ВОКЗАЛ ДЛЯ ДВОХ

Потяг їхав з Москви. В одному купе розлягався регіт, брязькали чарки. Пляшки, що спочатку ховалися під столом з метою конспірації, тепер красувалися в центрі столу. Горілка закінчилася, і учасники гулянки вирішували, кому з них іти до вагона-ресторану.
— Навіщо переплачувати? — Сабір подивився у вікно. — Зараз станція буде. На ній і затаримося. Я миттю в магазин злітаю.
— Діло кажеш! — Микита ляпнув нового друга по плечу. — І я з тобою!
Коли за вікном промигтів напис «Быхов», заробітчани вистрибнули на перон, кинулися до магазину.
Вони ще стояли біля прилавка, коли почули, як рушив потяг. Спринт по привокзальній площі результатів не дав.
— От лихо! — Сабір поставив сумку з купленим спиртним на асфальт.
— Добре, що хоч речі з собою прихопили, — похитав головою Микита. — Потупали, дружбан, до каси.
Дізнавшись, що наступний потяг буде лише вранці, заробітчани не дуже й хвилювалися. Придбавши квитки, вони влаштувалися на лавці парку й продовжили гулянку. «Культурне» дозвілля закінчилося прогулянкою містом і грою в місцевому комп’ютерному клубі. Друзі оплатили цілих шість годин комп’ютерних забав, але пішли раніше: захотілося випити. Сабір не помітив, як Микита сунув у сумку дешеві навушники.
На вокзалі у них перевірили документи, які були в повному порядку.
— А ти що, сидів? — поцікавився Сабір.
— Давно, коли був молодим і дурним.
Микита не став говорити про те, що мотав строки за крадіжку і нанесення важких тілесних ушкоджень зі смертельним кінцем свого приятеля.
Пиячили далі. Поповнити запаси горілки погодився Микита.
— А ти, Сабірушка, за сумками дивись.
Майже одразу, після того, як Микита пішов, до залу очікування стрімко ввійшли кілька дебелих підлітків і відразу направилися до Сабіра.
— Де навушники, дядя?
— Які ще навушники, хлопці? — вирячився Сабір.
Він хотів підвестися, але був притиснений до сидіння лисим бихівчанином, котрий передбачливо став у нього за спиною. Другий підліток відстібнув «блискавку» сумки і тицьнув навушники в обличчя Сабіру.
— Це що? Сперли і втекти хотіли? — рявкнув він. — А нам відповідати? Бомбіть його!..
Коли Сабір отямився від несподіваного нападу і вибіг на вулицю, то хлопаків і слід прохолов.
Микиту, котрий повернувся з горілкою, Сабір зустрів з похмурим поглядом.
— Що ж ти витворяєш, козел?
— Ти кого козлом обзиваєш? — напрягся колишній зек. — Знаєш, що за такі слова на «зоні» буває?
— Козел і є! — обурено продовжив Сабір. — Навушники вкрав, а мені за них пику намилили!
— Так тобі й треба, чурка невмитий!
Заробітчани зчепилися, забувши про дружбу. Почали гамселити один одного кулаками.
Свідків бійки не було, оскільки пізнім вечором потягів не передбачалося.
Микита вихопив з кишені ніж, яким нещодавно чикрижив ковбасу.
— Попишу, падло узбецьке!
Сабір у боргу не лишився. Обкладаючи Микиту лайкою на рідній мові, спробував вибити у нього зброю. Не вдалося. Зброєносець спритно вивернувся і по рукоятку всадив ніж у груди супротивнику.
Побачивши, що Сабір повалився на землю, Микита розгублено подивився навкруги, а відтак потягнув тіло у глиб парку.
Повертатися в колонію Микиті не хотілося. Випорожнивши Сабірові кишені, він постарався надати тілу мерця позу сплячого. Потім забрав його сумку і швидко закрокував уздовж залізничного насипу, подалі від вокзалу. Розраховував ховатися до ранку, а затим поїхати.
Після того, як виявили труп, опергрупа швидко склала словесний портрет супутника вбитого. Микиту знайшли за кілометр від вокзалу. Він мирно спав, підклавши під голову сумку.
Тепер Микита в очікуванні судового рішення своєї участі на нарах слідчого ізолятора.