. Він ділився своїми емоціями, розчаруванням і тим, що бачив та переживав на війні.

Також розповідав, що одного разу вони думали, що вже не виживуть і загинуть на позиції, але їх виявили побратими неподалік, які за допомогою дрона змогли їх побачити і врятувати.

Окремо він згадував, що російські війська застосовували по їхніх позиціях фосфорні боєприпаси, через що небо «світилося» під час обстрілів. Він надсилав відео.

Взимку під час проходження служби під час переміщення до позиції вони переходили через озеро. У цей момент по них був здійснений мінометний обстріл, однак міни, впавши на лід, застрягали в ньому та не детонували.

Також розповідав, що на Святвечір їхню позицію обстрілювали з різних напрямків по колу, однак їх не зачепило.

Останнє відео він надіслав 23 червня. Після цього він ще розмовляв із мамою та бабусею — це був останній дзвінок і останній раз, коли його чули живим.

Він розповідав, що бій був дуже важким і страшним, що з них залишилося декілька живих. Він відстрілювався, перебуваючи на колінах, оскільки бій тривав майже добу. Коли закінчилися боєприпаси і підійшла підмога, вони були здивовані, що хтось узагалі залишився живим, — каже Яна і пересилає нам те саме останнє його відео.

1. Перша інформація — зник безвісти

— 2 липня 2023 року батьки отримали від територіального центру сповіщення про те, що їхній син Островський Віктор Валентинович зник безвісти в районі Діброви Сєвєродонецького району Луганської області.

Після цього з батьками зв’язався командир підрозділу (можливо, ротний або комбат) і повідомив, що група не повернулась із завдання. З його слів, ніхто з групи не вийшов на зв’язок. Також було сказано, що або вони загинули, або могли потрапити в полон.

Вся наша велика родина перебувала в сильному переживанні. Ми постійно моніторили російські телеграм-канали та інші можливі ресурси, переглядали фото полонених і загиблих, намагаючись знайти його серед живих.

Згодом я випадково натрапила на відео, де показували взятих у полон військових. На цьому відео я впізнала свого брата, він йшов своїми ногами, був живий і без поранень. Це стало підтвердженням, що він потрапив у полон. Ми раділи, що він живий і що у нас тепер є надія, що він повернеться з полону. Тільки мама плакала, материнське чуття не підвело, як виявилося.

Після цього батьки звернулися до територіального центру та показали їм відео полону, яке я знайшла в Інтернеті. 25.07 видано сповіщення, що їхній син, Островський Віктор Валентинович, під час виконання обов’язків військової служби потрапив у полон, — свою розповідь Яна супроводжує відео, де Віктора беруть у полон і додає, що на відео він — останній із чотирьох полонених.

1. «Трьох із його групи звільнили, однак вони не вийшли з нами на зв’язок»

— Відтоді минуло майже два роки надії та очікування. Два роки сподівань на те, що ми зможемо ще побачити Віктора, що він повернеться додому і ми зможемо його обійняти, поговорити з ним.

Майже два роки ми постійно моніторили всі обміни військовополоненими, переглядали списки полонених.

У травні ми побачили у списках звільнених прізвища військових, які були взяті разом із моїм братом. Троє з них були звільнені, однак вони не вийшли з нами на зв’язок, що викликало в нас велике занепокоєння.

Раніше ми самі вийшли на зв’язок з їхніми рідними, знайшовши їх за прізвищами в Інтернеті. Ми домовилися між собою: якщо когось із чотирьох полонених буде звільнено, ця людина обов’язково повідомляє інших родичів. Існувала взаємна домовленість: підтримувати зв’язок, і, в разі чогось, обов’язково повідомити інших.

Однак після звільнення трьох із тих, хто був на відео з Віктором, жоден із них так і не зв’язався з нами. Саме тоді почали виникати серйозні сумніви

Я та сестра Тетяна вирішили дати людям час на відновлення та відпочинок і не турбувати їх дзвінками.

Але 16 червня я зателефонувала сину одного зі звільнених військових. Спочатку зі мною відмовлялися розмовляти, пояснюючи, що батько не може говорити. Мені сказали, що передзвонять пізніше. Трохи пізніше, цього ж дня, він таки передзвонив (син полоненого) і повідомив, що спочатку не хотів говорити, але змушений сказати правду, що мого брата більше немає в живих.

1. «Все. Прийміть це і не потрібно нічого робити, бо ви нічого не доб’єтеся»

Так він сказав і що мав на увазі, я можу тільки здогадуватись.

А я відреагувала досить емоційно: що це ви говорите, він у нас по документах взагалі живий?!

Але він мене запевняв у тому, що нічого не потрібно робити і не потрібно кудись звертатись, просто прийняти факт смерті.

Ця звістка мене настільки шокувала, що я практично не могла говорити. Я сказала, що передам номер моєму рідному дядькові і він зараз зателефонує.

Після цього я попросила розповісти деталі. Мій дядько зв’язався з цією людиною і йому повідомили те саме, що і мені — що Віктора вбили ще в той день, коли їх оточили на позиції та взяли в полон.

1. «Начебто дали монету, і тільки у Віктора випала смерть…»

Мене турбувало лише одне питання: чому саме Віктор? Чому саме він? Їх було четверо, але вбили саме Віктора.

Відповіді, які ми отримували, були різні й суперечливі. Спочатку говорили одне, потім інше. Згодом з’явилася версія, що саме Віктор серед чотирьох активно відстрілювався з позиції, і тому його нібито й було вбито.

Пізніше прозвучала інша версія: що їм начебто дали монету, і тільки у Віктора випала смерть. Тобто, було кілька різних пояснень, але жодного чіткого й підтвердженого.

Я зателефонувала до іншого, до племінника звільненого з полону. Він також спочатку не хотів говорити, але згодом підтвердив, що знає обставини і сказав, що Віктора було вбито в полоні. Також він сказав, що нібито був запис бою з дрона, і за цими кадрами російські солдати побачили, що саме Віктор, за їхніми словами, знищив декілька російських військових — це типу була помста за них.

Він висловив свої співчуття та обмовився, що всі троє звільнені з полону зустрічалися, і що один із них сказав: як шкода, що зараз Віктора немає з ними.

А я запитала: якщо вони після звільнення встигли зустрітися, то чому з нами особисто не йдуть на контакт? Чому побратими не хочуть висловити співчуття рідним, чому взагалі уникають будь якого контакту?

Сказати, що ми були шоковані — це нічого не сказати. За майже два роки очікування на Віктора ми переглянули безліч обмінів військовополоненими, бачили багато інтерв’ю зі звільненими військовими, які відкрито розповідали про пережите та відповідали на запитання. Ми неодноразово бачили, як рідні зниклих безвісти чи полонених підходили до звільнених військовослужбовців, запитували, чи бачили вони їхніх близьких, чи знають щось про їхню долю і завжди отримували відповіді.

Тому така байдужість із боку звільнених військовослужбовців до нас і нашого горя стала для нас особливо незрозумілою.

Варто зазначити, що протягом року жоден зі звільнених із полону військових не погодився з нами поспілкуватися чи надати будь-які деталі особисто! Донині.

1. «Ми з сестрою зробимо все можливе, щоб дізнатися правду»

Після цих розмов ми з сестрою зрозуміли, що повинні зробити все можливе, аби дізнатися правду та з’ясувати обставини загибелі брата. Ми дали собі обіцянку: не зупинятися, і почали активно діяти, писати звернення, телефонувати.

Першим, до кого ми звернулися, був Координаційний штаб. Однак у відповідь нам повідомили, що брат значиться живим і знаходиться у полоні. Після цього я знову зателефонувала племіннику одного зі звільнених військових.

Я просила його про допомогу, пояснювала, що вони є нашою єдиною ниточкою надії та можуть допомогти встановити правду. Що нам потрібно тримати контакт. Я говорила, що нам дуже важлива їхня підтримка, адже саме вони є свідками подій і без їхніх свідчень нам буде надзвичайно важко довести обставини загибелі Віктора.

Він повідомив, що їм телефонували з Координаційного штабу, після чого, за його словами, їм рекомендували не спілкуватися з нами з цього приводу, також він сказав, що їм… надходили погрози. Після цієї розмови ми більше не телефонували, але і з нами також ніхто з них більше не зв’язувався.

Ми звернулися до слідчого. Слідчий відмовився відкривати кримінальне провадження. Ми з сестрою Тетяною продовжили писати скарги, звернення, — Яна надсилає скріни звернень до Офісу Генерального прокурора та відповіді на них.

І так ми продовжували писати звернення та шукати інформацію. Здавалося, що це триватиме нескінченно.

1. «Зрештою я вирішила подати скаргу до Офісу Президента щодо бездіяльності слідчого та інших структур»

Після цього реакція була досить швидкою. 15 вересня мені зателефонували з Офісу Президента і лише після цієї скарги зі мною зв’язався слідчий. Він написав на мою електронну пошту та попросив надати всю наявну у мене інформацію.

Ми надали слідчому відомості про трьох військовослужбовців, їхні контактні дані, місце проживання та іншу відому нам інформацію. На той момент ми вже зібрали про них усе, що могли.

Усі ці дані були передані слідчому, однак він був абсолютно не зацікавлений у тому, щоб активно займатися цією справою.

15 жовтня я подала ще одну скаргу на слідчого К. щодо неналежного ведення справи, свідків не допитували, відповіді я не отримувала, слідчий не виходив на зв’язок, і я фактично не мала жодної інформації про хід розслідування.

Після цього мені надійшла відповідь зі слідчого управління Луганської області, в якій повідомлялося, що мені надано контактний номер старшого слідчого-криміналіста в Луганській області Д. та рекомендовано звертатися безпосередньо до неї.

1. «Слідчий не повідомляв усіх важливих деталей»

Саме від Д. я дізналася деталі допиту свідків і те, що відбувалося в момент, коли їх взяли в полон. Слідчий К. не повідомляв усіх важливих деталей і фактично не озвучив ключові обставини.

Виявилося, що, зі слів свідків, один бачив, як Віктора виводили на розстріл, тягнули, і він кричав, а інший бачив його тіло без ознак життя з кульовим пораненням у голову. Тобто, свідки, які можуть підтвердити обставини, у нас є, але ця інформація не була належно акцентована слідчим К.

Він лише зазначав, що тіла немає і потрібно чекати, оскільки здано ДНК батьків, і, можливо, з часом будуть повернуті рештки, після чого можна буде звертатися до суду для встановлення факту загибелі.

Натомість Д. повідомила, що ми вже можемо звертатися до суду, оскільки існують свідчення очевидців, які бачили Віктора загиблим.

У зв’язку з цим виникає питання: чому саме наш слідчий не інформував нас належним чином і не надавав повної картини справи? І чому лише після подання скарги на нього від старшого слідчого-криміналіста ми змогли дізнатися ці важливі деталі?

24 листопада я зідзвонилася зі слідчим і ми домовилися, що до нього приїде наш батько, оскільки саме він є потерпілою стороною. Слідчий К. відмовлявся надавати мені будь-які матеріали справи, мотивуючи це тим, що я не є потерпілою стороною, а лише сестра. Я хотіла ознайомитися зі свідченнями свідків та всіма матеріалами, однак отримувала відмови.

Тому було вирішено, що мій батько поїде до Дніпра і особисто отримає всі матеріали справи на руки. 27 листопада мій батько прибув до слідчого К. у Дніпро. Першою реакцією слідчого було запитання, чому він приїхав і хто він взагалі такий. Це викликало обурення, враховуючи, що ми попередньо домовилися по зустріч.

Слідчий не поспішав надавати документи, посилаючись на різні причини, відсутність паперу, неможливість роздрукувати матеріали. Говорив, якщо вам потрібно щось зі справи, то телефонуйте.

Я знову звернулася до Д., старшої слідчої, і просила вплинути на К., щоб він роздрукував повністю всю справу.

Мій батько, який після операції та у супроводі родича, приїхав із Звягеля до Дніпра, змушений був чекати під кабінетом слідчого.

Після втручання Д. слідчий висловив невдоволення моїми зверненнями та скаргами. Після цього він усе ж надав матеріали справи, роздрукував, відсканував і передав батькові повну справу.

Таким чином лише після численних звернень і втручання старшого слідчого нам вдалося отримати доступ до матеріалів кримінального провадження.

1. «Обставини смерті брата у свідченнях відрізняються»

Прочитавши показання всіх трьох військовослужбовців щодо того, як вони потрапили в полон і що відбувалося під час, ми побачили, що обставини смерті мого брата в їхніх свідченнях відрізняються.

Із матеріалів кримінального провадження також стало відомо, що в останньому бою Віктора додали до цієї групи. Троє інших військовослужбовців уже були знайомі між собою та служили разом, тоді як Віктора вони фактично не знали або знали дуже поверхово.

Показання свідків відрізняються: в одному випадку йдеться про жеребкування, в іншому про те, що його просто обрали, ще в іншому — що його взяли і потягли на розстріл.

Під час подачі позову до суду у Звягелі ми зазначили, що необхідно ретельно дослідити обставини смерті та обов’язково допитати свідків у суді.

Але свідки навіть не були запрошені на засідання

А слідчі нам говорили, що свідків мають обов’язково викликати для уточнення їхніх показань і не явитися до суду є просто неможливим, потрібно мати вагому причину.

Питання досі залишається відкритим: чому свідчення такі різні, чому слідство не звернуло на це належної уваги і чому обставини не були з’ясовані повністю.

Моя думка, думка моєї сестри і батьків, сформована після розмов, перечитування матеріалів справи та аналізу свідчень. Ми вважаємо, що троє звільнених із полону військовослужбовців могли мати безпосередній вплив на рішення щодо Віктора.

На нашу думку, це не виглядає, як випадковий збіг обставин або ситуація з жеребкуванням. Ці троє були знайомі між собою ще до подій, служили разом.

У свідченнях також згадується фраза про те, що російський військовий сказав: «Когось із вас я вб’ю». Він сказав когось, він не сказав Віктора. І тим кимось став Віктор. Він не мав дружини та дітей, тоді як у інших були сім’ї.

Ми припускаємо, що саме через рішення групи, тобто трьох, міг бути визначений Віктор. Саме цим може пояснюватися їхня подальша поведінка, суперечливі свідчення та небажання виходити з нами на контакт, щоб просто висловити співчуття. Адже через те, що саме Віктора вбили, інші мали змогу повернутися до рідних.

Якщо ця версія відповідає дійсності, вона має бути ретельно перевірена в судовому порядку, а всі свідки допитані, навіть якщо їм складно говорити про ці події.

Для нас залишається відкритим питання справедливості та повного встановлення правди про те, що сталося з нашим Віктором.

Далі читайте тут.

https://zvyagel.com.ua/news/160113-lyubuv-futbol-geografiyu-istoriyu-i-rok-muzuku.html

Олег БРЮХАНОВ

Єгор ЦИМБАЛЮК

Фото й скріни надала родина Віктора Островського

Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації 
за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. 
Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди

Кількість переглядів 320

1 Коментар(і)