Слово про Олену Пчілку

До 150-річчя від дня народження Лесі Українки, який відзначатимемо 25 лютого 2021 року, Музей родини Косачів продовжує цикл статей про унікальну українську родину, їх друзів та однодумців.
29 червня виповнюється 171 рік від дня народження геніальної жінки, яка все життя присвятила справi розвитку української культури, невтомно i самовiддано працювала в iм’я відродження української нацiї. Ім’я цієї видатної особи — Ольга Петрівна Драгоманова-Косач. Псевдонім, який собі обрала і під яким найчастіше друкувалася, — Олена Пчілка.
Її багатогранна діяльність — помітне явище в історії українського культурного та громадського життя. Олена Пчілка відома як письменниця, перекладачка, етнограф, фольклорист, перша жінка-журналіст, видавець, академік, палка патріотка своєї Батьківщини. Згадаймо й те, що вона подарувала світові славетну Лесю Українку.
Ольга Драгоманова народилася 29 червня (н.ст.) 1849 року на Полтавщині, у невеличкому повітовому містечку Гадячі, у родині нащадка козацької старшини, дворянина, поміщика середньої руки Петра Якимовича Драгоманова. Батько майбутньої письменницi був людиною освіченою, здобув вищу юридичну освіту в Санкт-Петербурзі. Однак захоплювався лiтературою: писав вiршi та новели, цікавився етнографією. Яскравим представником Драгоманівського роду є старший брат Олени Пчілки — Михайло Драгоманов, який став одним iз найвидатнiших інтелектуалів своєї доби, ученим, ліберальним мислителем, котрий надовго визначив розвиток української політичної думки; історик, публіцист, лiтературознавець, громадський діяч.
У своєму «Автобіографічному нарисі» Ольга Петрівна писала: «Дитячі літа нам минали дуже втішно. Жили ми в дуже близькім оточенні нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людності… Можна сказати, що українська течiя оточувала нас могутньо… Отже, українська пісня (а мама мала гарний голос, було, шиє і все співає), казка, приказка, народна обрядність і примовляння цілком, на мою думку, окрема царина народної словесності… То все з перших часів нашої свідомості дитячої було нашим поживком. Чи ж можна було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?» Саме вiд матері Ольга черпала любов до народної творчості — пісень, приказок, до народних традицій, до рідної мови.
Перші ази освіти здобула вдома під керівництвом батька. У тій же «Автобіографії» Ольга Петрівна згадує: «Учив нас грамоти і всієї взагалі початкової книжкової «премудрости» наш батько. Він же дбав про те, щоб ми змалку пізнавалися з найкращими авторами: давав нам Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, вчили багато віршів напам’ять. Батько розвивав інтелектуальні інтереси. Поза оточенням етнографічним, у хаті нашій трималася атмосфера інтелігентності: батько до кінця свого життя виписував собі газету, журнали, альманахи, в яких навіть друкував свої оповідання».
Ольга Драгоманова навчалася в Київському зразковому пансiонi шляхетних дiвчат панi Агати Нельговської, де здобула грунтовні знання з лiтератури, математики, географії, історії; оволоділа французькою, німецькою мовами, навчалася музицi, танцям, малюванню. У Києвi Ольга долучилася до братового товариства, до кола київської «Громади», де знайомиться з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким, Володимиром Антоновичем, Петром Косачем, майбутнім її чоловiком. I тут вплив брата Михайла Драгоманова на свою молодшу сестру, на становлення її як письменницi — незаперечний. «Коли б не він, усе життя моє минуло б зовсім по-iншому, зiйшло б зовсiм на iнший шлях», — з великою любов’ю згадувала його Олена Пчiлка.
У 1868 роцi Петро Антонович Косач бере шлюб з Ольгою Драгомановою. Жили вони в Новоградi-Волинському (Звягелi), Луцьку, Колодяжному, Києві. I cкрiзь Косачi ставали культурним осередком тамтешніх громад. А Звягель освятив молоду, гарну, розумну панi Косачiвну на письменство i громадську діяльність. Зі спогадів Ольги Петрівни: «Вся ця країна, а особливо той куточок — Звягельщина, просто зачарували мене… з першого ознайомлення зі Звягельщиною виявилась для мене глибока властивість її: мова волиняків здалась мені розкішною, чарівною. Дещо й інше з волинського побуту живило те моє захоплення етнографа. Між іншим — вишивка. Це був для мене непочатий край. Дивно сказати тепер, що з цього захоплення орнаментикою волинською вийшла моя перша наукова робота».
До того часу, як Ольга Драгоманова-Косач поселилася на Волині, вона добре знала побут та етнографію своєї рідної Полтавщини. А тут, у Звягелi, у навколишніх селах, вона поринула в стихію самобутньої народної творчості Волинського Полiсся, закохалась у цей край усім серцем.
Чаклунка-Звягельщина мила
Манила у казковий літ.
Роки найкращi тут зустрiла
I дiтьми здивувала свiт…
Упродовж майже цілого десятиліття молодого подружнього життя з наснагою збирала тут Ольга Петрiвна зразки народного орнаменту, записувала волинське весілля, безліч обрядових пісень, зразків ужиткової народної культури. У 1876 роцi в Києвi вийшла друком збiрка «Український народний орнамент». Узори — зiбранi винятково зi Звягельщини, якi зiбрала i впорядкувала О.П.Косач. Вона вважала цю працю однією з головних життєвих засад i діалектичне «пчілка» обрала як псевдонiм, що нагадував про дбайливий невпинний труд. Ця праця здобула Гран-прі на I-ій Всесвітній виставці в Парижі. Ольга Петрівна вважала, що українська вишивка є унікальною і неповторною. І ми зараз, нинішньою популярністю вишиванок, знанням про розмаїття узорів і фасонів, завдячуємо якраз їй, невтомній збирачці зразків народного орнаменту.
Зі спогадів Олени Пчілки: «Удалося мені положити у Звягелі початок «Общественной» бібліотеки з самих українських книжок. Невеличка була вона, та тішила тим, що виключно була українська. Помагали мені в тім мої знайомі ще з Києва, що служили теж у Звягелі: Іван Степанович Жданов та Львович. До звягельських часів на 1869 рік приходиться й моя знайомість із видатним етнографом і перекладачем Гоголя на українську мову Михайлом Федоровичем Лободовським. Це була людина дуже поважна й достойна пошани…».
Олена Пчілка з любов’ю згадувала молоді подружні роки у Звягелі. Їй було затишно з таким розумним, добрим і дбайливим чоловіком, як Петро Антонович. Велике почуття, розуміння особистих і громадських стосунків об’єднувало цю унікальну пару. Із листів Петра Антоновича:
«…Але я для тебе, моя дружина, більше, ніж друг — чоловік, готовий для блага твого і дітей, віддати все своє життя». Пізніше він писав до Ольги Петрівни: «Завтра буде
23 года, як ми з тобою, моя голубка Олеся, повінчалися! Бажаю тобі і собі пробути довго-довго, дождати 50-го року нашого шлюбу в доброму здоров’ї і благополучію. Велике спасибі тобі, моя мила, за ті роки, що пройшли, й за все, що для мене робила!!!».
У тому ж таки народному світі чарівної Звягельщини зростали діти Косачів. Підвалини безмежної любові до Батьківщини, до її природи, мови, пісні, звичаїв було закладено молодими батьками в трьох старших дітей (Михайла, Лесю, Ольгу) в повітовому містечку з древньою назвою Звягель. Тут Ольга Петрівна і Петро Антонович проходили свої батьківські університети, виховуючи і формуючи дитячі особистості яскравим прикладом своєї громадської, літературної, етнографічної, видавничої діяльності.
У зрусифікованому середовищі батьки вчили дітей грамоті з допомогою своїх власних українських підручників. Їх діти, дворяни, з раннього дитинства вростали в мову простих людей, у народні пісні, перекази, легенди, звичаї, у таємничі образи народної міфології, вбираючи все це вкупі з красою волинської природи. Мати вчила дітей розумітися на фольклорі й етнографії, формувала змалку їх естетичні смаки. Дітей Косачів доглядали, вчили ходити й говорити волинські няні-селянки. Від простих людей, які наймалися на службу в маєток чи господу, засвоювалися, а згодом — і записувалася сила-силенна пісень, казок, прислів’їв та обрядів. Селянські діти ставали найближчими друзями малих Косачів.
Послідовна у своїй відданості українству і невдоволена існуючою системою педагогіки та шкільної освіти, насамперед відірваністю від національного та народного коріння, Олена Пчілка разом зі своїм чоловіком, Петром Антоновичем Косачем, успішним юристом, який закінчив кар’єру в чині дійсного статського радника, виховувала та навчала своїх дітей до 12-річного віку (а їх було шестеро) вдома. Ольга Петрівна багато зробила для розвитку їх здібностей: дала їм різнобічні знання: вчила дітей музиці, мовам, історії, заохочувала до літератури. Усі діти, крім Лесі, здобули вищу освіту. Із вдячністю й гордістю називала Леся Українка свою маму «найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня».
Ольга Петрівна володіла великою силою впливу на своїх дітей. «Леся і брат Міша любили її і були під її впливом чи не найбільше зо всіх нас», — згадувала сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк. У шістьох дітей, без винятку, Олена Пчілка реально втілила свою мрію: у зрусифікованій і бездержавній Україні зростила свідомих Українців. Двоє синів і чотири доньки — розумних, гарних, талановитих — пішли у світ із Косачівського дому. Мудрою і доброзичливою, люблячою і суворою, другом, порадницею, суддею була для своїх дітей мама — Ольга Петрівна. Старший син Михайло писав у листі до неї: «Коли я став тим, чим єсть, коли в мене є що-небудь доброго, то се дякуючи тобі, мамочко».
У майбутньому Михайло Косач став надзвичайно обдарованою особистістю, високоосвіченим талановитим вченим-фізиком, метеорологом, поєднував природодослідницьку, викладацьку працю, винахідницьку діяльність із перекладацькою та літературною (писав під псевдонімом Михайло Обачний). А феноменом духовної величі, безумовно, є Леся Українка — одна з найгеніальніших жінок світу. Третя дитина, яка народилася в Новограді-Волинському, — Ольга Косач-Кривинюк. Найулюбленіша Лесина сестра. За професією — лікар. Автор унікального науково-документального дослідження «Леся Українка. Хронологія життя і творчости», перекладачка, письменниця, літературний псевдонім — Олеся Зірка.
Так, саме вони, діти, творили ту чарівну ауру, у якій народжувалися твори Олени Пчілки, міцніла у важких випробуваннях її мужність, сила духу. Прикладом для дітей Косачів була невсипуща працьовитість матері, патріотизм, ерудиція, її здатність до самопожертви задля громадського добра, її принциповість.
«В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки. Із певністю можу сказати, що мені це вдалося…», — писала Олена Пчілка в листі до Омеляна Огоновського.
Педагогічні наміри Олени Пчілки виходили з глибоким усвідомленням цілковитої чистоти й незайманості дитячої душі. І в цю душу неодмінно треба зронити зерна. Тому чи не половину всього творчого доробку Олени Пчілки становлять твори для дітей та юнацтва: вірші, переклади й переспіви, поеми, казки, оповідання, п’єси. Чимало цих творів письменниця надрукувала в заснованому нею журналі «Молода Україна» — першому в Наддніпрянській Україні дитячому часописі, який видавався як додаток до журналу «Рідний край».
Багато енергії й таланту Олена Пчілка віддавала справі виховання й освіти українських дітей. «Діти — се наш дорогий скарб, се наша надія, се — молода Україна», — неодноразово повторювала вона. «Чи дитина виросте приятелем, чи ворогом України — багато залежить від виховання», — пише Ольга Петрівна в доповіді «Праця виховальна». «…шанувати своє рідне…», «…зживатися зі своїм рідним…», «…добре знати свою народну мову, пісню», — вислови з вищезгаданої статті Олени Пчілки.
Як учений-літературознавець, етнограф, фольклорист, Олена Пчілка є автором наукових розвідок: «Про легенду і пісні», «Малювання на стінах», «Українські колядки». Пише нариси та спогади про Т.Шевченка, Є.Гребінку, М.Драгоманова, М.Старицького, Б.Грінченка, Б.Житецького.
Першодруки Олени Пчілки в журналі «Зоря»: оповідання «Три ялинки», «Товаришки», «Забавний вечір», «Чад», «Маскарад». Лише на рік раніше за свою дочку Лесю Українку, Ольга Петрівна почала друкувати свої вірші під псевдонімом Олена Пчілка. У першій збірці поезій «Думки-мережанки» (1886) є розділ «З народних уст» (перекази баби Коржинської зі Звягеля). А також знайомить читачів з народною музикою, українським вертепом, мистецтвом українських кобзарів, народними казками.
Ольга Петрівна була активною громадською діячкою, для багатьох взірцем мужності, сили волі, незламності духу. Протягом усього життя вона наполегливо боролася за відродження національної культури, за право говорити, писати й друкуватися рідною мовою. «Дуже розумна, горда, певна себе і певна в правості своїх думок і переконань людина, тверда й уперта в переконанні життя того, що вважала за потрібне», — так характеризувала вдачу своєї мами Ольга Косач-Кривинюк.
В обстоюванні національної ідеї Олена Пчілка була послідовною. Входила в керівні органи створюваних громадівцями українських інституцій, підписувала петиції й вимоги до чинної влади. За потребою зважувалась на зовсім протиправні акції. Так трапилося на святкуванні роковин Тараса Шевченка, коли вона огорнула синьо-жовтим прапором погруддя поета, викликавши обурення присутнього можновладця й шалену підтримку залу.
1903 рік. На відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві були заборонені виступи українською мовою. Звичайно, Олена Пчілка виголосила промову рідною мовою, не надто зважаючи на присутність поліції.
1905 рік. Громадівці роблять усе можливе, аби добитися скасування Емського указу 1876 року, який забороняв і українське книговидання. Урешті до Петербурга споряджають делегацію, що мала вимагати в прем’єр-міністра С. Вітте повернення свобод. Вести складні перемовини поїхала й Олена Пчілка.
У 1920-1930 рр. Ольга Петрівна працює в етнографічній та літературно-історичній комісії Всеукраїнської Академії наук, у 1927 році її було обрано членом-кореспондентом Академії Наук УРСР.
Олена Пчілка любила «сувору правду без покрас», завжди висловлювалась надто відверто і гостро. Життя не милувало її — час від часу жорстоко вражало її душу разючими ударами. Смерть брата і матері, найстаршого сина Михайла, чоловіка Петра Антоновича, і відтак дочки — Лесі Українки — усе це вона мусила пережити, переболіти. Коли почалися сталінські репресії проти української інтелігенції, Олена Пчілка також зазнала переслідувань. І лише смерть урятувала її від Соловецьких таборів.
Олена Пчілка померла 4 жовтня 1930 року. Похована на Байковому кладовищі в Києві, поруч із чоловіком, сином і дочкою Лесею Українкою.
«Як багато зробила Вона для України, якої вдячності заслуговує… Ми в боргу перед нею». (Олесь Гончар)