
«Я ГОРДЖУСЯ СВОЇМИ УЧНЯМИ, СЕРЕД ЯКИХ І ВОЛОДИМИР ЛИТВИН»
- Освіта
- 616
- коментар(і)
- 04-11-2011 18:16

Поважні літа, але коли спілкуєшся з цією людиною, то відразу помічаєш — скільки молодої енергії випромінює його душа, скільки ще ентузіазму та бажання бути потрібним людям, творити добро у його неспокійному серці. На таких літа неначе призупиняють свій хід, і тільки щедрий ужинок минулого є свідченням того, що пройдено немало.
Ми разом гортаємо родинні альбоми у його затишній невеликій квартирі, і очі вчителя світяться втіхою — скільки гарних учнів випустив у світ і якими людьми вони стали!
«А ось, впізнаєте цього хлопчину? Так це ж наш Володя Литвин! Нині — Голова Верховної Ради України! Простий хлопчик, з невеликого поліського села, з простої родини, а тепер займає одну з найвищих державних посад — мій учень! Це такий політик, така особистість, ким по праву можна пишатися»... А далі — спогади, і ми на якийсь час повертаємося знову у ті далекі роки, звідки все починалося:
— Андрію Васильовичу, а як ви стали вчителем, що вплинуло на ваш вибір?
— Мабуть, саме життя зробило за мене цей вибір. Бо у школі я мріяв бути військовим і відповідно вступив до Ленінградського вищого військово-інженерного училища. Однак, мене за станом здоров’я на півроку не комісували, дали відпустку, аби я пролікувався і повернувся в училище. Наприкінці 1951 року приїжджаю якраз на Новий рік у Новоград-Волинський і йду по вулиці до військкомату. Назустріч — директор третьої школи, що випустив мене у світ, — Постіженко Михайло Власович. Він поцікавився: «О, Гордійчук, чого ти тут ходиш, ти ж вчишся у Ленінграді?» Я пояснив йому, що півроку поправлятиму своє здоров’я, а тоді повернуся до вузу. «І що ж ти будеш робити цих півроку?» «Побуду вдома, корова, господарство». «Ні, дорогий мій, давай руку», — і веде мене прямо у відділ народної освіти. Заходить до завідуючого Скорохода Тодосія Олексійовича і каже: «Це — наш випускник, Андрій Гордійчук, кращий математик. Може, є школа, де немає математика, то ми направимо його учителем. Добре. І тут же, у цей день, пише наказ: призначити мене математиком у Романівську середню школу з 11 січня 1952 року.
Беру на другий день плетену корзину, кладу туди кусок сала, пирога — і вирушаю в Романівку. Зайшов у школу — кирзові чоботи, штани навипуск. Відразу — до директора, а тоді директором був Рябченко Іван Васильович. Він викликає вчительку: «Зоя Йосипівна, ось — на ваше місце». Вона глянула на мене критично — ще ж зовсім хлопчина! — але нічого не сказала, а лише показала, як план писати.
Пам’ятаю, як йду на урок, у п’ятий клас. Мені було трохи за двадцять, середня школа освіти, півроку військового училища. А радості, а гордості — вчитель! За якийсь час успішно здаю екзамени до педінституту. Мені дуже сподобалося у школі, якось відразу відчув, що це — моє! Але ж восени треба їхати назад в училище, а я вже оформився у педінститут. Довелося приймати радикальне рішення — йду у військкомат і кажу, що я не поїду.
Через п’ять років закінчив фізмат у Житомирському педінституті імені Франка.Відразу направляють мене на директора, відкривати школу у Слободі Романівській у 60-му році. На один рік я дав згоду, відкрив школу, яку з початкової роблю восьмирічкою. Тоді на моє прохання мене повернули у Романівку, вже заступником директора з виховної роботи. У 1976-му році призначають заввідділом освіти.
— Знаю, що ви не одне десятиріччя пропрацювали на цій посаді?
— Двадцять років два місяці і п’ятнадцять днів. Починали з будівництва шкіл. Бідний район, школи розвалені, але побудували ми тоді багато. І тепер я горджуся тим, що вдалося так багато зробити.
— Державними чи колгоспними коштами будувалися школи?
— Різними. І господарським способом і державними коштами. При мені побудували 21 школу, 35 дитсадочків.
— Андрію Васильовичу, ви не з тих людей, які йдуть на відпочинок і відгороджуються від минулого, навпаки — завжди тримаєте руку на пульсі життя. Маєте 55 років загального стажу роботи, майже 40 років були депутатом районної ради, членом виконкому. Маєте почесне звання Заслуженого вчителя України, відмінника освіти України і СРСР, нагороджені 4 орденами, 25 медалями, отримали більше ста грамот і подяк. Ваші діти — відомі і шановані люди, котрі також досягли неабияких життєвих висот. Нині вчителем в одній із кращих шкіл міста працює ваша дочка, Лілія Андріївна, а зять, Олександр Анатолійович, також вчитель — вже не один рік очолює районний відділ освіти і має гарні здобутки у своїй роботі. Тож ви можете об’єктивно порівняти — коли легше працювалося вчителеві — сьогодні чи тоді, за часів, про які ми щойно згадували?
— Відтоді, як я пішов з освіти, минуло майже п’ятнадцять років. Були свої моменти тоді і свої моменти сьогодні. Хочу сказати, що, напевне, тоді було працювати фінансово легше. Коли не вистачало фінансів, — я організував перший в області рахунок, куди колгоспи перераховували кошти на будівництво шкіл. Так, фінансово краще було, порівняно з іншими зарплатами, вчителі вважалися забезпеченими. На сьогодні вони бідні фінансово, зарплата дуже низька, хоча життя на місці не стоїть, з’являється багато нових технологій і можливостей, що їх ми не мали свого часу. А загалом вчительська робота — вона у всі часи не легка.
—Так, це — особливе покликання. Дозвольте привітати Вас із прекрасним ювілеєм і побажати міцного здоров’я, сили духу, життєвого натхнення і всіляких гараздів!
— Дякую!
Розмовляла Лариса ГЕМБАРСЬКА
Фото Віктора ТИМОЩУКА
Фото Віктора ТИМОЩУКА
Коментарі відсутні