По сліду Туфельки

«КРАДІЖКА»
Хтось обікрав підприємця Леоніда Кориткіна (імена і прізвища в матеріалі змінено). Зламавши невеличке віконце з тильного боку гаража, невідомі проникли усередину і «винесли» тридцять пар дорогого шкіряного взуття. Прихопили ще ноутбук і барсетку з крупною сумою готівки, яку Кориткін того дня залишив у салоні авто.
Підприємець викликав міліцію. Вже з першого огляду приміщення експерт припустився думки:
— Ймовірно, «працювала» одна людина. Дитина або худорлявий чоловік невисокого зросту. І лазив цей індивід через невеличкий отвір у гараж кілька разів.
З подальших слів експерта і слідчих було зрозуміло, що зловмисник діяв акуратно. Взуття забирав з упакуванням. Не інакше, як для подальшого його продажу. А якщо так, то, не виключено, злодій знав про цей гараж. А ось ноутбук і барсетка з грошима могли вже потрапити в поле зору крадія в останній момент.
Та це вже справа правоохо­ронців. Нехай шукають. Це їх робота.
Є ВЕРСІЯ
Своєю бідою Леонід Кориткін поділився зі своїм знайомим — Сергієм Деричем, старшим лейтенантом місцевого відділку міліції. Щоправда, той працював дільничним інспектором і обслуговував інший район міста.
— Тридцять пар шкіряного добротного взуття також шкода, — пригнічено говорив Кориткін. — Це також великі гроші. А ось барсетка… В ній було сто двадцять тисяч гривень і п’ять тисяч доларів. А ще — ноутбук. До речі, там зберігалася вся моя бізнесова «кухня».
— Навіщо ти залишив у машині таку суму грошей? — поцікавився Дерич.
— Та хіба вперше? Тим більше, приїхав з Одеси розбитий. Нічого не хотілося. Хіба що, попити кави і — в ліжко.
— А хто міг знати про твій склад-гараж?
Підприємець звів плечі:
— Та будь-хто міг знати! Будь-який зівака. Хоча гараж і в глибині двору, але ж добре проглядається з дороги.
— А те віконце, через яке «працював»злодій, майже впритул примикає до сусідської межі.
— І що з того? З ними вже проводили бесіду. Тим більше, слід крадія вів у протилежний бік од їхньої оселі. До дороги.
— Цікаво. Злодій потрапив туди навмання, аби поживитися «металом», чи хтось навів? Тут у мене є, друже, одна версія. Хоча, можливо, й помилкова. Але, хтозна.
— Ти про що?
— Пам’ятаєш Дениса Кульбицького?
— Ми вчились у «Б» класі, а він — у «В». Хто того сухореброго баламута не пам’ятає.
— Так ось. Нещодавно він вийшов із зони. Знаєш, за що сидів?
— Я взагалі про нього ніколи нічого не чув і після школи ні разу не зустрічав.
Між тим Сергій Дерич продовжив:
— А сидів він за крадіжку взуття. Трагікомічна історія! Він одягав свою пасію краденими речами! Ну, і себе, звісно, не обходив увагою. Але ж, як віртуозно він крав речі! Приходив на ринок, придивлявся чи приміряв курточки, светри, взуття, а потім їх «робив» своїми. Щоправда, найбільше спеціалізувався на взутті. Особливо, жіночому. Очевидно, надто кохав свою обраницю. До речі, за свою дворічну злодійську діяльність він умудрився, окрім іншого, вкрасти три десятки жіночих туфель.
Леонід вражено вигукнув:
— І в мене винесли тридцять пар взуття! Збіг обставин?
— Можливо, — замислено відказав Дерич. — Хоча в криміналістиці збіг обставин грає не останню роль.
— Але я Денису ніколи нічого поганого не робив!
— Тому, може бути і випадковість.
— До чого ти, Сергію, ведеш?
— Я про взуття. Чи не через це Дениса Кульбицького місцева швора прозвала Туфелькою? А якщо він, звільнившись, і далі цим промишляє? А раптом він побував і в твоєму гаражі? Містечко у нас невелике.
— Ти говорив, що він «працює» на ринках.
— Ну, тут… Ми знаємо лише одну сторону його життя, а можуть бути й інші. Він у тебе раніше бував?
— Я ж тобі говорив, що ніколи з ним не зустрічався після школи.
— А до школи? Це ж будинок твоїх батьків?
— Не бував він у мене. І взагалі. Якщо так усе повертає, то ви нагряньте до нього додому. З обшуком.
— Для цього ордер потрібен. А щоб його отримати, потрібен привід, докази. Тут треба помізкувати.
— А що було потім з його пасією?
— Толком не знаю. Її також судили. Нібито отримала невеликий строк. А там... десь завіялася.
«ЗАВ’ЯЗАВ» ЧИ ЗАЧАЇВСЯ?
Дениса Кульбицького останнім часом на місцевих базарах не бачили. Хіба що кілька разів був помічений біля торговельної точки, розташованої поблизу його домівки. Купував продукти. Часом — спиртне.
«Зав’язав»? Чи зачаївся? Після чергової крадіжки.
НЕСПОДІВАНИЙ ВІЗИТ
Денис настільки був здивований появі у своєму дворі Леоніда, що попервах утратив дар мови.
А у того вже на обличчі намалювалася широка усмішечка. Точніше, не усмішка, а посмішка, крізь яку проглядалися жагуча цікавість і неначе тінь образи, навіть помсти.
Але того, що крилося за маскою усміхнених очей, Денис не помітив, не «розжував». Та чи міг? Чи було до цього в дану мить? І взагалі, чи потрібні йому ті очі, ота всепоглинаюча глибина їх таємниць? Він — дрібний злодюжка. Хоча і хитрий. І жив за своїми правилами: побачив, украв, використав за призначенням.
А ось Леонід був зліплений з іншого тіста. Він ще в школі відрізнявся дратівливою для Дениса інтелігентністю й хорошими оцінками. Красунчик. Дівчата до нього прилипали, як мухи до меду. Кудись він поступав. Потім покинув.
І раптом — бізнесмен! Має мережу магазинів. Аж три! Про цю «мережу» він хваливсь усім. Хоча насправді всі добре розуміли, про що йдеться.
Коли Денис побачив Леоніда у своєму дворі, то неабияк здивувався.
— У тебе, Денисе, такий вигляд, — подаючи руку, зауважив Леонід, — ніби ти мене вперше бачиш! Чи не впізнав? А! Здогадався! Тебе здивувала моя поява в тебе. Так?
— Мабуть, — ніяково затупцяв Кульбицький.
— Правильно, правильно. Ніколи до тебе не заходив. Навіть не знав твоєї адреси! А тут раптом — бац! Як… кгм… Може, до оселі запросиш?
— Туди не можна.
— Хм…
— Мати хвора. Там прийшла її сестра. Матір миє.
— А що з нею?
— Ну, був інсульт. Потім — другий. Тепер лежить.
— Ясно, — похмуро відказав колишній однокласник. Але хвороба Денисової матері Леоніда ані на йоту не засмутила. Думку гризло бажання: за будь-яку ціну потрапити всередину оселі цього хирлявого злодюжки. Поки правоохоронці собі там щось метикують, він вирішив перебрати на себе роль детектива. Проникнути до Денисового будинку. А раптом щось кинеться в очі таке… Ну, хоча б, пара взуття із останньої його партії?
Леонід між тим поцікавився:
— А ти чим взагалі-то займаєшся?
— Я?
— Ну, не я ж!
— А ти чим?
Леонід, зціпивши зуби, хмикнув: «Як було хитрувате хамло, таким і лишилося»
— Я торгую. Не чув?
— А навіщо воно мені, — байдуже кинув Денис.
— Ну, а ти як?
— Та так. По-всякому.
Помовчали. Розмова не клеїлася.
Леонід порушив мовчанку:
— Оце йшов, бачу, ти стоїш у дворі. Думаю, зайду. Стільки не бачилися. Тим більше, вчилися в одній школі.
— Ну, бач там… — Денис незграбно кивнув на будинок. — Іншим разом. Може…
— Ну-ну, — кивнув Леонід. — Тоді — до зустрічі!
Леонід ступив до хвірточки. Коли в спину почув:
— А чого ти приходив-то?
Кориткін неохоче обернувся. Відтак посміхнувсь:
— Тебе ж у дворі побачив. Поговорити хотів. Чи тобі не приємно було мене побачити?
— Ну ось!
Після цього, на знак прощання, Леонід помахав рукою Денису і закрив за собою хвірточку.