Брати по крові

Михайло і Микола (імена в матеріалі змінені) були друзями з дитинства. Ще у школі їх називали «нерозлийвода» або ж братами по крові. Бо дійсно, їхні сімейні історії були схожими, адже два хлопчаки росли без батьків, а їхні мами з останніх сил тягли на своїх плечах все господарство і виховання дітей. З першого класу вони сиділи за однією партою. Коли хлопчакам було по 14, то вони вирішили заприсягтися на крові, що будуть дружити і підтримувати один одного все життя.
— Мішка, своєю краплею крові я присягаюся, що я за тебе любому голову відірву.
— А я присягаюся, що за тобою і в вогонь, і в воду! Таких друзів ще світ не бачив.
— Ось тепер ми дійсно — брати по крові.
Якщо була якась бійка, то двійко друзів билися до останнього, щоб відстояти честь за товариша, раділи успіхам також разом. Ще в школі вони покохали одну дівчину, але заприсяглися, що ніяке дівчисько між ними не стане.
Юнаки закінчили школу і вирішили йти служити в армію.
— Справжній чоловік повинен віддати обов’язок своїй країні.
— Правильно, а те навчання… Кому воно потрібне? Хіба, дівчатам.
— Та й у селі… Хіба тут потрібна якась наука, тим більше, диплом? Бичкам хвости крутити і так зможемо.
— Мішка, а давай, коли повернемося додому, свій бізнес замутимо — ото всі будуть спантеличені!
— А що, гарна ідея. Тільки надіюся, що армія скріпить нашу дружбу.
Михайлу довелося служити на півдні країни, а Миколі — на півночі. Хлопці зідзвонювалися по можливості, а їхні знайомі на те жартували.
— О, знову голуб’ята розмовляють. Нормальні хлопці з дівчатами годинами теревенять, а тут — два пацани.
Михайло і Микола не звертали на це уваги, мовляв, не зрозуміти їм справжньої чоловічої дружби.
Засмутило ж хлопців те, що їхні відпустки не співпали, і друзям не вдалося зустрітися. Та нічого, скоро вони вже зовсім приїдуть і стануть справжніми бізнесменами — всім на заздрість.
Святкували вони своє повернення довго, як годиться. Тоді ж і вирішили — пора робити бізнес.
— Що ти пропонуєш, брате?
— Ось що я подумав, Колька: металолом зараз — вигідне діло, та й у селі нашому ще ніхто цим не займається. Давай ми замутимо.
— Я не проти, це справді — золоте дно. Та є одне «але»: де взяти бабло на розкрутку?
— Бабло? Це — мої проблеми. Моя мамка щось відкладала на навчання мені чи то на весілля, візьму його. Яка різниця, однак для мене.
— Ну, тоді і я, Міха, щось знайду. Думаю, у моєї мами теж повинна бути заначка.
Ось так на «маминих грошах» і розпочався бізнес двох «серйозних» чоловіків і «справжніх» бізнесменів.
Здавалося, що все сталося так, як колись собі задумали двоє друзів — бізнес йшов чудово, вже двоє мали машини і будували собі будинки, один за одного вони стояли горою… Та ніщо не вічне, і дружба теж дала тріщину. Михайло одружився з Настею, тією самою дівчиною, яку обидва друга кохали ще зі школи.
— Значить, Михайле, ніяка дівчина між нами не стане?
— Та що, Колька, то ж колись було дитяче захоплення, а зараз — справжнє кохання.
— А може, і в мене кохання?
— Що ти там бурмочеш? Краще порадій за друга.
Михайло навіть запропонував Миколі стати свідком на весіллі, але той відмовився.
— Це ти так знущаєшся з мене? Чорта лисого тобі, а не свідка! Ноги моєї на вашому весіллі не буде!
І його дійсно не було на найважливішому дні найкращого друга. Та чи таким залишався він і надалі, найкращим?
Помирилися вони не скоро. Чи то Миколі знадобився час, щоб звикнутися з думкою, чи то Михайлові, щоб пробачити друга за те, що не прийшов на весілля. Та помиритися довелося, адже зв’язувало їх багато чого, у тому числі й бізнес.
Вже через три роки Михайло став татом, Настя народила хлопчика, якого назвали на честь друга — Миколкою. Старший Микола став хрещеним батьком молодшого.
Через деякий час Микола дізнався, що Михайло б’є свою дружину. Заявити на чоловіка вона боїться, ось так і живе з тираном. Микола наважився поговорити з другом.
— Міша, брате, не можна ж так. Вона — жінка, вона — мама Миколки. Такого сина тобі народила!
— Сина! Та ти глянь! Він зовсім на мене не схожий! Коли мені казали люди, я не вірив, думав, що підросте і поміняється, стане викапаний я!
— Що ти верзеш?! Це не ти говориш, а клята горілка. Та й перестань пити, а то зовсім вже на себе не схожий. Ти дивися, бо скоро доведеться ділити бізнес і відправлятися у вільне плавання.
— От як ти заговорив, падло. Брат називається!
— Я все сказав. Кинь пити і не ображай дружину.
Через місяць Микола дізнався, що Михайло побив його хрещеника, тоді ж він зовсім озвірів. Чоловік побіг додому до товариша. Зустріла його змарніла Настя.
— Де він? Де? Я його закопаю!
— Схаменися, Миколо! Прошу!
— Він буде страждати від болю, так як ти і Миколка!
— Ні, благаю, не треба.
— Так ти покриваєш його? Чи, можливо, любиш?
— Та я за тебе, дурня, переймаюся! Покинь цю затію заради мене і сина.
— Сина? Так Миколка — мій син? Чому ж ти не сказала? Чому вийшла заміж за Михайла?
— Він погрожував мені. Казав, що знищить мою родину, вб’є мою хвору матір. А про те, що вагітна від тебе, я й поготів боялася казати.
Така новина не зупинила Миколу, а навпаки додала жару в вогонь. Чоловік побіг на роботу, можливо, там зна-
йде кривдника. Так і сталося. Микола накинувся на Михайла з несамовитою злістю і бив, поки той не почав плюватися кров’ю. А тоді Микола взяв ніж, розрізав собі руку, приклав до скривавленого тіла Михайла і сказав:
— Я розриваю клятву!
Він продовжував бити далі, аж поки не переконався, що «брат» не дихає…