Поцілунок під прицілом

Він сипав зізнаннями в коханні і оточував свою обраницю небувалою увагою: дорогі подарунки, бризки шампанського, багато накритий стіл в будинку — все було зароблено ним і принесено до її ніг. Але у відповідь він чекав майже рабської її покірності та подяки. Коли їй стало тісно в його будинку, вона пішла до іншого. І тоді прозвучали два постріли...
Стрілки годинника відраховували початок нового року. Оперуповноважений співробітник міського відділу міліції стояв біля вікна, загадково оглядаючи безлюдну вулицю. Нинішня новорічна ніч, зазначив він, пройшла на рідкість спокійно, без пригод. Населення тепер уже мирно додивляється «Старі пісні про головне» за неабияк спустошеними святковими столами.
Не встиг він так подумати, як раптом пролунав різкий стукіт у двері і на порозі виникла людина з мисливською двохстволкою в руках.
— Ось цією рушницею, — енергійно струснув зброю відвідувач, — я щойно застрелив двох людей!
Оперативник здивовано знизав плечима: в новорічну ніч, звичайно, доречні розіграші, але не такі!
Однак на блідому обличчі відвідувача не було й тіні посмішки. Назвавши вулицю й номер будинку, він втомлено опустився на стілець, витираючи носовою хустинкою лоб.
В одноповерховому будиночку було світло у всіх вікнах. Хвіртка — навстіж, у дворі — припорошений снігом автомобіль «Жигулі» та пара виючих псів. На сходах ганку — просочений кров’ю сніг і тіло молодої жінки, одягненої в прозору шовкову блузку і брюки. А в будинку — ще одна жертва: тіло чоловіка з вогнепальним пораненням.
Власник мисливської рушниці, обхопивши свою голову руками, гірко стогнав у міліцейській машині, категорично не бажаючи пройти в будинок:
— Може, вони ще живі?! Я не хотів їх убивати! — він хлюпав по-дитячому великим, з горбинкою, носом.
Явку з повинною Олександр Лужков (прізвище змінено) виклав на десяток сторінок, витративши на це залишок ночі і весь наступний день. Відкладав ручку, думав, знову брався за перо. Варто було зімкнути повіки, як перед уявним поглядом виникав образ Тетяни.
Він згадував, як познайомився з Надією, думав, покохав, але коли зустрів її подругу Тетяну, то зрозумів — он воно, справжнє кохання.
Безумовно, він був головним годувальником у їхній новій із Тетяною сім’ї, скроєної за типом цивільного шлюбу. Йому подобалося балувати Тетяну матеріальними благами. «А коли раділа вона, то радів і я. Однак у мене є така риса характеру, — не без жалю констатував він у своїй явці з повинною, — я завжди нагадував їй про те, які кошти витратив на неї і її дочку...». Щоб знала, цінувала і була вдячна...
Він був людиною, яка не просто чекала, а вимагала повсякденної подяки з боку обраниці, зробивши її заручницею своєї уваги і турботи.
Минуло не так вже й багато часу, коли Тетяна, попрощавшись із Олександром, переїхала до батьків у інше місто. Однак це не було кінцем їхньої історії. Того разу йому таки вдалося забрати кохану додому.
Напередодні Нового року він широким жестом поливав алкогольними напоями підлогу в магазині і замовляв щедрий асортимент для святкового столу, за яким хотів би опинитися разом із Тетяною. Однак та, минувши його блискучий «Форд», ввечері сіла в пошарпані «Жигулі», де її чекав новий приятель, теж, за збігом, Олександр.
Під сидінням лежала двостволка, без якої Олександр не вирушав у далекі рейси. Він знову мчав до батьків Тетяни.
— Знову ти, Саша?! Будь же чоловіком! — побачивши на порозі свого будинку настирливого залицяльника, мати Тетяни не стримувала емоцій. — Подивися, скільки гарненьких жінок навколо! Залиш мою дочку, нарешті, у спокої! А батько Тетяни просто зачинив перед ним двері.
Били куранти, дзвеніли келихи, звучали захоплені голоси: «З Новим роком!».
Провівши частину святкування за столом батьків, Тетяна та Олександр почали збиратися додому.
— Ви там закрийтеся на замок! — просив їх батько. — А то ж ревнивець Лужков десь поруч!
«Я міг по дванадцять годин сидіти в машині під вікнами її будинку, — виводив на папері в камері свої зізнання Олександр. — І мені було дуже сумно і боляче».
У ту ніч, правда, довго сидіти йому не довелося, адже Олександр вже примітив у освітленому вікні два силуети: Тетяни і її нового друга. На столі виднілася клітка з папужками і пляшка з домашньою фруктовою наливкою. Тіні зімкнулися.
— Цілуються! — Олександр вихопив із-під сидіння рушницю і кинувся в будинок.
Двері йому відчинила Тетяна, а позаду стояв новий Олександр.
Повернувшись у машину, через декілька хвилин, Лужков оголосив:
— Все, я застрелив Танечку і її коханця! – і згодом зник у темряві. Вже потім стало ясно, що Олександр відправився в міліцію.
Ні, він не був божевільним. Судово-психологічна експертиза встановила, що Лужкову не властивий хворобливий розлад психіки. Під час судового слідства цілком логічно і розсудливо він намагався применшити свою вину, представивши справу таким чином, ніби вбивство двох людей стало результатом прикрої випадковості. На очах у коханої, мовляв, хотів пальнути собі в груди, а вона намагалася перешкоджати цьому, от і гримнули ті фатальні постріли. Проте висновок експертів був однозначний: рушниця подібної конструкції могла спрацювати лише після натискання на спусковий гачок.
Егоїстичний, з нерозвиненими моральними якостями, невмінням співпереживати і співчувати іншим (саме такі характеристики дала Олександру судово-психологічна експертиза), до того ж, надмірно багатослівний, він умів торкнутися жіночого серця солодкими промовами, сипав у достатку любовними зізнаннями! У цьому переконують і листи, адресовані Тетяні. Одного разу він направив їй музичну листівку з такими зворушливими побажаннями: «Бережи тебе доля від горя і нещастя, від злих язиків, від тяжкої недуги, підступного ворога, заздрісного друга!».
І хто б міг подумати в ту пору, що підступний ворог, горе і нещастя, від яких він її застерігав, приховані в ньому самому?
У залі суду Олександр плакав, просив вибачення і шкодував, що не зміг бути присутнім на похоронах Тетяни, а то б, мовляв, «вистелив шлях улюбленої на кладовищі квітами». Тут, за гратами, він теж був красномовним.
Його засудили до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Починаючи з часів Стародавнього Риму, навіть тяжкі злочини, вчинені в стані сильного емоційного переживання, яким є ревнощі, оцінювалися з деякою часткою поблажливості…