«ДО ДУХОВНОЇ РАДОСТІ НАС ЗАКЛИКАЄ СВЯТЕ ПИСЬМО»

Біля Свято-Троїцького храму, що знаходиться майже на березі Случі, ­поблизу Житомирського мосту, відчувається якась особлива аура. Тут тебе неначе огортає особлива радість, зігріває душевне просвітлення, а все суєтне залишається десь там, за огорожею, далеко за стінами цієї величної будівлі. На подвір’ї завжди чисто і затишно, і навіть якщо немає служби Божої, все одно — то зграйка дітвори пробіжить, то просто хтось із прихожан чи перехожих завітає. Завітає, як до цілющого джерела, аби набратися душевної наснаги, отримати відповіді на ті чи інші питання свого життя.
Люди приходять до храму будь-якої пори, без остраху і вагань, бо знають, що їх тут радо зустрінуть, вислухають, порадять і допоможуть по можливості. Рік тому служити у храм прийшли священики досить молодого віку, який, однак, не став на заваді тому, що за якийсь короткий час всі вони заслужили щиру повагу від прихожан. І наша наступна розмова — із архієрейським намісником Свято-Троїцького храму, кандидатом богослов’я, отцем ­Валентином ­МОРОЗОМ:
— Отче Валентине, минув рік відтоді, як вас було призначено архієрейським намісником Свято-Троїцького кафедрального собору. За цей час тут відбулося чимало змін і цього важко не помітити. Цікаво було б дізнатися на початку нашої бесіди — як ви особисто стали священ­нослужителем, що привело вас на цей шлях? Можливо, у вашій родині були священики?
— Ні, у нашій родині священиків не було, але мої рідні — глибоко віруючі люди. Особливо вплинула на мій вибір бабуся, яка ще змалку водила мене до церкви, розповідала багато про віру, читала Святе Письмо.
У бабусі був особливий трепет до священнослужителів, і вона завжди мріяла, щоб я став священиком, але сама мене до цього не підштовхувала, не наполягала.
— Де проживали ваші рідні?
— Мої мама і бабуся родом з Рівненщини, бабуся народилися в селі поблизу Корця — Крилів. Саме там корені нашого роду. Після революції багато селян потерпали від гонінь, і це торкнулося моєї бабусі, яка пробула в концтаборі десять років. Вона, щойно вийшла заміж сімнадцятирічною дівчиною, молодята жили заможно, але їх «розкуркулили» і назвали ворогами народу. Чоловіка розстріляли. Після таборів бабуся повернулася і мешкала у Рівному, де вдруге вийшла заміж. З нашого села Крилів родом владика Феодосій, який був Полтавським архієреєм, митрополитом. Тож і в таборі, і після звільнення моя бабуся підтримувала духовний зв’язок з владикою Феодосієм. Згодом родина переселилася у Новоград-Волинський, на той час в сім’ї вже виховувалося дві доньки.
— То ви народилися і виросли вже в Новограді-Волинському?
— Так, навчався у сьомій школі. Я пам’ятаю, як ще змалку бабуся мені говорила: «Я завжди хотіла бачити тебе священнослужителем», але в мене особисто чіткий намір стати священиком з’явився вже в семінарії. Мені дуже допоміг отець Валерій, який на той час був настоятелем Свято-Троїцького храму, бо в нього був такий запал, особливий дар привертати до себе людей, приводити їх до віри. І цей духовний зв’язок з моїм духовним наставником отцем Валерієм допомагав мені і в школі навчатися легко. Ми познайомилися у 1993 році, мені саме минуло 13 років. Нас таких, юних, було чимало — ми із задоволенням допомагали в храмі, нас згуртовувала віра і наш духовний наставник.
— То ви, навчаючись у школі, задумувалися про те, щоб також стати священиком?
— У школі ще такого наміру не мав. Як і всі хлопці, у старших класах школи я мріяв про військову службу. Тож аж до самого закінчення школи наміру навчатися у семінарії у мене не було. Однак, на рік старші за нас хлопці — отець Димитрій та отець Павло — вступили до духовної семінарії, яка у 1989 році відновила своє існування, і ми їх запитували: «Як же там навчатися?» У відповідь почули: «Цікаво!» Тож ми вирішили вступити і подивитися, що ж там цікавого. Добре пам’ятаю, що моя бабуся була на сьомому небі від щастя, що я вирішив вступити до духовної семінарії, плакала від радості, дуже їй було це приємно.
— Отже, таким був перший крок. Як же ви сприймали навчання у семінарії — таки було цікаво?
— Саме в семінарії я серйозно почав знайомитися з церковним вченням. У нас були дуже достойні вчителі. Ті предмети, які викладалися у цьому навчальному закладі, особливо сприймалися нами, молодими юнаками, запам’ятовували все. Питань було багато, і ми на всі ці питання отримували відповідь. На жаль, зараз є така проблема, що питань у молоді багато, а отримати відповідь від священика не завжди є можливим. Просто так прийти в церковну школу, а у нас працює активно недільна школа і для дітей, і для дорослих, люди соромляться. Можуть відвідувати богослужіння, а навчатися — соромляться. Тож на першому році навчання, коли я зрештою отримав відповіді на найбільш важливі для мене питання, і виникло бажання присвятити своє життя Церкві. Після семінарії перший мій прихід був у с.Романівка. Після рукоположення мене відправили у кафедральний собор міста Житомира, звідки я після сороко­уста — сорока днів служіння — поїхав на самостійне служіння в Романівку.
— Мабуть, було бажання служити у храмі, де пройшло ваше дитинство і юність, де служив ваш духовний ­наставник?
— Так, я мріяв допомагати отцю Валерію служити, бо ті люди, які були поряд з ним, відчували, що йому потрібні, що можемо чимось допомогти, що від нас щось залежить. Він опікувався глобальними питаннями — будівництвом, бо собор будувався, а ми — молоді і, маючи певні початкові знання, спілкувалися з молоддю. Пам’ятаю, сектантів тоді багато приходило на бесіди. Ми зустрічалися в приміщенні недільної школи, хотілося поділитися своїми знаннями з кимось. І був позитивний результат — багато людей приходило в церкву і залишалося в ній. І досі вони, слава Богу, є прихожанами церкви.
Після двох років служби в Романівці мене направили в Свято-Троїцький храм до отця Валерія третім священиком. Так тривало близько року, після чого трапилася страшна аварія, в якій загинув отець Валерій разом з дружиною і отцем Павлом. Я єдиний тоді вижив, і був ще рік лікування, реабілітації, служба в різних храмах, і потім Владика благословив відбудовувати прихід, який вже був зареєстрований на папері — парафію Святих Царських мучеників і страстотерпців, у 2006 році. Це — мікрорайон «Дружби». Там прослужив кілька років.
17 березня виповнився рік, як мене призначили архієрейським намісником Свято-Троїцького кафедрального ­собору.
І коли прийшов у цей храм, то було таке відчуття, неначе додому повернувся. Адже саме сюди було вкладено все моє свідоме життя — з 13 років, всі молоді, дуже прогресивні і незабутні роки. Саме отець Валерій показав нам, що в Церкві перебувають справжні люди — цілісні. Мені дуже запам’ятався той факт, що перші речі, які привіз із собою в Новоград новопризначений настоятель отець Валерій — чітки і баян. Це викликало не просто здивування, а захоплення! Бо часто так буває, що людина в храмі — одна, а поза храмом — зовсім інша. Таке роздвоєння особистості можна спостерігати часто, а мій духовний наставник показав, що можна бути і в храмі, і поза храмом — справжнім християнином.
— Бути християнином, не ­цураючись життєвих радощів?
— Навпаки, він довів нам, що саме до духовної радості нас закликає ­Святе Письмо. Господь же сказав нам ­«непрестанно радуйтесь и за все ­благодарите Бога».
— Отче Валентине, коли рік тому ви прийшли в Свято-Троїцький храм намісником, то які першочергові ­завдання поставили перед собою?
— Згуртувати общину. Бо я помітив, що такої живої єдиної родини, яку я колись знав у храмі, вже не було. Відчувалося, що не було сприйняття храму людьми, як свого дому. Оскільки собор знаходиться в досить зручному місці для відвідування, то в ньому були люди, але помічалося, що храм не ставав для них рідним. Тому я поставив собі за мету, яку ще досі повною мірою не реалізував, — згуртувати общину.
Знаєте, проблема багатьох сучасних храмів, у тому числі й нашого, і тих, у яких я служив, що священики, піклуючись про відбудову приміщень, а це актуально після руйнації, зайняті будівництвом, господарськими питаннями і на спілкування з людьми виділяється недостатньо часу. Тому саме таке спілкування є пріоритетом в нашому служінні, і саме це я хочу бачити в своїх помічниках. Щоб люди відчували увагу і знали, що не підуть непоміченими.
— Отче Валентине, оскільки ми з вами зачепили питання будівництва храму, то дозвольте поцікавитись — що це за риштування навколо приміщення і на даху, які роботи ­мають виконуватись?
— На жаль, храм руйнується. Ми помітили, що потрібно реставрувати фасад — зібрали майстрів, обстежили, що саме маємо зробити з фасадом, як пофарбувати, де підправити. А потім я побачив, що всередині храму руйнуються фрески, ікони. Коли ми обстежили дах, то виявили, що він повністю непридатний для експлуатації. Тобто, практично всі куполи і все накриття протікає. І протікає так, що локальний ремонт не врятує. Потрібен капітальний ремонт — вже через те, що протікає дах, почала протікати стеля, через що відпадає штукатурка разом з дорогоцінним розписом.
— Мабуть, на капітальний ремонт потрібні чималі кошти?
— Нам порахували, що на це все потрібно 850 тисяч гривень. Занадто велика сума, щоб можна було зробити ремонт силами приходу. Намагаємося знайти благодійників, які могли б цьому посприяти. Звертаємося до земляків із проханням допомогти хоча б врятувати дах, щоб не руйнувалося далі. Своїми силами вже встановили риштування, яке також коштує дорого, робота специфічна, потрібні верхолази. Закупили вікна на центральний купол — будемо їх встановлювати. Одне вікно в дитячій кімнаті вже встановили. Придбали метал з ­покриттям нітриту натрію, «золотий», як кажуть, на купол дзвіниці.
— А що це за дитяча кімната?
— Це була одна з перших наших ідей — зробити у храмі кімнату, де батьки могли б залишити своїх дітей на час богослужіння. Якщо це маленькі діти, або ті, які перші кроки роблять у храмі і їм важко стояти всю службу, то ми ­облаштували для них таку кімнату. Там з дітьми займаються наші вихователі.
Взагалі, я надаю велике значення дисципліні під час богослужіння. Мені самому легко молитися, і люди це відчувають, коли всі, хто перебувають у храмі, стають учасниками богослужіння, а не метушаться по храму. Для тих, хто прагне особливого зосередження, ми запровадили нічні літургії, котрі відправляються один раз на місяць, в останню суботу місяця, з п’ятниці на суботу. Розклад богослужінь складається на місяць вперед і вивішений на стендах біля собору, а також на нашому сайті http://novograd.orthodox.ru.
— Кидається у вічі, що благоустрою двору біля храму теж приділяється увага і вже багато зроблено.
— Біля храму, під час його проектування, планувався цілий комплекс. Зараз маємо те, що маємо. Дуже добре, що звільнився ще один підхід, і ми облаштували центральний вхід до храму. Торік перед Великоднем ми поклали на цій ділянці новий асфальт, бо той, що був — вже псувався, встановили бордюри. Люди купили туї і висадиди в рамках акції нашого собору «Родинне дерево». Облагородили всі клумби, засіяна травичка, висаджено близько 600 кущів самшиту. Плануємо зробити все, що нам дозволять наші ресурси.
— Поряд з тим, наскільки мені відомо, священики не замикаються­ тільки на проблемах храму, а й активно­ «йдуть у люди»?
— Так, ми постійно відвідуємо Будинок дитини, де хрестимо і причащаємо діток, наші прихожани — їх хрещені батьки, які взяли на себе відповідальність опікуватися такими дітками, займаємося хворими на дитячий церебральний параліч, проводимо заняття з вихованцями школи-інтернату, опікуємося одинокими, людьми похилого віку і хворими, які потребують підтримки і допомоги, малозабезпеченими, котрі не можуть придбати собі харчі в достатній кількості. Ті пожертви, які приносять до храму, — йдуть на ці цілі.
— А якщо є такі одинокі і малозабезпечені, але не прихожани храму, то вони можуть розраховувати на вашу допомогу?
— Звичайно! Потрібно тільки звернутися за нашим телефоном: 2-41-81. Якщо телефон — на автовідповідачу, то залиште повідомлення, бо я часто у відрядженнях, але всі повідомлення прослуховую і реагую на всі прохання та звернення. Крім того, мій мобільний телефон: 098-830-00-77 — по ньому теж можна звертатися.