«Знайдіть мені жінку... з гарячою водою!»

Минуло двадцять років відтоді, як мені довелося вперше у нашому місті відкрити приватну службу знайомств. На той час це була зовсім нова, незвична для провінційного Звягеля, справа. Тому вивчав досвід подібних фірм, що успішно працювали у Києві, Тернополі, Житомирі та інших містах.
Виявилося, що і в нашому краї, незважаючи на важку економічну скруту того періоду, було чимало охочих скористатися нашою «Службою». Причому, зверталися люди різного віку (від 18-річних до 90-річного дідуся), статі, освіти, характеру…
Багато історій, звісно, призабулися, проте деякі й досі залишилися у пам’яті, бо помітно виділялися із загального потоку звернень.
«Найдіть мені жінку… з гарячою водою». З таким проханням звернувся до нас одинокий, майже 90-річний дідусь із одного з приміських сіл. Зважаючи на вік і стан здоров’я, попросив приїхати до нього додому. І ось ми з дружиною в гостях у цього клієнта «Служби знайомств». Він повідав, що вже кілька років, як овдовів. Дітей не нажили, а племінники не хочуть йому допомагати. Тому прохав знайти йому жінку «на етажах і щоб обов’язково… з гарячою водою».
Невдовзі такий варіант трапився. У військовому містечку, теж вдова (щоправда, на 25 років молодша від того дідуся), шукала собі супутника життя. За нашою допомогою вони познайомилися і стали проживати разом «на етажах». Проте, «медовий місяць» тривав недовго, незабаром дід-наречений зателефонував і попросив про зустріч… Коли підходив до мене, — весь час якось по-дивному озирався. Як виявилося, на ту розмову він втік від своєї «коханої». Розповів, що вона стала жити з ним через його велику пенсію. Щоранку вимагає у співмешканця на молоко по 50 грн., тоді як у той час «півторачка» коштувала 2 гривні. А ще дідусь мав сплачувати комунальні послуги, купувати дружині подарунки і таке інше. Тому вирішив покинути ту жінку «з гарячою водою» і знайти якусь іншу — скромнішу.
Щоправда, повернути плату за послуги служби не вимагав, бо заплатив бартером — мішком дрібної картоплі.
А ця історія знайомства — ще й досі у пам’яті, бо вони «полюбилися, як у молодості».
Він — чоловік середніх років, офіцер запасу. Із болем у голосі повідав свою сімейну історію. З дружиною жили у добрі-мирі, поки вона не «влізла у бізнес», ставши «діловою леді», почала випивати, збайдужіла до дітей, чоловіка. З часом він довідався, що вона почала йому зраджувати… Терпів, скільки міг. Вирішив розлучитися, залишивши усе нажите горе-дружині. На завидного нареченого — багато жінок, з кількома закрутився роман. Особливо тепло покохала його теж успішна жінка-підприємець пані Олена, яка була трохи старша від нього. Можливо, різниця у віці, а й, можливо, дещо гордовитий характер цієї жінки завадили їхньому щастю. Невдовзі вони розлучилися. Минуло ще кілька років, аж доки цей відставник таки знайшов собі прекрасну пару — вдову, у якої чоловік теж був військовим. Якось вона зателефонувала до «Служби», щиро дякувала за допомогу у знайомстві з чоловіком її мрії.
А ця історія — про щастя молодих і закоханих, бо вони «стали рідними».
Валерій і Ольга (імена змінено з етичних міркувань) познайомилися, коли йому був 21 рік, а їй — 19, зустрічалися, проте справжньої теплоти у їхніх стосунках не відчувалося. Ольга використовувала Валерія, як спонсора, бо він мав бізнес і грошей на турпоїздки, кафе, смаколики для Ольги не жалкував, проте з часом зрозумів: вони одне одному — не пара, про що й розказав Ользі. Розійшлися вони без взаємних звинувачень та претензій, якийсь час Валерій «відходив», а потім вирішив спробувати знайти своє щастя через «Службу знайомств». Тут йому запропонували кілька варіантів. Минув місяць, і я випадково зустрів його у магазині, де хлопець замовляв коровай на їхнє весілля. Розповів, що одна із дівчат йому дуже припала до душі — скромна, душевна, співчутлива, саме з нею і одружується, за що вдячний нашій допомозі. Тепер у молодят уже двоє діток — живуть у мирі і злагоді. Працюючи у «Службі знайомств», зрозумів, що потрібно мати не лише життєвий досвід, а й володіти основами психології, сімейного законодавства, врешті-решт, слухати і чути. І за жодних умов не перетворювати цю діяльність на чистий заробіток грошей.
Якось до нас звернувся досить інтелігентний чоловік, років 40-45, перебуваючи у якомусь нервовому напруженні, просив якнайшвидше знайти йому іншу жінку, бо зі своєю далі жити не може — увесь час дістає скандалами. Останній конфлікт виник через те, що після прийняття душу він повісив свій рушник не на той гачок. У результаті — два тижні люті і мовчання.
Вислухавши це, порадив не поспішати з розлученням, звернутися до сімейного психолога, постаратися залагодити ситуацію, адже нерідко час лікує, якщо, звісно, є взаємне бажання та почуття, які, як кажуть, ще можна «підзарядити».
Мій колишній вчитель, прекрасний педагог із ЗОШ №9, був також прекрасним сім’янином. Разом зі своєю дружиною Ольгою Дем’янівною виховали двійко дітей, діждались онуків та правнуків. Якимчуки-старші прожили у сімейному союзі понад 60 (!) років. Нерідко М.Д.Якимчук (на жаль, кілька років тому відійшов у вічність), ділячись секретами сімейного довголіття, говорив: «Ми прожили у любові і злагоді, мов один день. У житті, як на тій довгій ниві, всяке буває, головне — залишатися людиною». І з цим важко не погодитися.