Лялькова феєрія Наталії Ковнацької

У ВЛАСНОМУ БУДИНКУ МАЙСТРИНЯ СТВОРИЛА «МУЗЕЙ ЛЯЛЬОК»
Хтось вважає рукоділля непотрібною справою, а хтось бачить у цьому неосяжний всесвіт. Майстриня Наталя Ковнацька належить до тих людей, котрим нецікаво жити у світі, в якому немає див. Тож дивом для неї стала власна творчість — створення ляльок, які мають вражаючу схожість із людьми. Нині у будинку Наталі утворився справжній музей — сотні експонатів живуть тут своїм дивакуватим життям, не дають подорослішати ані своїй власниці, ані відвідувачам. Кажуть, якби не ляльки, то діти були би схожими на дорослих. Не бажає бути повністю схожою на доросле покоління і майстриня Наталя Ковнацька. Мабуть тому, вона виглядає значно молодшою за свої роки, власне дитинство і юність згадує, як надзвичайно теплі, активні й цікаві роки життя. А найкращі моменти зберігає у ляльках…
Свою оселю Наталя так і називає «Музей ляльок». При вході повідомлення: «Музей працює без вихідних». Є тут майстерня з пошиття ляльок, за виставкові зали слугують кімнати, в яких від звичних залишилося мало — кожна деталь тут привертає увагу, доповнює загальну картину, подекуди заворожує, змушує замислитися…
Свій музей господиня невипадково порівнює з машиною часу: побачення офіцера із юною красунею на кованій лавці переносить нас у післявоєнний час минулого століття. Поруч, на возі, що їде з фронту, медсестра надає першу медичну допомогу пораненому бійцю. Трохи обабіч, під стінкою, загін кумедних піонерів крокує «вперед, у світле майбутнє». Усі герої, наче живі люди, у кожного — власна історія. Настільки реальними їх робить автентичність вигляду — одяг, атрибути, деталі образів — усе відповідно до вимог зображеного часу.
— Пані Наталя, виходить, що ви у дитинстві не награлися ляльками? — запитую автора.
— Навіть дуже награлася, — сміючись, відповідає майстриня. — Я була у сім’ї єдиною донькою і єдиною племінницею у родині, тому усі мене буквально задарювали ляльками, потім носила їх у Будинок дитини, дарувала. Дитинство запам’яталося надзвичайно активним — жовтенята, піонери, збір макулатури, є що згадати. Ось і захотілося усе це продовжити у ляльковій творчості. А далі — пішло-поїхало…
Пішло-поїхало не на жарт завзято, плідно. Усі ляльки — різні, жодна не повторюється. Кожна одягнена не просто у якесь вбрання — найменша деталь продумана до дрібниць, наче працював над створенням колекції справжній дизайнер. І якщо придбати одяг для дитини чи дорослого — звична справа, то знайти у сучасному світі деталі образу для зменшених людських копій, часто — раритетні, — значно важче. Наталю це анітрохи не зупиняє, навіть, додає запалу.
— Головне у магазині поменше бачити красивих матерій чи аксесуарів, бо чим більше знайду — тим більше нових ляльок змайструю! — заходиться від щирого сміху і свого захоплення майстриня. — Уявіть: заходжу у магазин, на очі потрапляє якась деталь — і одразу в уяві виринає образ ляльки. Потім, крок за кроком, починаю її збирати, наче конструктор. Побачила, наприклад, маленькі чорні чобітки — в уяві постав образ військового. Купила чоботи — зробила. Побачила м’яку іграшку — кролика, і новий сюжет: дівчата-школярки розмовляють після школи — одна з портфеликом, інша з кроликом у руках.
Піонерів Наталя «наштампувала» на згадку про дитинство: вони вийшли якимись особливо усміхненими, радісними. В окулярах, на велосипедах, ще й з барабаном! Барабан, до речі, — то… пофарбована банка з-під кави.
Коли творчість дорослої доньки стала набирати обертів, мама запитала: «Наталю, сподіваюся, загін піонерів у нас не збільшуватиметься?!» Очевидно, занепокоїлася, бо інакше домочадцям залишатиметься дедалі менше життєвого простору у будинку. Звісно, то був жарт. Ляльки ж у цьому будинку і справді користуються неабияким авторитетом.
— Я їх дуже люблю, — пояснює майстриня. — Кожна лялька має власну енергетику, виконує свою місію зі створення добра і злагоди. Військова тематика — данина дідусям та бабусям, які воювали. Мій дід Федір Мальков — почесний громадянин міста, звільняв Новоград від окупації. Його історію я зібрала та узагальнила в окремому альбомі, є там і дідусеві спогади про звільнення міста.
Є у колекції українські обереги — ляльки-мотанки. Щойно переступаєш поріг, тебе зустрічає українська родина від батька до сина, ще й свати з хлібом-сіллю!
У окремій шафі — колекція ляльок, що презентують народи світу. Кого тут тільки немає: японці, шотландці, якути, туркмени, індіанці, араби… Костюми виготовлені з урахуванням національних традицій. Таким чином, зізнається Наталя, вона намагалася здійснити свою давню мрію — про подорожі у далекі країни.
Були часи, коли майстриня з успіхом продавала свої ексклюзивні вироби, організовуючи виставки під час «Лесиних джерел». Проте творчим людям, з різних причин, іноді важко продавати свою творчість, далеко не усі знаходять себе у цій справі. Не уміє шити на «конвеєр» і Наталя, тому останніми роками більше працює для душі, не має бажання змагатися з китайським «ширпотребом».
Бо ж вартість власноруч виготовлених ляльок — не з дешевих. Одна лише фурнітура чого варта, якщо взяти до уваги, що гудзики на військову форму фронтовиків Наталя купувала в антикварному магазині. Хоча туристи та й українці, залюбки купують обереги-мотанки.
Цікаво, що за фахом майстриня — зубний лікар. Свого часу долю поєднала теж зі стоматологом, він став батьком двох їх спільних синів.
Стаючи під час журналістської роботи свідком різних доль, з подивом для себе помітила, що творчість — це здебільшого наслідок якихось душевних переживань, пошук себе, спосіб запов-
нити порожнечу.
У житті Наталі теж був непростий період, коли вона пережила життєву драму. Її шлюб закінчився розлученням, потрібно було самотужки виховувати синів, доглядати за приватним будинком, наводити лад навколо: «Завжди дивувалася, де беруть фантазію ті, хто вигадує серіали, а у підсумку моє життя склалося, як серіал».
З того часу минуло вже десять років, багато чого у житті жінки змінилося. Сини дорослішають, старший — закінчує здобувати фах стоматолога, як у батьків, менший — навчається у шостому класі.
Перед інтерв’ю, по телефону, Наталя сказала, що розповісти їй про себе є багато чого. І не лише про ляльок. Як виявилося, вона — старанний архіваріус свого життя. Вірші, проза, враження про мандрівки, захоплення книгами, розповідь про паломницькі подорожі до православних святинь, цікаві факти про українські міста, оригінальні пам’ятники — кожній темі Наталя присвятила окремий альбом. Зібрала багато інформації, фото, філософських роздумів. Слушно зауважує, що по кожній могла би захищати дисертацію:
— Життя наше непросте, іноді ми втрачаємо орієнтири. Свого часу довелося навчатися у релігійних людей милосердю, співчуттю, душевному спокою.
У окремому альбомі — відгуки відвідувачів її власного музею. Кожна сторінка заламінована, оформлена зі смаком, якоюсь незримою любов’ю до зробленого. Відчувається любов і до старовинного, вишуканого. Ніби одна з героїнь класики зійшла зі сторінок якоїсь книги — таке враження про Наталю. Цікава, непроста особистість, котра не завжди вписується у нинішнє прагматичне життя. Тому, напевно, довелося тендітну душу «вживлювати» у рукоділля.
— Коли був Майдан — я дуже загорілася, — розповідає епізод з життя. — Тоді патріотизм охопив і мене, як багато хто з українців, повірила у зміни на краще. Стала досліджувати свій родовід, дізналася багато цікавого. Згодом побачила, що у країні нічого не змінюється. Повернулася до своєї російської розмовної, ще більше занурилася у творчість.
Хоч і розмовляє Наталя російською, але на її подвір’ї усе оформлено в українському стилі: альтанка зі старовинними побутовими речами, глечиками, поруч — млин, козаки. Камінці звідусіль поприносили на подвір’я друзі — так у ландшафтному дизайні виникли альпійські гірки, розарій, гойдалки під ліхтарями. Є тут і «мішок з побажаннями» для гостей, і «дерево друзів», де кожен зав’язує стрічку на згадку про себе. Здавалося б, просто, а скільки душі у цьому, що може зрозуміти лише людина зі схожими поглядами на життя. Саме таких людей Наталя й запрошує на відвідини у свій музей.
Зовсім скоро має відбутися перша виставка майстрині-лялькарки у Музеї Косачів. Тож бажаємо успішної презентації й нових творчих злетів!