Пригоди мисливців та рибалок

Якось зібрались рано-вранці
Мисливці та рибалки
Обмовити дари природи
Й життєві кожного пригоди.
Першим слово узяв Клим:
— Про риболовлю розповім.
До чого диво-дивина
Була в житті моїм одна.
Скажу я вам, було це влітку,
Пішов рибалити на річку.
Взяв снасті, вудку, рюкзачок,
Про всяк випадок — «пузирьок».
Буває ж іноді в нагоді,
Що й щучка клюне на природі.
Та день тоді був прохолодний:
Для щучок дні такі — негожі.
Тож, як не як, потрібно грітись,
Аби десь з щукарем зустрітись.
А тому гедзя я спіймав
І на гачечок нанизав.
Закинув, в думці — зараз клюне.
Дивлюсь, а гедзь з води вже суне,
Встромивши ноги в холод-воду,
Смикнув — не мед, і дьору-ходу,
Здійнявся вгору і подався,
Я ледве на ногах втримався.
З рук вирвав вудлище нове —
Бамбук — коштує сім кербе.
Мене такий охопив жаль,
Я й дотепер ношу печаль.
— Ну, вудлище нове, Бог з ним, —
Встряє в розмову дід Максим.
Максим — мисливець був завзятий,
Від себе, звичку мав, не відпихати,
І не абиякий стрілок — не змаже,
Про нього кожен таке скаже.
— Я розповім одну пригоду:
Друзяки втнули, «з мого ж роду».
Домовились, гуртом, в неділю,
Стрельнути разом, колективно.
Взяли загонщиків, собак,
На спині в кожного — рюкзак.
І гайда полем, напрямик,
Де ріс під лісом чагарник.
В засаді лишились стрільці.
Через годину — гомін, крик.
Я за кущем тихцем приник.
Дивлюсь, на мене заєць чеше,
За ним собаки ззаду брешуть.
Гукаю хлопцям: «Не стрілять!»,
Бо бачу: він мій буде — факт.
Я вже узяв його «на мушку»,
А він — на стовп, саму макушку.
В мене волосся стало дибом,
В житті таких зайців не здибав.
Ще б довго думав та гадав,
Щоб заєць той не мовив: «Няв…»
Жбурнув зі злості я рушницю,
Смикнув — дружки втяли дурницю.
Ось так мене тоді підвів
Наш міцний, дружний колектив.
— А я вам, друзі, розповім,
Як ми стріляли глухарів.
Гадаю я, що кожен знає,
Де птах цей красень обитає.
Зібрались також ми гуртом,
На лижі — і гайда сніжком.
Недовгий шлях був по стіжку.
Аж глядь, на самому вершку,
Сидить, чекає нас добича.
Як по команді — кожний в лижі,
Щоб не лишитись в «дураках»,
І враз смальнули всі: ба-бах!!!
А він сидить, наш красень-птах,
І всіх лишив нас в лопухах.
І що ж, вгадайте, то було?
Таке собі… опудало!
— А-а, то ще горе-не біда,
От в мене було — ото да…
В кошару нашу внадивсь вовк,
Овець більше десятка втовк.
Мені ж, мисливцю, це — ганьба.
«Не можу встрілити хіба?»
Кожен колючками рече,
Аж на душі вже щось пече.
Я вирішив: зроблю засаду,
Щоб не ганьбить свою посаду.
Підготував міцні набої
(Шарка тоді не взяв с собою).
І тільки день вже спати ліг,
Я за рушницю — й за поріг.
Вибрав місцину підходящу,
Щоб кругозір був якнайкращий,
Щоб вітерець від лісу дув,
«Сірома» щоб мене не чув.
Сиджу й вдивляюсь ночі в очі,
Аж ззаду щось ба-бах на плечі.
Відчув одразу — в штанях тепле,
Впізнав — Шарка пащека хлепле.
Вже гладжу його морду гожу,
А стриматись ніяк не можу.
А, краще б тебе вовк забрав,
Щоб свій, та такий жах нагнав...
— А я ножем вбивав ведмедя, —
Озвався теж мисливець Федя.
Ну, й як то в тебе все було? —
Пита цікавий дід Павло.
— А так: беру грязюку в жменю
І поміж очі як вшмиченю…
А тоді ріжу, як бика, —
У мене тактика така.
— А як багнюки вже нема?
Мочу… і міситься сама…
А як попав ти на тверде,
Коли ведмідь на тебе йде?
Тоді поникаю в штанях…
Ти що, не знаєш, це ж бо жах!
А якщо в цюю мить не хочеш?
Якщо вже бачиш, то захочеш…
Петро АЛЕКСІЙЧУК