Помста за «поцілунок»

«ПОСАДИ БАБУ ЗА КЕРМО!»
Лілія проминула світлофор і видобула зі шкіряної сумочки мобільний телефон (імена і прізвища в матеріалі змінено). Він задзеленчав уже втретє.
Це був її Віталій.
— Ліля, ти де?
— Їду.
Він розсердився:
— Розумію, що не йдеш своїми ніжками.
Вона дратівливо відказала:
— А ти хочеш, щоб я пішки ходила?!
— Вибач. Я хвилююся. Гадаю, ти не забула, що в нас сьогодні річниця. Прийдуть гості. Треба готуватися.
— Не забула, — буркнула Лілія в трубку. — Міг би і ти щось там починати…
— Зараз тим і займаюсь.
Вона відтаяла:
— Молодець! Скоро буду. І взагалі, не люблю говорити по мобілці за кермом. Відволікає увагу. Все, до зустрічі. Цьом-цьом!
І тільки Лілія «цьомкнула» уявного чоловіка, як поряд із собою почула свист гальм.
«Якісь літуни», — подумала вона, їдучи далі дорогою.
Однак буквально через кілька хвилин Лілію обігнав чорний «Форд» і нахабно зупинився попереду її авто.
Жінка ледь встигла натиснути на гальма. А вголос мовила:
— От ідіот!
«Ідіот» тим часом виліз (ні, вистрибнув!) зі своєї машини і кинувся до Лілії. Щосили смикнув на себе дверцята червоного «Ауді». Рявкнув у салон:
— Ану вилазь, козел!
Лілія вибралася на світ Божий. Нічого не може второпати, але чомусь вся тремтить.
Водій вирячився.
— Ні, не козел, — пробурмотів. — Та це-е… Це ж треба…
Лілія не розібрала:
— Що ви сказали?
Той тільки кивнув рукою, показуючи йти за ним.
Лілія — ані руш.
Водій чорного «Форда» почав нервувати:
— Ходімо! Подивитесь, як ви «поцілували» мою машину.
— Поцілувала?
— Ясно. Ну, підрізала…
Переднє крило іномарки і справді було пошкрябане.
— Ви мене підрізали.
— Я?!
— Ні, мабуть, я! Як будете розплачуватися?
— Не зрозуміла.
— Натурою чи грошима?
— Хамло!
— Я пожартував. То що робитимемо? Викликати міліцію чи як?
— Викликайте!
— Он як… — Він примружив очі. Трохи помовчав. А потім крізь зуби просичав. — Посади бабу за кермо... Моя би воля... Я би вас...
Та чолов’яга жодної думки не довів до логічного кінця. Сів у своє авто і натиснув на газ.
НЕРВОВИЙ СУСІД
Тільки-но Лілія заїхала в двір між двох багатоповерхівок, як мало не зіткнулася із темно-синім «Фіатом». Сусід їхав їй назустріч. І хто винний у цій ситуації, — спробуй розберися.
Лілія знала норовливий характер цього пенсіонера. Ні, він не вилетів зі своєї іржавої тарабайки, як той із чорного «Форда». Дідуган залишавсь у салоні авто. Але із жестикуляції його рук, міміки обличчя, шльопання губ Лілія зрозуміла, що він аж ніяк з нею не вітається і не бажає їй щасливої дороги.
Це підтвердилося згодом. Бо він вистромив свою дятлову голову у віконце й зарепетував:
— Чого вилупилася, матрона! Здавай у сторону! Пороз’їжджалися! І хто вам права дає! Я би вас… Я ще з тобою розберуся!
Лілія крутнула головою і важко зітхнула:
— Ну, що за день сьогодні?
І згадала про «сьогоднішній день», про Віталія.
І тут,як мовиться, про вовка й промовка. Дзвонить:
— І що це значить? Це так «скоро буду»?
— Така дурня, Віталію.
— Ти про що, Ліль?
— Коротше, вдома розкажу.
— З нетерпінням чекаю!
НІЧНА ПОЖЕЖА
Віталій Лілію розбудив серед ночі. У дворі горіла… їхня машина. Поки приїхали пожежники, то вже не було чого й гасити. Та й не дивно, адже полум’я пожирає авто за лічені хвилини.
А потім до оселі завітав представник правоохоронних органів.
— Експерти встановили, — сказав він, — що це підпал. Кому дорогу перейшли?
Лілія звела плечі:
— Нікому.
— Може, кому гроші заборгували?
— Нікому.
— І ні з ким не сварилися?
— Та ні.
— І ніхто не погрожував?
— Та що ви! Хіба що…
— Що?
— Вчора… Так, коли я поверталася додому, то у дворі ледь не зіткнулась із сусідською автівкою. Стариган, я вам скажу, ще той. Обізвав мене, як тільки можна. Злюка якась! Псих!
Правоохоронець уточнив:
— «Стариган» — це власник того авто, з яким ви мало не зіткнулись?
— Так і є.
— І як він вас там шпетив?
— Що робив?
— Обзивав!
— А. Я не чула. Він із салону не вилазив. Потім, коли вже вистромивсь із віконця, то кричав… щось… Ну, таке: «Хто вам права дає?», «Я ще з тобою розберуся!»
— А це вже цікаво. З цього моменту, будь ласка, детальніше…
У ПОШУКАХ ЗЛОВМИСНИКА
Уся наявна домашня рідня в один голос запевняла, що старий, як завжди, ще завидна загнав «Фіат» у гараж, потім повечеряв, трохи посидів, а після десятої вечора прийняв заспокійливі пігулки та ліг спати.
Версія розсипалася. Але родичі, звісно, є родичі. Хто свого «здасть» правоохоронним органам?
Але й подальше розслідування позитивних результатів не принесло. І слідчий місцевого відділу міліції знову прийшов до потерпілої.
За черговою розмовою молода жінка згадала і попередній випадок на дорозі. Однак засумнівалася:
— Навряд чи він міг підпалити мою машину.
— Чому так думаєте?
— Що цікаво, — вела далі Лілія, — я навіть не відчула, що його «підрізала».
— Думаєте, на вас наїхали? Ну, підстроїли все навмисно, щоб здерти з вас певну компенсацію?
— Навряд.
— Не розумію.
— Крило його машини і справді було пошкрябане. І він також там щось молов про права, про жіночу непевну стать. Щось там ще. Хотів викликати міліцію. Навіть пропонував розрахуватися з ним… натурою.
— Хм! І що ви?..
— Ну, я ж не така!
— Звичайно, звичайно. Ну, а чому гадаєте, що він не міг вчинити підпал?
— Бо потім він сів у свою тачку і, ніби нічого не трапилося, поїхав геть.
— Хм… Номера його авто запам’ятали?
— Та які там номера! Тут таке. Хоча, коли він їхав, я таки подивилася… Перші дві цифри були чи то двадцять три, чи тридцять два. А ось останніми були три нулики. Це я добре пам’ятаю!
«А ДАЛІ ВИ ЗНАЄТЕ…»
Незабаром правоохоронці таки вийшли на головного винуватця інциденту. Ним виявився сорокарічний місцевий житель, власник того самого чорного «Форда».
Як з’ясувалося, саме він на місці злочину залишив каністру з-під бензину. Це довело слідство. Зрештою, Кирило Братко (так іменували підозрюваного) довго не опирався. Він розповів, що того дня виник конфлікт із власницею «Ауді», котра «підрізала» його авто. Була словесна перепалка.
— Може, й нормально розійшлися б, — говорив Братко. — Але ця жінка так разюче була схожою на колишню мою дружину-зрадницю, що я спочатку подумав, що то була вона. Тут у мене і визрів план.
— І ви вирішили підпалити її авто?
— Саме так.
— А як ви дізналися, де вона мешкає?
— Нічого складного. Я від’їхав від місця «детепе», але потім повернувся і поїхав слідом за нею. Так я дізнався, де вона ставить авто. Вночі я повернувся… А далі ви знаєте…

Тепер проти Кирила Братка порушено кримінальну справу за фактом навмисного знищення чужого майна. Незабаром він постане перед судом, отримає заслужене покарання.
Дивні речі часом творить людина. Лише за якусь схожість когось із кимось позбавляє себе волі! Хоча, скоюючи злочин, індивід здебільшого думає, що йому пощастить уникнути покарання. Але це оманлива думка. Рано чи пізно покарання прийде.