У місті — новий музей: хто і коли був мером Новограда-Волинського?

Одні вважають посаду мера престижною, інші чекають зручного моменту, аби покритикувати чи «поставити підніжку». Як це насправді — бути мером, знають лише самі міські голови. Усі вони погоджуються, що робота ця непроста, а часом — «справжня каторга». Як сказав нинішній міський голова Володимир Загривий: «Ти не належиш ані собі, ані своїй родині. Наче стиснута пружина, постійно чекаєш, де «вибухне» цього разу... Тому треба добре подумати, перш ніж ув’язуватися в це». Про реалії роботи мера говорили під час відкриття кабінету-музею міських голів у Будинку рад — 18 грудня його презентували журналістам. Пояснили, що створили музей для історії, аби вшанувати роботу керманичів міста різних років.
Приміщення музею розташували у кабінеті першого заступника міського голови — усі мери керували містом саме з цих стін. Окрім Володимира Загривого, котрий місце «мерівської дислокації» змінив, переселившись у кабінет навпроти.
Експозиція музею представляє собою полиці з портретами та інформацією про 14 очільників міста, починаючи з повоєнних часів. Поруч із кожним портретом — фотографії, вирізки з преси, якісь речі, що нагадують про той час. Окрім іншого, є тут навіть талони, за якими видавали колись продукти і горілку. Також — місцеве видання, де зібрано особисті розповіді мерів Новограда-Волинського: що пережили вони на цій посаді і що зробили для міста.
«Мене завжди обурювали безпідставні звинувачення на адресу влади, — із заявою до журналістів виступив колишній очільник виконкому Микола Мартинюк. — Так говорять ті, хто не розбирається у структурі влади. Ми завжди були дотаційним містом і, навіть, у найкращі часи, коли працювали усі підприємства, нам не вистачало грошей на усі плани, які ми збиралися реалізувати. Люди мають зрозуміти: наше місто — це як комунальна квартира, і ніхто на мішку з грошима тут не сидить».
На думку промовців, настав час формувати високу політичну культуру серед населення. Відтак журналістам порадили шукати більше позитиву у роботі влади. Очевидно, не врахувавши того факту, що робота журналістів — це один із інструментів впливу громади на владу, а не її вихваляння. У провінційних ЗМІ, скажемо відверто, журналісти і без того пишуть про владу досить толерантно. Проте слід пам’ятати, що «гра у мовчанки» з місцевими негараздами — це не ознака професійності ані для журналістів, ані для влади. Тож єднання влади і громади залежить не від того, як писати про відповідальну роботу, а від того, як працювати.