Їхав солдат до «тридцятки»…

Неділя. Сонце схиляється до вечора, наче заглядає в очі людям: ну, як минув день, чи вдалим було базарування?
Останнім в автобус на зупинці автовокзалу зайшов чоловік з дорожньою сумкою і кольоровим пакетом. Мужня постать людини в доладньо припасованій камуфляжній формі мала такий вигляд, наче щойно його відірвали з поля — від комбайна чи трактора. Бронзова засмага, що вкривала обличчя і відкриті по лікоть руки, була такого відтінку — хоч картину малюй. Артисти з Голлівуду повмлівали б!
— Як мені у «тридцятку» попасти? — ще на сходах запитав військовий, — я місто мало знаю.
— Та це за міст треба їхати.
— Це за мостом — перша зупинка, — почулося то звідти, то звідти.
— Ось, сідайте. Вам ще далеко.
На іншій зупинці з молодою мамою до автобуса зайшло симпатичне говірливе хлопченя років двох-трьох.
— Сідай, малий, — піднявся військовий.
— Дякую, — сказав хлопчик і уважно подивився на чоловіка.
— Мамо, дивись, який гарний солдат, — вигукнуло дитя.
— Так. Гарний, — відповіла мама. — А що солдати роблять, ти знаєш?
— Вони стріляють!
— А ще?
— Вони нас захищають! Дякую, дякую, що ви нас захищаєте! — Щиро задзвенів милий дитячий голосочок.
Очі мимоволі наповнилися слізьми.
— А я тозе буду солдатом і буду стріляти! — Не вгавало хлоп’я.
— Краще я зараз постріляю, щоб тобі не довелося, — сказав військовий. — А ми з тобою давай зустрінемося тут через півроку. Добре?
І відчулися у цих словах прихована тривога і надія.
— Добре, — відповів хлопчик. — Бажаю тобі успіхів!
— І перемоги всім їм, — подумалося.
Болісно защеміло серце…
Солдат зійшов на своїй зупинці.
Цей випадок стався у Новограді-Волинському під час третьої хвилі мобілізації. Тепер ось оголосили четверту. Господи! Так би хотілося зустріти їх усіх тут! Чорнявих, білявих, худеньких і повненьких, високих і невисоких — живими! Бо ж наші хлопці — найсміливіші, наймужніші, найкращі!