«Цю землю випалили «гради», тут тисячі лежать таких, як я…»

Кожен по-різному переживає і оцінює події на Сході України. Ті, хто повертається звідти до мирного життя, здебільшого стають іншими. Хтось починає більше цінувати рідних та своє життя, а хтось, навпаки, розчаровується або під тиском побачених жахіть падає духом. Сьогодні про це говорять в Україні усі: багатьом українцям, як військовим, так і мирним переселенцям, необхідна не лише підтримка, а й допомога психологів, моральна та фізична реабілітація. На жаль, досі в Україні цим займаються лише волонтери і досі не створено жодної державної програми реабілітації.
Днями до нас в редакцію прийшов молодий чоловік, котрий представився добровольцем зі складу загону правоохоронців, які на Донбасі забезпечують громадський порядок. Саме там, під впливом побаченого, Роман написав вірш про війну. Сказав, що в основу його ліг відомий вірш «Каменярі» Івана Франка, тому одразу вибачився за частковий плагіат. Тих, хто захищає українську землю, чоловік невипадково порівнює з франківськими каменярами…

Я спав, я бачив дивний сон:
Немов переді мною безмірна та пуста і дика площина.
І ми туди йдемо чи нас туди послали,
Ми бачимо усе: цю землю випалили «гради»,
Тут тисячі лежать таких, як я…

У кожного чоло — життя і жаль порили,
В очах бійців горить любові жар,
І руки кожного АК обвили,
Та плечі їх «розгрузкою» здавило,
Як давить всіх один страшний тягар.

І голос сильний нам згори гримить:
«Захищайте нашу Україну!»
Нехай ні жар, ні холод не спинять вас.
Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено країну відстоять.

Мов водопаду рев — це битви звук кривавий,
Так наші гаубиці гриміли раз у раз;
І п’ядь за п’яддю ми місце здобували,
Ми далі йшли, ніщо не зупиняло нас!

І кожен знав, що, можливо, слави нам не буде
У пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по цій дорозі люди,
Як ми проб’ємо та обезмінимо її всюди,
Можливо, наші кості біля неї зогниють.

І всі ми віримо, що прийде мир!
Розіб’ємо ми ворога і буде нам уклін…
Що кров’ю власною і власними кістками
Ми створимо кінець війні!
Прийде нове життя, добро у новий світ.

І знаєм ми, що там, далеко десь від Сходу,
Де ми жили для праці і сім’ї,
За нами сльози ллють: мами, жінки і діти,
Що злії недруги, гнівні та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те клянуть!

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та ані сльози, ані жаль і біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І автомат ніхто із рук не відпускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті,
З святою правдою про Україну у думках.
Ламаємо режим, рівняєм правді путь,
Нехай же наші діти і онуки
Побачать світ із радістю в очах!
Роман КАЙДАНОВИЧ