«ЧУЖЕ СЕЛО — ТЕМНИЙ ЛІС»

Петру і Василю було майже по тридцять. Молоді чоловіки били байдики. Однак, часом, підробляли на металобрухті, який тягли з ферми чи людських дворів. «Зароблені» ж гроші пускали на оковиту. Одного разу з ними сталася історія, про яку очевидці навряд чи коли забудуть. Про неї і розповімо.
Отже, якось Петро, на природі, сказав Василеві:
— Друже, ідея є!
— Яка? — приятель на хвилю відволікся від «скатертини-самобранки», простеленої на зеленій траві.
— Знаю спосіб, як грошенят підзаробити.
— За-ро-би-и-ти? — протягнув, скривившись, Василь. — Робить я не хочу.
— Ну це, тіпа, не пупа рвати, — замислено відказав Петро. — Хоча, треба буде попотіти. Але шкурка варта вичинки. — Він наповнив чарки. — Давай, за нас!
— Давай.
Випили. Закусили хлібом та салом. Закурили.
Василь, прищурившись, спитав:
— То що там за ідея?
Пережувавши сало і поглипавши навколо, Петро впівголоса мовив:
— Я про живність.
— Ну?
— У селі її повно. Можна було б…
Василь напрягся.
— Ризиковано.
— А ми вночі. Тихенько.
— Знаєш, скільки глечик воду не носить, а все одно колись трісне.
— Ми акуратненько. Коней не гнатимемо.
— У дворах собак до біса.
— Не біда, щось придумаємо.
Василь резонно зауважив:
— Вовк, де живе, — не шкодить.
— Що, сіл навколо мало? — на те Петро.
Василь зліпив розумне обличчя і перефразував відомий вислів:
— Чуже село — темний ліс.
— Щось я не врубаюсь, — вирячив сірі очиська Петро.
Василь знов у філософію вдарився:
— А що тут врубатись? Інші села — невідома земля. Звідки нам знати, що в тих хлівах водиться?
— Ха! — ляснув долонями Петро. — Влаштуємо засідки. Вивчимо ландшафт, ситуацію.
— А куди м’ясо діватимемо?
— Це — не проблема! Скидатимемо ціну. Кожний візьме. Ну, трохи собі лишатимемо. На хавку. Ну що?
— Наливай.
— Наливаю!
Випили, закусили. Зібрали «скатертину-самобранку»…

Спочатку чолов’яги промишляли в сусідніх селах. То з ферми, то з людського обійстя теля або свиню потягнуть. Потім крадії перекинулися на рідні простори
Односельці здогадувалися, хто нишпорить по їхніх дворах, але по гарячому зловмисників упіймати не могли. Хитро вже ті діяли. Хіба що в полі люди знаходили облуплені шкіри, роги та ратиці від своїх тварин.
— От гаспиди! — лаялися справедливо місцеві жителі. — Все одно попадетеся!
Чоловіки почали влаштовувати засідки. Однак успіху вони не приносили. Живність пропадала і далі.
До справи підключилися і правоохоронці. Але і їм не одразу пощастило вийти на слід злодіїв.

— Ну що, Васю, бізнес рухається непогано, — попиваючи біля грубки дорогу горілку і наминаючи смачні страви, зауважив Петро.
Та Василеві від цього радісно не було.
— Треба на якийсь час лягти на дно, — сказав він. — Можуть вичислити. Менти селом гасають.
— Гасають, — зітхнув Петро. — Тоді місяць-два перечекаємо. А там…
— Що — там?
— На далекі села подамося.
Зітхнув і Василь.
— Одне шкода…
— Що саме?
— Канали збуту можемо втратити.
— То що пропонуєш.
— А що тут запропонуєш? Мусимо заникатися. А канали можна буде й відновити. Або знайти інші.
Проте не минуло і тижня, як одного вечора до Василя примчав Петро. Стоїть у дверях, важко дихає.
Василь не на жарт перелякався. Ледве вичавив:
— Що — попалися?!
— Та сплюнь ти! — Петрові і самому чомусь недобре зробилося. — Верзеш таке.
— А чого прилетів захеканий?
— Справа є.
— Яка?
— Той стариган, дід Карпо, що на хуторі, завтра буде льоху свою колоть.
— Ну то й що?
— Як що? Ми ж були її намітили.
— Домовлялися ж, що сидимо по норах. Поки все не затихне.
— Так, ніби, все тихо. Свиняку таку шкода. На центнера три потягне.
— Спробуй з такою впорайся.
— Впораємось. Кувалдою по голові — і не кувікне. Чого мовчиш, Васю?
— Думаю.
— Та що тут думати. Зробимо все так, наче льоха сама втекла. Дідуган і не заявить. Треба сьогодні вночі. Бо завтра буде пізно. А заробить на цьому можна непогані грошики.

Пішли після півночі. У Петра за пазухою — міцні мотузки, у Василя за спиною — мішок з кувалдою і добрячий тесак.
Минувши колишній колгоспний садок, Василь прошепотів:
— Як ми таку тушу до лісу дотягнемо?
Петро заспокоїв:
— Досить буде і до рівчака. Вода кров змиє, тельбухи і все таке інше в очереті заховаємо. Пізніше десь загребемо.
А ось і обійстя діда Карпа.
— Собака його ніби здох? — спитав Василь.
Петро усміхнувся:
— Сконав, доходяга! Ну, а тому стариганові навіщо така вгодована паця, га?
— Це саме і я думаю. Одинаком же, кажуть, живе.
— Нібито.
— Погано.
— Що — погано?
— Місяць зійшов.
— Не біда. Тут городи, не помітять.
— Ну все, тихо. Підходимо.
Зачувши кроки, льоха тихо зарохкала. Очевидно, подумала, що її господаря щось перемикнуло, і він ще раз приніс їй вечерю. Однак, на диво, це був не дід Карпо, а якісь два незнайомці. І що їм треба так пізно? І що то в них таке в руках? Наче не відро.
— Ну воно, Петю, і здоровенне! І чорне! Може, це дикий кабан?
— Навряд. Ікла були б. Ти гати, Васю, гати!
Вася замахнувся, хекнув і — промазав. Заточився і повалився просто на свиню. Та пронизливо завищала і винесла «кувалдобойця» надвір. Там скинула із себе й укусила за ногу.
Тепер заверещав Василь, прожогом вистрибнув на паркан і закляк, мов сова опівдні.
Петра льоха наздогнала за хлівом і гризнула за сідницю. Той несамовито заволав і зі словами «Точно дикий кабан!!!» почесав до садка, в якому було чимало дерев. Але за яким утікач не сховається, все здавалося, що його всюди видно. Тож, надійним порятунком була яблуня, на яку й видерся.
На шум з оселі вийшов дід Карпо і його внук Іван, котрий на вихідні приїхав з міста.
— Діду, — заблагав з паркану Василь. — Заберіть свого кабана.
— Заберу, заберу, — заусміхався дід Карпо. — Заберу, коли міліція приїде. Так що сидіть, голубчики.
Тієї ночі Петро з Василем уже додому не потрапили. А ось дід Карпо свою льоху вранці не заколов. Не може! Каже сусідам:
— Нехай садибу охороняє!
Ось така історія.