Глухонімий…

Вадим Кузьменко зійшов з електрички й рушив до стоянки таксі.
Машина була одна. Під її задертим капотом копирсався у двигуні немолодий водій.
— Не їде? — з усмішкою спитав у таксиста Вадим Кузьменко.
— Та щоб вона здохла! — вилаявся водій і продовжив перемацувати дроти з’єднань.
Вадим Кузьменко роззирнувся навколо. А відтак чи то сам у себе, чи то в таксиста спитав:
— Щось машин не густо, еге ж?
— Негусто, — з-під капота буркнув водій і додав: — Епідемія. Грип той скаженіє. Ось таке діло.
— Зрозуміло.
Вадим Кузьменко розпустив лямку на сумці, закинув її через плече і мовив:
— Не біда. Пройдуся. Тут недалеко. Заразом розімнуся після електрички.
І він попростував тротуаром, обтиканим по краю липами-«дулями».
Не встиг зробити й кроків десять, як раптом біля нього завищали гальма якогось авто.
Це був старенький легковик. З його салону вистрибнув сухорлявий, невисокого росту чоловік, років тридцяти п’яти. І, шпарко підбігши до Вадима Кузьменка, енергійно зажестикулював перед ним, вигукуючи якісь незрозумілі гортанні звуки:
— А… У… І… Нннн-ни… А…
Вадим Кузьменко спершу аж відсахнувся. Проте тут-таки здогадався, що незнайомець, очевидно, глухонімий і намагається про щось розпитати.
— Я вас не розумію, — ніяково проказав Вадим Кузьменко. — Ви — тутешній?
— Аб… Ум… Ннн… — хапаючи перехожого то за рукав куртки, то за комір, то за гудзики, розпачливо белькотів незнайомець.
Вадим Кузьменко, розгублено переступаючи з ноги на ногу, запропонував дивному молодому чоловікові:
— Я б вам допоміг, якби знав… чого ви хочете. Вам ліпше було б звернутися до спеціальних служб. Або хоч до поліції.
Але незнайомець продовжував смикати вдяганку Вадима Кузьменка, усе більше сердячись, певне, через те, що цей статечний з вигляду чоловік його не розуміє.
Раптом глухонімий припинив процедуру жестикуляції-смикання, розвів руками, потиснув руку перехожому, сів у авто і поїхав.
Вадим Кузьменко полегшено зітхнув:
— Хух. Відліпився!

А вдома Вадим Кузьменко виявив, що з бічної кишені його курточки зникло портмоне із солідною сумою грошей.
І він зателефонував до поліції. Описав глухонімого, марку авто і його колір.
Потерпілого спитали:
— А номер машини ви запам’ятали?
— Номер? — розгублено протягнув Вадим Кузьменко. — На жаль… Хоча стійте… Дві перші цифри запам’ятав. «01»...
— Н-да…

Наступного дня до Вадима Кузьменка зателефонували з поліції і запропонували йому впізнати своє із кількох наявних портмоне.
Одне серед них виявилося його власністю.
— А гроші є? — з надією спитав потерпілий.
Йому з іронією відповіли:
— Та які гроші? Гаман ваш скинули. Порожнім.
— Як скинули?
— Портмоне! Викинув речдок!

Через два дні Вадима Кузьменка знову запросили до відділу поліції. Цього разу вже для впізнання ніби глухонімого.
На одного з трьох представлених підозрюваних чоловіків Вадим Кузьменко тицьнув пальцем:
— Оцей! Точно оцей! Це він три дні тому вимахував переді мною руками, гаспид!
— Ти чого, дядя, хильнув зранку, еге? — ошкірився підозрюваний.
Вадим Кузьменко здивовано округлив очі:
— Диви, заговорив!
А незабаром знайшовся і свідок, який бачив ту сцену на тротуарі з липами-«дулями».
А ще знайшлися суттєвіші докази — «пальчики» «глухонімого» на портмоне.
Тільки ось грошей потерпілого поки що не знайшлося…