Віхи історії «Сільмашу»

Підприємство має велику і славну історію, адже в минулому — це одне з найбільших не лише у нашому краї, а й у всій галузі. Першим дослідником його минулого був колишній фронтовий журналіст С.Дихне. Мені ж, історику за фахом, пощастило наприкінці 80-х років минулого століття роздобути унікальні документи про це підприємство у Ленінградському історичному архіві. Першоджерела пролили світло на чималий пласт невідомого досі, допомогли збагнути, осмислити сторінки минувшини, врешті — видати у Луцьку першу книгу про завод сільгоспмашин (1990 р.).


Гадаю, колишнім і нинішнім сільмашівцям буде цікаво познайомитися з деякими епохальними фактами історії підприємства, заснованого ще 1907 року.
У звіті про його роботу за 1912 рік, наприклад, дізнаємося, що підприємство тоді йменувалося чавунно-ливарним заводом і знаходилося «Во второй части г.Новоград-Волынска». Належало міщанам Міхелю Френкелю, В.Фінкельштейну, Л.Зільберману та якомусь Г.Швайцману. Керівники, вказується у документі, освіти не мали, мешкали при заводі. Завод жодних допомог від держави не отримував. Лісовими площами не наділявся. На заводі тоді працювало лише 12 чоловік.
Через рік, дізнаємося з архівних джерел, до офіційної назви заводу добавили слова «и слесарная мастерская», що свідчило про розширення виробничої діяльності. Через зміни у територіальному поділі міста, напевне, змінена і назва адреси. І частина міста, по Корецькій вулиці.
Змінився і власник — ним став, як не дивно, селянин Густав Антонович Пагель, до речі, німець за національністю. У документі сказано, що він мешкав також при заводі, а освіту отримав в одному з акціонернихтовариств м.Варшави…

У 20-ті роки завод став філією І-го Волинського державного заводу «Сільмаш» і мав виконувати напружені державні плани з випуску сільськогосподарських машин, проте незадовільно забезпечувався чавуном. Тому керуючий заводом «Сільмаш» на Волині Кікоть змушений був звернутися до Вищої Ради Народного Господарства УСРР з проханням покращити матеріально-технічне забезпечення заводу. Проте до звернення особисто недослухалися в уряді, і тому наприкінці 1928 року заступник керуючого «Сільмаш», якийсь Кашкадлер, спільно з головбухом Зарейським знову надсилають листа до уряду, до речі — українською мовою. У ньому просять надіслати до трьох заводів «Сільмаш» 10 вагонів чавуну-чушки, щоб забезпечити випуск сільгоспмашин.

…Йшли роки. Після Великої Вітчизняної зруйноване підприємство швидко відновили, і в 1945-46 рр. завод вже випускав різноманітну продукцію, з’явилася і новинка — токарно-гвинторізний верстат. Для морального стимулювання застосовувалися різні методи, у тому числі — занесення кращих з кращих у Книгу пошани, про що видавали відповідне свідоцтво. Цей документ, зазначалося, підлягав обміну на почесну грамоту.
Варто зазначити, що система ідеологічного забезпечення з роками особливо не змінювалася. Відзначення передовиків виробництва грамотами, преміями, занесення їх фотографій на Дошку пошани, врешті — нагородження орденами і медалями — все це стало традицією і сприймалося трудовим колективом як належне. На різні події у державі на заводі відгукувалися зборами, мітингами підтримки і схвалення. Про що свідчить і цей фотознімок, на якому керівництво заводу (директор В.О.Остапенко — крайній праворуч) та активісти громадського життя.

Слід відмітити й те, що особливе трудове піднесення відбулося за часів нового директора А.С.Рибалки (80-ті роки минулого століття). У той період Новоград-Волинський заводсільгоспмашин, який масово випускав кормопереробну техніку і входив, як самостійна одиниця, до відповідного главку Міністерства машинобудування для товариства і кормовиробництва СРСР, зажив слави передового. Робітники і службовці заводу щокварталу отримували солідні надбавки у вигляді преміальних до основноїзарплати.
На цій світлині А.С.Рибалко вручав грамоту і цінний подарунок одному з кращих молодих робітників Павлу Омельчуку. Працювало тоді на заводі майже три тисячі робітників і службовців.
У цій публікації торкнулися лише деяких сторінок біографії «Сільмашу» — підприємства, яке зіграло немалу роль у становленні промислового потенціалу не лише України, а й усього колишнього Союзу. Немає вже тієї держави, але воно і досі працює, хоч і значно втратило свої потужності. Проте хочеться сподіватися, що кращі сторінки у розвитку «Сільмашу» — попереду.