Його величали похресником Лесі Українки

У свідомості багатьох поколінь ім’я Максима Рильського утвердилось як ім’я найвидатнішого поета України, поета-класика. За багатогранну творчість, сповнену трепетною любов’ю до всього прекрасного на землі — рідної України, всього світу, до людини, природи, краси, мистецтва, його називають Гранословом, Бояном, патріархом слова. Незрадливою любов’ю своєї поетичної душі, величезною ерудицією сповідував і оспівував вічні цінності, наповнював їх невичерпною любов’ю до всього прекрасного, благородного, до нового. «...В його поезії знайшов я хліб. І пахощі трояндового цвіту...».
А чому ж Максим Рильський — похресник Лесі Українки? Із великим задоволенням і пієтетом промовляю: першу збірку поета з романтичною назвою «На білих островах» (1910 р., йому було 15 років) встигла прочитати і привітати Леся Українка. Ми не маємо свідчення, яку оцінку дала поетеса. Але, думається, що вона звернула увагу на те, як вправно юнак володіє і віршем, і словом. Очевидно, Леся зрозуміла ліричного героя збірки, який спостерігає земне життя з білих островів-хмар. Із поезій постає безліч олюднених образів рідної природи, які так зрозумілі і близькі поетесі. «Люби природу не для себе, люби для неї. Вона — це мати. Будь же сином...».
«І щастя на душі, і тихий спокій,» — писав юний поет у вірші «Сільський сонет», який був надрукований у Літературно-науковому віснику у 1912 р. разом із «Лісовою піснею» смертельно хворої Лесі Українки. Отож, і цей вірш читала сама Леся. Мені чомусь це творче сусідство сприймається як пророчо-символічне. У поетичному слові юного поета вона відчула те, чим сама володіла і чим дорожила — поетичну музичність, яка йде від гострого і тонкого відчуття слова. Ніби недужа, але несхибна, рука Лесі Українки передає найдорожче — свою зброю, своє слово — в молоді, але дуже міцніючі, руки М.Рильського. Чоловік поетеси Климент Квітка у 1914 р. напише у спогадах, що вона «...пильно стежила за розвитком Максима Рильського, якого ніколи не бачила, але відносилась із ніжністю...».
Та й сам Рильський навіть із болем щиро зізнавався: «З Лесею Українкою я ніколи в житті не зустрічався. Але завжди глибоко шанував і любив її, як справді велику письменницю...» Якби не такі зізнання, то важко було б повірити, що їм так і не пощастило зустрітись. Із біографії Рильського дізнаємося, що виховувався в оточенні інтелігенції — Лисенків, Старицьких, Косачів, Ревуцьких, спочатку одержав домашню освіту (батько його був освіченою інтелігентною людиною, мав зв’язки з культурними діячами того часу; син виховувався під його наглядом, батько помер, коли синові було 8 років, але подбав про умови виховання сина), навчався в Київському університеті, жив певний час у родині М.В.Лисенка, а це було поблизу будинку, де жили Косачі. Саме тому в уяві постає, що зустріч їхня була б можлива, і домислюєш: яка б це була зустріч… Напевне, не потрібно домислювати про можливу зустріч, найважливіше те, що Рильський справдив надії своєї духовної літературної матері Лесі Українки. Його любов до Лесі Українки упродовж всього життя була діяльною і предметною.

У 1963 р. в Софії проходив V Міжнародний конгрес славістів. З ініціативи Максима Рильського на ньому було влаштовано спеціальний вечір пам’яті Лесі Українки. Блискучу промову про поетесу виголосив Максим Тадейович. Вчені-славісти його палко вітали, а зал скандував славу народові Лесі і Максима. Це було визнання і найбільша шана нашому народові. Мабуть, у ту мить на душі сивочолого поета вирували справжні патріотичні почуття, було щасливе відчуття про ту, Велику Українку, яка «віддала народові свій спів».
Так, великі поети — завжди сучасні. Про це слід пам’ятати і нині, щоб не розгубити духовних надбань народу. Високе поетичне слово Шевченка, Франка, Лесі Українки, Максима Рильського зміцнює дух громадян України, вони — найкоштовніші діаманти нашої культури. Без цих діамантів нашої духовної основи незалежна Україна не буде міцною.
М.Рильський багато сил, любові й енергії вкладав у видання Лесиних творів — і як упорядник, і як редактор. Своїм найвищим обов’язком вважав «...явити світові немеркнуче сяйво цього дару в усій красі і пишності.» Поет — один із найвидатніших в українській та світовій літературі майстер художнього перекладу. Він перекладав твори Лесі Українки російською, білоруською, болгарською, грузинською мовами. Про кого б не писав поет і про що б не розмірковував у численних літературних матеріалах — про народну пісню, про зв’язок людини з природою, про рідну мову, про мистецтво, — образ Лесі — мужній і ніжний, слово її, гнівне і лагідне, — було для нього високим авторитетом, рідко яка його стаття чи промова обходилась без посилань на Лесю. Він завжди розумів, що література, культура сильні своїми спадкоємними зв’язками. Завжди підтримував молодих поетів, і вони прислухалися до нього, їм імпонувала його енциклопедичність і всюдисущість, глибокі роздуми про мову, про любов до рідної культури, діяльна любов до наших світочів культури.
Творчість поета — багатогранна, але він завжди залишається ліриком. Він — із тих митців, які так глибоко поєднали природу і людину, так глибоко він знав, бачив найтонші нюанси такого єднання: природа — земля — люди — єдине ціле. Праця за покликом серця приносить моральне задоволення і щастя в житті, робить людину цілеспрямованою: «...Ми працю любимо, що в творчість перейшла. У щастя людського — два рівних крила: троянди й виноград, красиве і корисне».
А які глибокі роздуми залишив нащадкам невтомний трудівник пера, «...думка у рідній мові знаходить свою справжню кришталеву форму».
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову, політь бур’ян,
Чистіша від сльози вона хай буде!
Мову рідного народу сприймає з ніжністю і любов’ю, яка звучить як пісня океану: «Немає мудріших, ніж народ учителів. У нього кожне слово — це перлина, це праця, це натхнення, це людина».
Не міг поет не побувати на благословенній землі, яка дала світові генія. М. Рильський неодноразово відвідував малу батьківщину поетеси, схиляв голову, вшановуючи її пам’ять.
Чолом тобі, улюблена в народі!
Чолом і Вам, рідні Лесині земляки!
Максим Рильський йшов у житті та літературі своїми, «на все дивлюся власними очима.» Його шляхи були позначені і квітами, і тернами. Як Леся Українка, так і її похресник Максим Рильський, вірно служили рідному Українському народу, рідній Україні. Нехай і сьогодні люди повернуться обличчям один до одного, нехай своєю мудрістю звеличують себе і Україну, щоб кожен із нас прагнув перетворити нашу землю в прекрасне і затишне тепло під чистим небом. «Щоб земля була весела, як веселе птаство в лісі. Плоди пахучі зірвуть наші діти. Все тобі, моя Країно!», — цього прагнув поет.

МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ РИЛЬСЬКИЙ (1895-1964 р.р.) — поет, перекладач, фольклорист, мовознавець.
Народився 19 березня 1895 р. в Києві в родині етнографа Тадея Рильського.
Навчався у приватній гімназії Науменка в Києві.
1915-1918 р.р. — навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, згодом перевівся на історико-філологічний факультет Українського народного університету.
1919-1929 р.р. — працював учителем у селах. Критикував комуністичну дійсність, за що його арештували у 1931 р. і ув’язнили на 5 місяців. Після тюрми творчість зазнає змін, у збірці «Знак терезів» поет прославляє радянську владу. Відтоді творчість розділилася на дві течії — офіційну та лірично-філософську.
За роки війни талант ожив та забуяв патріотичними творами.
Помер 24 липня 1964 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.
Вірші: «Дощ», «Запахла осінь в’ялим тютюном...», «Солодкий світ!..», «Молюсь і вірю».
Збірки поезій: 1910 р. — «На білих островах»; 1918 р. — «Під осінніми зорями»; 1922 р. — «Синя далечінь»; 1925 р. — «Поеми»; 1925 р. — «Крізь бурю і сніг»; 1926 р. — «Тринадцята весна»; 1929 р. — «Гомін і відгомін»; 1927 р. — переклад поеми Міцкевича «Пан Тадеуш»; 1932 р. — «Знак терезів» (перша після ув’язнення); 1960 р. — «Троянди й виноград»; 1960 р. — «Далекі небосхили»; «Голосіївська осінь»; «Зимові записи».