Любив футбол, географію, історію і рок-музику
- Наше місто
- 36
- коментар(і)
- 24-06-2026 10:51
Закінчення. Початок читайте тут.
— Як особистість Віктор був дуже доброзичливим і відкритим до людей. Хочеться окремо виділити веселу його вдачу. А його сміх, ох, це такий «заразний» сміх...
Він практично ніколи не відмовляв у допомозі, мав багато друзів і майже завжди проводив вільний час у компанії. До служби він часто зустрічався з друзями, оскільки любив спілкування і був дуже компанійською та веселою людиною.
Оскільки різниця у віці між нами невелика, півтора року, у молодості ми часто опинялися в одних і тих самих компаніях. Його всі дуже любили, і ніхто ніколи не говорив про нього нічого поганого. Він завжди жартував, міг придумати жарт на ходу, це йому дуже легко вдавалося, і це завжди було влучно.
Захоплювався футболом, завжди обговорював матчі і планував час так, щоб не пропустити футбол. Також дуже цікавився географією та історією, знав столиці всіх країн, що мене вражало. Любив перегляд фільмів різних жанрів, але найбільше комедії. З музики надавав перевагу року, коли працював або займався справами вдома чи на вулиці, завжди слухав рок-музику. Коли з’явилася інформація про полон і відео почало поширюватися в соціальних мережах, багато його друзів знайомих писали та телефонували, навіть ті, кого я особисто не знала. Вони знаходили мене за прізвищем, запитували, чи це мій брат, цікавилися про нього і підтримували нас. Всі, хто його знав, відгукувалися про нього тільки добре — як про веселу, добру і щиру людину, — розповіла про брата його сестра Яна.
«Моя думка: я б чекав до останнього!» —
так зазначив у розмові з нами директор комунального закладу «Ветеранський простір Звягеля» Олександр Мельников.
В установі запевняють, що всі родини військовослужбовців, які до них звертаються, отримують необхідну допомогу, консультації та підтримку. «Все, що від нас залежить і є в межах нашої компетенції, ми робимо. Навіть якщо родини зниклих безвісти/загиблих військовослужбовців поки до нас не зверталися, ми самі їх знаходимо й пропонуємо допомогу», — каже Олександр.
«Ми в курсі про ситуацію з Віктором Островським. Родина перебуває під супроводом. Ми їм надали всю необхідну допомогу, зокрема, щодо реєстрації в особистому кабінеті при Координаційному штабі, оформленні всіх необхідних довідок, пільг, листів, звернень. Все це зроблено. Але вплинути на суд ми не можемо», — пояснює директор «Ветеранського простору Звягеля».
До розмови приєднується мама звільненого з полону військовослужбовця Олександра Загрядка Надія Шевченко, працівниця «Ветеранського простору». Вона зазначила: «Щосуботи в Звягелі на площі Лесі Українки відбуваються акції на підтримку родин безвісти зниклих/полонених військовослужбовців. Ми пропонуємо на цих акціях родичам розповідати історії їхніх рідних, щоб не тільки вони, а й усі знали про життєвий і бойовий шлях героя».
У «Ветеранському просторі» зазначили, що на меморіалі «Крила надії», присвяченому зниклим безвісти Захисникам і Захисницям України, який відкрили у Звягелі 19 червня, буде розміщено жетон із прізвищем, ім’ям і світлиною Віктора Островського (розмова відбулася до відкриття меморіалу — прим. авт.).
Також тут додали: якщо є очевидні факти загибелі, але немає тіла, то звертатися до суду про визнання людини померлою родичі можуть через пів року; якщо ж немає даних, то через рік. Родина Віктора Островського, як зазначили у «Ветеранському просторі», вперше звернулася за супроводом 4 липня 2025 року, у березні 2026-го — звернулася до суду, і відтоді минуло три місяці — цього, кажуть, недостатньо, аби суд ухвалив рішення.
«Було два судових засідання. Свідків не було жодного», —
розповідає мама Віктора — Валентина. Показуючи рішення суду, яким відмовлено у визнанні сина загиблим у полоні, вона каже: «Нікого з трьох свідків не викликали. Чому вони не хочуть говорити — ось головне питання. Але ми будемо подавати апеляцію».
«Я поверну його додому!»
«Усі звільнені з полону дають покази в СБУ. Чому тоді в нашому випадку такі перешкоджання?» — долучається до розмови телефоном Яна: «За що тоді боровся мій брат, наш земляк? За що він загинув? Я і сестра не зупинимося, доки не доб’ємося правди! Я поверну його додому. Це — мій обов’язок, як сестри, бо він мені сниться…»
А мама Валентина пригнічена байдужістю, яку їхня родина відчуває від громади. «Ще у вересні 2022-го Вітя з нами зв’язався, щоб допомогли йому купити тепловізора. Сестра Таня відкрила збір. Зверталися до його друзів — ніхто нічого… Один друг, який зараз у Польщі, сказав, що «він і так допомагає армії». Але серед однокласників, сусідів вдалося назбирати половину суму, решту доклали з Вітіної зарплати», — каже мама й додає: «Як син був молодим, всі з ним спілкувалися, наша хата завжди була відкрита для його друзів, ми їм були раді. А досі ніхто не прийшов і не висловив співчуття… Така байдужість, вона настільки вбиває… Хоча б прийшли, поспівчували.
Коли він з нами ще виходив на відеозв’язок, ми йому показували кімнату, яку йому приготували, коли повернеться з війни. А він каже: звідсіля ще живим треба вийти… Обняти його хочу, поцілувати ті руки, які зброю ту важку тримали…»
Олег БРЮХАНОВ
Єгор ЦИМБАЛЮК
Фото й скріни надала родина Віктора Островського
Цей матеріал створено в межах проєкту
Інститутом масової інформації за підтримки
Міністерства закордонних справ Нідерландів.
Зміст публікації не відображає офіційну позицію
ІМІ та Королівства Нідерланди
Коментарі відсутні