На Говерлу — з різних регіонів України

У ЧИСЛІ ІНШИХ ТУРИСТІВ НОВОГРАД-ВОЛИНЦІ ПІДКОРИЛИ НАЙВИЩУ ТОЧКУ КРАЇНИ У КАРПАТАХ
Є різні вершини у нашому житті. Для когось це — створення сім’ї, народження дітей, або ж — кар’єрний зріст, купівля житла чи автівки… У кожного — своя вершина, «взяв» її — і знову вперед, до нових здобутків. Звісно, бувають і падіння, й перевали, — без цього нікуди. Натомість, коли у твоєму житті трапляється подолання вершини у буквальному сенсі, — це незрівнянні відчуття. Тим паче, коли мова йде про Говерлу, найвищу точку України, заввишки 2061 м над рівнем моря. Днями у живописних горах з екскурсією побували новоград-волинці, котрі знайшли час і можливість вирватися зі звичного життя на лоно живописної карпатської природи, отримавши від цього безліч незабутніх вражень.
Підкорення Говерли стало для нашої групи неперевершеним етапом цікавої чотириденної екскурсії Карпатами. Ми побували не лише на Говерлі, а й у Яремчому, Буковелі та Ворохті. Але, без сумніву, саме подорож на Говерлу залишила по собі багато емоцій. Коли земляки запевнили, що чекатимуть від мене, як від журналіста, статтю про нашу поїздку у «Звягелі», то спочатку я віджартувалася: «Вибачайте, але цього разу я відпочиваю, тому ані слова про роботу». Втім, декому навіть на висоті не давали відпочити телефонні дзвінки — принаймні там, де мобільний зв’язок був більш-менш доступним. Особливо ж кумедно було чути реакцію людей, котрі до нас таки додзвонювалися, і на своє запитання «Ти де?», у відповідь чули напівфантастичне: «Я — на Говерлі!».
— Я ніколи не думав, що буду приймати замовлення по роботі з… Говерли», — вже потім сміявся тернополянин Віктор, котрий також подорожував з нами. Він же зізнався, що коли після нашого, нехай аматорського (бо вперше!) трьохгодинного сходження на Говерлу, ми таки видерлися на гору, подумав тоді: «Це ж треба — стільки ненормальних відчайдух зібралося в одному місці!».
Екскурсовод Олег, згодом привітавши нас з успішним сходженням, зауважив: «Не усім вдається піднятися на Говерлу, подолавши дистанцію у 4,3 км. Саме цією, більш пологою, стежкою вгору піднімається більшість туристів. Інша стежка — крутіша, довжиною 3,7 км. На обох маршрутах, навіть у здорових людей, іноді стаються непередбачувані проблеми зі здоров’ям, через які доводиться сходити з дистанції. Тому нечасто мені зустрічаються такі групи, як ваша — коли усі, як один, попри складнощі на шляху, дісталися найвищої точки України. З чим вас і вітаю!».
Чому я таки вирішила написати про наше сходження? Адже когось цим не здивуєш зовсім — нині багато хто подорожує, піднімається в гори й за межами України, відпочиваючи на відомих гірськолижних курортах. А написати про Говерлу вирішила все ж таки тому, що на жодній іншій вершині не відчуєш такого символічного національного піднесення, як тут.
Дивлячись на людей різного віку, котрі піднімаються вгору групами із жовто-блакитними стрічками і національними прапорами, розумієш, що українці — сильні незламною любов’ю до свого, рідного. Такого розмаїття жовтої блакиті, вже на самому верху, ніхто з нас не очікував побачити, тому це стало найбільш приємною несподіванкою.
У різні роки прапори і стрічки сюди, на найвищу гору України, принесли різні люди. Уся ця атрибутика зберігається там і досі — попри пронизливий вітер, дощові зливи з градом, сніг і кригу. Щоправда, час добряче потріпав прапори, але на це звертаєш увагу лише тоді, коли вже вдома переглядаєш фотографії. А там, на Говерлі, у якийсь момент мені спало на думку, що отак і українці протистоять різним історичним подіям-випробуванням. І так само стійко усе це витримують, долають. Звісно, не без гірких втрат…
Якщо не зупинятися на неймовірній красі гірської карпатської природи, то найбільше мені запам’яталися добрі, хоч і втомлені, усмішки людей-мандрівників. То тут, то там люди зупиняються, сідають обабіч стежки, щоб перевести дух. Кожного разу вставати дедалі важче, але про це забуваєш, коли бачиш на обрії кінцеву мету — верхівку гори. Дехто йде сім’ями, інші — дружніми компаніями, ще хтось, як ми — групою туристів, які потоваришували вже у дорозі. Там, на вузькій стежці, поміж безкрайніх гір, можна багато про що поговорити, багато чого переосмислити.
На одному з перевалів ми побачили кремезного молодого хлопця у вишиванці, а поруч із ним — його друга, котрий тримав у руках український прапор. Подумала: «І як тому хлопцеві ще вистачає сил тягнути такий величезний прапор?» Адже вгору і без того доводиться підійматися не з порожніми руками — нести воду, щоб вгамувати спрагу на довгій дистанції, і теплі речі, щоб не змерзнути…
Коли ми запитали, звідки ті хлопці та їх група, вони усміхнулися: «Ми — з Харкова, і з нами є ще люди з Миколаєва…» Після цієї відповіді я зрозуміла: правда — ось у таких моментах, а не у випусках новин. І хто там нам розповідає про різність регіонів України, про нашу непримиренність, бандерівців і фашистів? Тим, хто сумнівається, що в Україні живуть українці, я би рекомендувала путівки на Говерлу — нехай відчують дух людей, вільних від стереотипів і маніпуляцій, що виливають на нас із «зомбоящика».
Найменшим учасником нашої гірської експедиції був білявий Ярославчик, котрому ще нема й п’яти років. Цікаво, що найповажніший учасник — теж з цієї сім’ї. Це бабуся хлопчика Ярослава, котрій скоро 60! Ці двоє стали нашими неофіційними героями. Ми їх так і охрестили за витримку і силу. Саме з них брали приклад, коли здавалося, що вже немає сили йти вперед. Загалом того дня ми подолали у горах майже 8 кілометрів. Побиті коліна, крепатура, обвітрені обличчя і губи — усе це відійшло на другий план.
Зате тепер у кожного, хто підкорив Говерлу, з’явилося тверде переконання: людина, яка опинилася на вершині гори, — не впала туди із неба. Так само, погодьтеся, і в житті. Аби досягнути чогось, треба йти, збивати ноги, витрачати сили, але йти. Навіть коли так важко, як сьогодні усій Україні… Будьте сильними і вірте, що разом ми — сильніші! Варто було дістатися вершини Говерли, щоб зрозуміти істину: дуже багато людей в Україні вірять у свою країну та краще майбутнє для неї, попри усе.